"Сова" на війні: історія гранатометчиці-старобельчанки

Військова Наталія Глушенок зі Старобільська розповіла «Східному варіанту», чому не відразу вдалося потрапити на службу, як з'явився її позивний і що на війні виявилося найскладнішим.

“Кличте старшого, я хочу у вас служити”

Бувають люди, які відразу підкуповують своєю відкритістю і почуттям гумору. «Сова» саме така.

Як на зустрічі давніх подруг, вона розповідає, що у 2014-му, коли розпочалися бойові дії, без коливань вирішила встати на захист своєї країни. Вихована татом афганцем, дівчина звикла до майже армійської дисципліни. Але виявилося, що потрапити до лав захисників не так вже й просто.

«Намагалася влаштуватися в різні бригади, але в основному назначали в кухарі або інші тилові напрямки. Та з моїм характером це не сумісно. Коли організувався батальйон “Айдар” в Старобільську, місяць мене не брали. Місцевих не завжди охоче брали, підозрювали в сепаратизмі. Але потім я “психанула”, зібрала в сумку форму, берці, які купила у прикордонників, документи. Приїхала до прохідної батальйону і сказала: я нічого не знаю, кличте старшого, я хочу у вас служити», — згадує Наталя.

Незабаром вона поїхала на навчальний полігон. Виявилося, що не до кінця уявляла всі тяготи служби. Спека за +40, необхідність носити форму і берці, а також освоювати та чистити автомат не додавали легкості. Саме з форми й почалися перші обов'язки.

«Потрапила я якось на склад зброї, а там ще лежала просто нереальна купа форми, берці, все упаковане. А багато хлопців скаржилися, що ні в чому ходити, немає змінки елементарної. “Прикольно” звичайно воювати в шльопанцях на босу ногу з автоматом напереваги, але не дуже. І ввечері на побудові я у командира запитала, чому не видають форму. Каже, нікому. А що значить нікому? 250 чоловік же стоять. От мені й дали 2 дні, щоб розібратися, які є розміри. А там 800 комплектів. Ноги підломилися спочатку, але потім впоралася. Знайшлися і помічники», — згадує Наталя.

Сова з гранатометом 

Потім довелося «справлятися» і з великими обсягами волонтерської допомоги. І «подружитися» з різними видами зброї. 

«На полігоні мені дали гранатомет. І я зрозуміла, що ось воно, моє. Почали відпрацьовувати постріли з РПГ, потім СПГ. Це протитанкова зброя, але можна використовувати і як протипіхотну», — пояснює Наталя.

З початком служби з'явився позивний «Сова». Все через любов до нічного способу життя.

«Я вночі добре бачу і дуже добре чую. Хлопці сказали: ось це в тебе очі, як у сови, вигляділа. Так воно і повелося. Ми перші роки служби й імен могли один одного не знати, лише позивний», — розповідає вона.

Не могла Наталя до кінця усвідомити, що на Луганщині йде війна. Це розуміння прийшло з першими бойовими виходами. Спершу було Щастя і виїзди на УАЗику без одних дверей і вікон, потім Трьохізбенка. 

«Тоді у нас вже з'явився СПГ. Для нашого екіпажу це було чудово, дальність стрільби 4 кілометри. Штука важка, 60 кілограмів, ми з ним носилися всюди. Ще і ящики зі снарядами по 30 кілограмів. Виконували різні завдання», — згадує «Сова».

«Линяла» до своїх на бойові виходи

Потім їй довелося служити в Станиці Луганській, Докучаєвську, на Світлодарській дузі та навіть... Нью-Йорку.

«Відправили нас в Костянтинівській район, Новгородське. А раніше воно називалося Нью-Йорк. Так що ми круті, були в Нью-Йорку. Бруду там по вуха. Грузли будь-які машини. Я там служила в першій роті. Жіночих посад було мало. Мене відрядили як зв'язківця. Але і там працювали нашим протитанковим колективом. Пізніше мене перевели на тилову посаду начальника продскладу, але це мені не заважало ночами “линяти” до своєї роти та виконувати початкові функції», — говорить військова. 

Чоловіки-колеги по зброї бойову “Сову” сприймали по-різному. Спершу натякали на жіночі обов'язки на кшталт приготування їжі або прибирання. Але пізніше зрозуміли, що з нею не до жартів.

«Коли ти з чоловіками в цих окопах, в бруді, до нитки так само промокнеш під дощами, а ще такі зими, що потім -20 — і все це промерзає, ти з ними стоїш до кінця і 8, і 10 годин. Тоді вже починали сприймати, що ти теж “мужик”. Проте квіточки дарували, якісь дрібнички, це було мило», — з посмішкою згадує вона.

“Найбільше боялася здатися”

Наталя прослужила понад 5 років, до липня 2019. Завершувала службу на посаді старшини роти. Найскладнішим для неї виявилося морально втриматися на плаву, не здатися. Доводилося підтримувати й зовсім молодих товаришів по службі. Згодом і зближуватися з побратимами стало складніше.

«Одні приходять, інші, навіть обличчя іноді не запам'ятовуються. Коли за перші 2 роки служби ховаєш 400 по суті рідних людей, напевно, потім просто включається бар'єр. Потрібно було себе дуже добре тримати в руках. Я найбільше боялася, що здамся. Я по натурі сильна людина, але тут такі події, що можуть зламати будь-якого», — ділиться Наталя.

Бойова бабуся і “Сапер”

Багато що змінилося і в її довоєнному житті. Рішення стати в стрій не всі в оточенні дівчини сприйняли на “ура”. З півсотні друзів залишилося четверо. Родичі здебільшого підтримали. Особливо пишається онукою 92-річна бабуся.

“«Вона у мене голодомор пройшла, війну пройшла. Кажу: бабуля, а ви воювали? Вона: ні, я людей люблю. — А як ви своїй країні допомагали? — А я на пекарні працювала (в окупації), візьму у дівчат в корівнику проносне і в хліб німцям додаю. А їм скажу, що це їм українські харчі не підходять», — розповідає «Сова».

Зараз, опріч іншого, Наталя допомагає тваринам. У неї були лисенята, вовк, і, звичайно, сови. У дівчини живуть козенята, качки, 5 котів і близько 30 собак.

«З війни я привезла пса “Сапера” покаліченого. У нього немає однієї передньої лапи, а від другої — половина. Він нам міну викопав на позиції й сам підірвався. Сову відправили в екопарк до Харкова, виявилося, вона якоїсь рідкісної породи, ще й молода панянка. Ось і все, що “намародерила” за війну», — з посмішкою підсумовує Наталія.

Відзначимо, що на сьогодні в ЗСУ служать понад 27 тисяч жінок, з них майже 10 тисяч мають статус учасника бойових дій за участь в АТО/ООС на Донбасі.