Втрата робочого місця, боротьба за школу та друга зміна. Як вчителі з Донеччини виживають під час війни

Якщо до початку великої війни в закладах освіти Донеччини загалом працювало понад 20 тисяч педагогів, то зараз — близько шести тисяч. Більша частина з них або втратила роботу, або вимушено шукала нове робоче місце.

Східний Варіант поспілкувався з педагогами Донецької області, щоб дізнатися, як вони живуть під час повномасштабного вторгнення та чи отримують допомогу від держави

«Школу розформували під час повномасштабної війни. Я самостійно шукала нову роботу»

Людмила Костюк викладала в загальноосвітній школі села Піддубне, що у Волноваському районі Донецької області. Східний Варіант розповідав про історію навчального закладу декілька років тому. Тоді колектив школи прохав розповісти про загрозу її ліквідації. Попри відповідність нормам освітнього законодавства, та заклад хотіли реорганізувати чи повністю закрити.

Після цього школа пропрацювала ще два навчальних роки: 2024–2025 та 2025–2026. Та з 1 вересня цього року заклад усе ж ліквідували.

Після початку повномасштабного вторгнення заклади середньої освіти Донецької області працювали дистанційно. Зокрема й піддубненська. Тут навчалося приблизно 70–80 учнів, працювало 22 педагоги. Випускники демонстрували високий рівень знань та у 100 % випадків вступали до закладів вищої освіти, розповідала Людмила Костюк.

У 2023 році Комарська сільська рада опублікувала оголошення про початок громадського обговорення про припинення роботи шкіл у селах Комар, Піддубне, Веселе, селищах Зелений Гай і Шевченко. Тоді ж навчальні заклади в селі Веселе та селищі Шевченко ліквідували.

Школа в селі Піддубне після цього пропрацювала ще три навчальні роки. На початку 2026 розпочався черговий етап «боротьби за збереження навчального закладу», розповідає Людмила Костюк. Та невдовзі на нараді директорів прийняли рішення про ліквідацію школи та припинення її роботи.

«Офіційною причиною нам назвали те, що в бюджеті не вистачає коштів і треба зробити оптимізацію. У нас була найменша кількість учнів — 63. Тому вирішили, що саме нас будуть «оптимізувати». Діти здебільшого перейшли до Комарського навчального закладу, дехто — до Зеленого Гаю. Колегам теж надали робочі місця, не 20 годин, як було в нас, але більшість була прилаштована. Наш директор вийшов на пенсію, тому йому не пропонували місця. Не запропонували ще місця педагогині-організаторці, яка була в декретній відпустці, та мені. З літа я шукала собі роботу. І на цей момент працюю в одному з київських ліцеїв, викладаю українську та зарубіжну літературу», — розповідає Людмила Костюк.

Шукати роботу Людмилі сільська чи обласна адміністрації не допомагали — усім процесом керувала вона сама. Та іншим колегам запропонували місце в сусідніх територіально навчальних закладах. Хтось отримав менше годин викладання, ніж мав до цього, комусь довелося змінити напрям. Наприклад, вчителька української мови та літератури тепер працює психологинею.

Людмила разом із дочкою проживає в Києві, де станом на зараз важка безпекова ситуація через сильно обстріли росією. Її чоловік — військовослужбовець, служить на Харківщині. Родина орендує житло, водночас має погоджену заяву на відшкодування за зруйноване житло на Донеччині. Житловий сертифікат уже прийшов, та залишається дочекатися зарахування на нього коштів.

«О десятій вечора щовечора ходимо в укриття — у навчальний заклад поруч. Придбали собі дві розкладушки. О п’ятій ранку прокидаємося і повертаємося, снідаємо, їдемо в ліцей. Є можливість отримувати гуманітарну допомогу для нас як переселенців. Але треба їздити в Петропавлівську Борщагівку, а це дуже далеко від нас та на іншому березі. Тому ми так порахували, що це для нас більш невигідно. Тому живемо, як можемо. Важко, але тримаємося. Що ще залишається», — розповідає Людмила.

