Володимир Коломайко вирвався з окупації та почав займатися евакуацією і волонтерством на Донеччині та Луганщині

Володимир Коломайко – один із небагатьох волонтерів, що нині їздять на Луганщину, яка потерпає від постійних обстрілів. Володимир розповів про поранення, знищену ворогом Макіївку на Сватівщині та історії порятунку людей.

Про це повідомляє Луганська обласна державна адміністрація

Тепер волонтер везе людям ліки, продукти, вмовляє їх евакуйовуватися та рятує тварин, ризикуючи життям. А віднедавна ще й носить в собі «шматочок руського миру» - так Володимир жартома називає уламок снаряду, який залетів йому під бронежилет під час евакуації. Вижив дивом.

- Я став волонтерити від початку повномасштабного вторгнення рф. До цього спокійно жив в Макіївці, що на Луганщині, займався фермерством, мав невелике господарство з відповідною технікою. Але тепер все це вщент знищене ворогом.

Деякий час, десь до кінця березня, разом із родиною я перебував в окупації. Просто не встигли виїхати. В рідний будинок заселилися росіяни, а нас, батьків, мене та брата з дружиною, відправили жити до літньої кухні. І сказали мовчати, погрожували розстрілом.

- У нас був гарний будинок та багато техніки. Але після перших таких «квартирантів» все було розграбоване. росіяни – це звичайні крадії. Для розуміння, в нас з будинку навіть шкарпетки та білизну викрали.

Нам вдалося виїхати, коли окупанти пішли десь в наступ і вже не повернулися. Ми швидко сіли в авто, взяли мінімум речей і всіма правдами-неправдами таки прорвалися до Лиману. Ми тоді не знали, чи там ще Україна чи вже також окупація. Зв’язку не було ніякого. Але сподівалися на краще. І дуже раділи, коли побачили там наших військових.

Ми з братом спочатку хотіли записатися в тероборону Київщини, туди вивезли батьків з окупації, але нам сказали – «хлопці, ви молодці, але зброї на всіх не вистачить». Тому поїхали до Дніпра, там ближче до дому – сподівалися бути хоч чимось корисними. Записалися до військкомату і почали волонтерити. Я вважаю так - не беруть до війська, то треба бути корисним в тилу.

- Якраз стали телефонувати знайомі і просити вивезти з Лиману - тоді там тільки почали обстрілювати по-серйозному. А потім номер мобільного поширився і між незнайомими людьми. Першим таким здивуванням було, коли зателефонувала дівчинка десь з Європи і попросила забрати її батьків. А потім вже дуже багато дзвінків стало. Хтось просив завезти ліки, хтось забрати людей. І так я почав їздити чи не щодня. Кілька сотень цивільних точно евакуювали.

Напочатку було складно з організованою евакуацією. Згадайте, скільки разів орки обстрілювали гуманітарні коридори і як багато було жертв. А я ж возив не лише цивільних, а й військовим – і вантажі передавав, і поранених хлопців забирав.

- Тому реально розумів, що якщо не дістануся деяких місць, то туди не поїде ніхто. Було таке, що їхало кілька автобусів, росіяни починали накривати градами і ті розверталися, а я все одно рушав далі. Страшно, звісно. Але в такі моменти про смерть якось не встигаєш думати.

Зараз, як такої, евакуації вже немає. Всі, хто хотів, вже виїхали. А тих, хто залишається там – не змусиш. Зараз їздимо для допомоги військовим, рятуємо тварин – вони також повинні мати шанс вижити. Багато людей повиїжджали, а собак залишили на повідках, покинули худобу…

Те, що бачиш там – пекло. Це і мотивує їхати туди, бо хочеться звідти забрати усе й усіх, каже волонтер:

- Якось вивозив родину – чоловік з дружиною і двоє маленьких дітей, трьох і п’яти років. Віз їх до Дніпра. Зупинилися в Павлограді перепочити. Якось сталося, що я гучно грюкнув дверима і діти злякались – присіли за авто, немов ховаючись від обстрілів. Я навіть заплакав.

Або ще історія – забирав подружжя літніх людей, обом за 70 років. Їх будинок в 2014 році пошкодило від ракетного вибуху. Всі ці роки вони відбудовувались, робили ремонт, в січні 2022 віддали останній кредит – за телевізор. І тут – знову. Будинок знищило під фундамент. Дуже їх шкода.

Здоров’я вже підводить. Я отримав контузію та поранення. Під Бахмутом ми забирали людей. Поки вони збирали речі – почався артобстріл рф. У цей момент уламок снаряду залетів мені під бронежилет – під руку. Не одразу зрозумів, що відбулося – всі забігли в укриття. А потім бачу – купа крові, почав втрачати свідомість. Ми тоді були з Ольгою Зайцевою – вона надала першу домедичну допомогу, було дуже багато крові. Хлопці військові допомогли посадити мене за руль автівки, і я в такому шоковому стані зміг доїхати до госпіталю. Лікарі говорили, що вижити в таких випадках вдається одному на мільйон – отже я ще тут потрібний.

- Головне, що людей тоді таки вивезли – трьох бабусь та дідуся. А уламок залишився в тілі - такий собі «сувенір» від орків. Тепер цей «шматочок руського миру» завжди буде зі мною і нагадуватиме про те, хто наш ворог.

А в Києві зʼявився новий мурал на підтримку полонених захисників "Азовсталі" (фото)

Читайте наш текст: ні дрону, ні грошей, ні відшкодування: як вберегтися від шахраїв під час повномасштабної війни