Заборонена творчість. Історія найзнаменитішого поета Сєвєродонецька Йосипа Курлата

У жовтні міг би відзначити свій 93-й день народження найвідоміший поет і письменник Сєвєродонецька. Його ім'ям названа юнацька бібліотека та всеукраїнський дитячий поетичний фестиваль. Йосип Курлат.

Про його долю цитатами книг і спогадами близьких — в матеріалі «Східного варіанта».

Романтика дитинства

Йосип Курлат народився в Луганську 17 жовтня 1927 року. У тому ж році його батька репресували та розстріляли. Щоб не носити клеймо «ворога народу», вітчим дав Йосипу своє по батькові та прізвище. Надалі, саме ім'я та прізвище не раз зіграють злий жарт у житті поета.

НЕПівські тридцяті в Луганську проходили сито і спокійно в порівнянні з післяреволюційними 20-ми. Як не раз згодом згадував Йосип, їм, хлопчиськам, хотілося «військової романтики», «боротися з ворогом». Але, як то кажуть, іноді варто бути обережніше зі своїми бажаннями. Саме поколінню Курлата через якийсь десяток років доведеться по-справжньому дізнатися, що таке війна.

«Жизнь свою за други своя»,

Незатейливые парнишки —

Ваньки, Васьки, Алешки, Гришки, —

Внуки, братики, сыновья! — напише Анна Ахматова.

З Луганська разом з матір'ю і сестрою Йосип виїжджає до Середньої Азії в 1941-му році. Там він вчиться в ремісничому училищі зв'язку, потім у військово-морській і артилерійській спецшколах. Взимку 1943 року, підробивши документи, Йосип Курлат добровольцем йде на фронт. Не дочекавшись 18-и років, отримує звання молодшого лейтенанта і командує стрілецьким взводом.

Згодом Курлат неохоче говорить про війну. Від дитячої романтики не залишилося і сліду.

Вчитися ніколи не пізно

Після війни та демобілізації в 1947-му Йосип вступає на факультет іноземних мов у Харків. Свої студентські роки описує в листі до своєї дочки Наталі. Уривок листування публікують в журналі «Особняк» вже після смерті поета у 2017-му році.

«Часто згадую своє студентське життя, коли я навчався спочатку на стаціонарі — в Харкові (з 1947 р.), а потім в Москві (з 1955 р.). У Харкові в інязі наш гуртожиток був у глинобитному бараку, і дуже холодно було в ту зиму, понад 20 морозу, іній товщиною з палець виступав зранку на внутрішніх стінах. У нашій кімнаті (зі мною жили ще троє хлопців-фронтовиків) ми повісили плакат: “Великий полярник Амундсен сказав: “До холоду звикнути не можна — його можна тільки терпіти”. За такого страшного морозу я був тоді ще у своїй форменній офіцерській шинельці. І ось “за активну громадську діяльність” мене несподівано преміювали “промтоварним” талоном, який давав право на покупку в магазині осіннього пальта (хліб тоді, до речі, теж продавали тільки за картками, і нам вічно його не вистачало) — за 596 р.».

Після навчання в Харкові Курлат змінив чимало професій і місць проживання. Працював на будівництві Каховської ГЕС простим бетонником, учителем англійської, кореспондентом і редактором в газетах Запоріжжя, Чернівців, Києва.

Саме в цей період Йосип починає професійно займатися поезією. Юнацькі проби пера виходять на якісніший рівень. Перші вірші були опубліковані в газеті «Луганська правда». Його проби помічають, і в 1955 році він вступає до Літературного інституту ім. Горького в Москві.

Курлатик і Білочка

В Літературному інституті Йосип потрапив в істинно сприятливий ґрунт. Роберт Рождественський, Юна Моріц, Белла Ахмадуліна, Ліна Костенко — це неповний список «гучних» імен, з якими вчився Курлат.

З Беллою у Йосипа склалися дружні стосунки. Для Белли Курлат був як старший брат. На лекціях в інституті поет написав їй цілий цикл оповідань.

У своїй книзі «Стратити не можна помилувати» Курлат згадував, як захищав дівчаток.

«Згадалася одна штучка, складена в жарт в 1955 році на творчому семінарі в Олександра Коваленкова. Були на нашому курсі дуже занудні та сволочні молоденькі поети, які безглуздо критикували Беллу [Ахмадуліну — А. Ч.] і Юнну [Моріц — А. Ч.] всякий раз. Ось я і склав на лекції чотири рядки, коли задали привести приклад точної рими:

Только Вова Фирсов стих —

Кузнецов читает стих.