У столиці жінка іноді зустрічає дещо зневажливе ставлення до переселенців. Наприклад, постійне підняття вартості оренди за житло, спроби шахрайства під час пошуку квартири, стереотипне уявлення про те, якими є мешканці зі сходу.

«Дуже б хотілося, щоб наші адміністрації все ж цікавилися нашим життям і долями. Не тільки вчителів, а й усіх. Дуже хотілося б, щоб у першу чергу допомагали дітям з особливими освітніми потребами. Можливо, щоби була адресна гуманітарна допомога. Я знаю, що наша сільська рада надсилає багатодітним мамам та мамам, які самостійно виховують дітей, на пошту допомогу. Але не знаю, чи вирішилося це питання для літніх людей. Взагалі багато людей у нас просили, щоб налагодили відправку поштою. Та я розумію, що зараз безпекова ситуація важка в країні. Загалом, питань до сільської ради в мене немає. Усі питання, з якими я зверталася, мені відповідали. Є такий вислів: «Стукайте у двері й вам відчинять»», — ділиться Людмила.

«Додатково займаюся репетиторством, щоби прогодувати родину»

Катерина Жукова працює вчителькою англійської мови в молодших класах спеціалізованої школи № 66 міста Маріуполя. Коли їй було шість років, вона прийшла до цієї школи першокласницею. У дев’ятому класі вже підробляла в дитячому таборі як помічниця вожатого. Вона розуміла, що працювати з дітьми — її стихія. Тож вибір був очевидний: після випуску вона вступила до Бердянського педагогічного університету.

Ще бувши студенткою, Катерина прийшла до рідної школи працювати керівницею танцювального гуртка. Згодом їй запропонували посаду вчительки початкових класів. Й ось понад 20 років вона працює з дітьми та знайомить їх зі світом першої іноземної — англійської мови.

Маріупольська спеціалізована школа № 66 була заснована у 1990-му і стала першим україномовним закладом середньої освіти в місті. З 1993 року російськомовні класи вже не набиралися. З першого класу учні та учениці мали поглиблене вивчення англійської мови, а з пʼятого — додавалася друга іноземна. Це був перший подібний навчальний заклад у Маріуполі та один із перших в області.

Поглиблене навчання та спеціалізована програма працювали: діти демонстрували високі результати навчання та гарні показники на конкурсах, іспитах, вступних кампаніях.

Понад місяць учні та вчителі пробули в Маріуполі під час його блокади та боїв за місто — без доступу до їжі, води, світла, тепла, мобільного звʼязку. Коли адміністрація закладу виїхала на підконтрольні території та опинилася у відносній безпеці, одразу постало питання про відновлення навчального процесу. Учні та батьки були «розкидані» по світу, проте усі змогли закінчити той важкий начальний рік.

«Збирали дітей, викладачів та батьків, які виявили бажання продовжили навчання. І я вважаю, що всі доклали титанічних зусиль тоді, щоб заклад продовжив працювати. З вересня 2022 ми вже приступили до повноцінної роботи в дистанційному форматі. Ми тоді родиною опинилися під Києвом. Старший син закінчував другий клас, зараз він уже в сьомому і продовжує навчатися в нашій школі. Молодша донька вже пішла до школи й зараз у четвертому класі», — розповідає Катерина Жукова.

Уже другий навчальний рік маріупольська школа № 66 поєднує онлайн та офлайн навчання для 10 та 11 класів на базі Маріупольського державного університету в Києві. Таке рішення прийняли, щоби поступово повертати традиційний формат викладання для учнів випускних класів, які найбільше цього потребують.

Після початку повномасштабного вторгнення Катерина продовжує працювати на своїй посаду. Вона зізнається, що за пʼять років вчителям декілька разів підвищували заробітну плату. Однак з урахуванням постійно зростаючих цін на продукти та оренду житла, це майже не відчувається. Щоби прогодувати родину, Катерина займається репетиторством. Зізнається, що тільки так може потягнути всі витрати.