А скажите, то не вы ли

На Тверском под вечер выли?».

Взагалі Йосип Курлат мало конфліктував з одногрупниками, вважаючи за краще чесні дискусії та творчі вечори.

Однак стати частиною «московської тусовки» Йосипу не судилося. Вірші, які поет опублікував в журналі, зарахували до "антирадянських". Курлату запропонували закінчити навчання заочно, на що він і погодився.

Як згадував пізніше поет, особливу роль зіграв і антисемітизм в рядах керівної партії. Тут-то і зіграли злий жарт і ім'я поета в честь «батька народів» Йосипа Джугашвілі, і прізвище, яке Курлат успадкував від вітчима.

З Москви до провінцій

З Москви в 1961-му році Йосип Курлат поїхав до Донецька — великий промисловий і культурний центр тоді ще радянської України. Там працював кореспондентом газети «Комсомолець Донбасу» і редактором на місцевому телебаченні.

Саме в цей час Курлат багато пише і публікується. Тут же, в Донецьку, організовує регіональне літературне об'єднання «Обрій». У нього входять Василь Стус, Лев Берінський, Марк Вейцман, Галина Гордасевич. Уже в 90-роки в Сєвєродонецьку буде діяти літературне об'єднання з такою ж назвою, тільки з позначкою — «імені Василя Стуса».

Іменем Стуса за ініціативою Курлата назвуть і дорослу бібліотеку в Сєвєродонецьку. У Донецьку ж через спілкування з дисидентами Курлат довго не затримався. Вже через 4 роки, в 1965-му році Йосип переїжджає до Сєвєродонецька, пише вірші для дітей, дорослих. У 90-і роки перейшов до мемуарів.

Своїм же захопленням поезією для дітей Курлат вдячний, не в останню чергу, Корнію Чуковському.

У книзі «Стратити не можна Помилувати» Курлат згадує: «До Корнія Івановича Чуковського я, наприклад, ходив, як на роботу: щопонеділка рівно о сімнадцятій годині. Читати вірші він мені не давав: відбирав у мене все принесене з собою і сам читав співуче — дуже голосно, розмахуючи при цьому своїми великими та довгими руками. Прочитає вірш і, як шкільний учитель, оголосить оцінку: четвірка! Або: «А за цю штуковину ви більше трійки не заслужили». Якщо ж вірші йому подобалися по-справжньому, а таке хоч і рідко, але бувало, читав їх і вдруге, і втретє. І з тим же непідробним ентузіазмом. І радів моїм успіхам, немов своїм власним. Восени та взимку 1955 року ми з Чуковським багато говорили про дитячу поезію — про її сутність, характер, призначення, специфіку та проблеми. Корній Іванович часто викликав мене на суперечку, і я, до його великого задоволення, приймав цей виклик».

У такій же манері згодом Йосип Борисович буде спілкуватися і зі своїми учнями. Його дитяча студія «Джерельце», юнацька «Ровесник» і доросла «Обрій» виростила чимало справді вартісних поетів — членів спілки письменників, переможців престижних премій і фестивалів.

Сєвєродонецький журналіст, поет Сергій Окішев згадує, попри різницю у віці в 60 років, Йосип Борисович спілкувався з усіма на рівних.

«Він давав величезну базу з теорії літератури та був у повній впевненості, що ти всю цю базу вивчив і розумієш предмет розмови. Навіть якщо щось було незрозуміло на якомусь із занять, до наступного ти обов'язково це вчив і розумів», — ділиться Сергій.

Успіхам своїх учнів Курлат радів не менше, ніж своїм.

«Кожним новим членом “Обрію” він цікавився не тільки як поетом, а і як людиною. Ми були як сім'я. Його критика була м'яка. Він вчив дуже делікатно», — згадує учениця Курлата, згодом голова «Обрію» Зінаїда Новоточинова.

За своє життя Йосип Курлат видав понад 50 збірок віршів. Займався перекладами. Редагував літературні альманахи. Організовував літературні студії та фестивалі. За його життя Сєвєродонецьк був центром української сучасної літератури поряд з Києвом, Харковом, Херсоном, Вінницею та Львовом.

Помер поет у 2000-му році 16 липня після тривалих хвороб. Сергій Окішев згадує:

«14 числа ми розбирали точні рими. Як приклад він навів свої рядки

“И я, как будто бы болид, 

И сердце ноет и болит”.

На жаль, швидше за все цей вірш він так і не дописав».