«Допомога для переселенців із Маріуполя є тільки в центрах «ЯМаріуполь». Це продуктові набори, іноді міжнародні спонсори привозять різні речі: для першокласників, одяг, навіть техніку. У перший рік повномасштабної війни видавали постільну білизну, обігрівачі, посуд та гігієнічні набори. Останні два роки, минулого й цього, була можливість повезти дітей до санаторію в Моршині. Це була гарна можливість, діти хоч відпочили від обстрілів та виспалися», — ділиться Катерина.

Фінансову допомогу для переселенців родина Катерини вже не отримує. Раніше це була суттєва підтримка для оплати житла, адже їхнє майно залишилося в окупованому Маріуполі. Зараз вони покривають оренду за власні кошти без допомоги держави.

Жінка пригадує, що виїхали з міста у 2022 році з однією валізою. Суттєвою підтримкою тоді стала видача техніки для вчителів, щоб вони мали змогу працювати.

«Звісно, дуже хотілося б, щоб для вчителів була гідна заробітна плата в Україні. У цю професію зараз не йдуть молоді спеціалісти, тому що вижити на таку заробітну плату — нереально. Особливо вчителі, які вимушено виїхали і втратили свій дім. А тепер орендують житло за шалені кошти, плюс комунальні послуги, ціни на продукти, які постійно зростають, одяг, послуги. Також хотілося б гідного ставлення, щоб гідність вчителя не принижували. У нашій школі такого немає, але я бачила такі випадки в соціальних мережах. І, звісно, хотілося б, щоб якось вирішили ситуацію із житлом для переселенців. Бути без власного куточка зараз дуже важко. З дітьми важко знайти житло, з тваринами також», — каже Катерина.

Попри ситуацію, що склалася, Катерина радіє, що її рідна школа змогла відновити роботу під час повномасштабної війни. Вона наголошує — це її друга домівка і в іншому місці вона себе не бачить:

«Це не просто місце роботи, це — другий дім. Я пішла тут у перший клас, уперше працювала викладачем, тут навчаються мої діти. Для мене це велика частина «себе». Коли ми вже переїхали під Київ, я до останнього не хотіла йти в місцеві школи й шукати роботу. Я до останнього сподівалася, що в нашого керівництва все ж вийде зберегти роботу. Так і вийшло».

«Освітній процес призупинили в 456 закладах дошкільної та 284 загальної середньої освіти»

Після початку повномасштабного вторгнення в Донецькій області припинили роботу 10 закладів дошкільної та 8 загальної середньої освіти. Призупинено освітній процес у 456 закладах дошкільних та 284 загальної середньої освіти. Про це Східному Варіанту повідомили в Департаменті освіти й науки Донецької ОВА.

Якщо до початку великої війни в закладах освіти Донеччини загалом працювало понад 20 тисяч педагогів, то зараз — близько шести тисяч. Відповідно, більша частина з них або втратила роботу, або вимушено шукала нове робоче місце.

У Департаменті зазначили, що питання допомоги та працевлаштування педагогів лежить на міських, сільських та селищних адміністраціях.

Одиниці навчальних закладів змогли пройти повноцінну релокацію та відновили роботу на новому місці.

«В очному та дистанційному форматах працюють 7 закладів дошкільної та загальної середньої освіти області, релоковані до більш безпечних регіонів України (міста Київ, Дніпро, Полтава, Перечин Закарпатської області, село Оринин Хмельницької області)», — зазначили в Департаменті.

***

Публікація створена в рамках проєкту Інституту висвітлення війни та миру (IWPR) «Посилення громадського контролю» за фінансової підтримки Норвегії. За зміст цієї публікації відповідає виключно редакція Східного Варіанта. Цей матеріал жодним чином не може вважатися таким, що відображає позицію IWPR та Уряду Норвегії.