История
«Только образованный человек может быть свободным»: как Николай Корф отстаивал право украинцев на обучение на родном языке
Микола Корф — педагог і просвітник, який жив та працював у селі Нескучне, що на Донеччині. Значну увагу приділяв розвитку земської, народної освіти, щоб вона була доступна для всіх. А також відстоював право мешканців тодішньої Катеринославщини (сучасні терени Донеччини, Запоріжжя та Дніпровщини) на навчання рідною мовою.
Східний Варіант розповідає історію педагога разом із завідувачкою меморіального музею-садиби Володимира Немировича-Данченка та Миколи Корфа Донецького обласного краєзнавчого музею Мариною Глушко
«Хотів зробити освіту доступною для всіх»
Микола Олександрович Корф народився 2 липня 1834 року в Харкові в родині барона Олександра Корфа, який походив із Німеччини. Імперська преса писала про його батьків «обрусівший німецький барон, а мати — малороска». Насправді ж мати майбутнього педагога була дочкою поміщика Врємʼєва та походила з української родини, яка проживала в селі Времівка Катеринославської губернії (теперішня Донецька область, Волноваський район), що поблизу Нескучного та Великої Новосілки.
Коли Микола був зовсім маленьким, його мати померла. Батько хотів йому знайти нову матір та невдовзі одружився з новою жінкою. Однак та не схотіла виховувати чужу дитину. Тож Олександр Корф відправив сина до родичів його матері.
Микола здобув різносторонню освіту. Після домашнього навчання продовжив її у приватних пансіонах, а також в Олександрівському ліцеї в Санкт-Петербурзі. У 1854–1856 роках навіть прослужив у департаменті міністерства юстиції, та швидко пішов у відставку. Дізнавшись, що йому в спадок дістався маєток від родичів матері в Нескучному, Микола Олександрович вирішує переїхати туди. І присвятити час для розвитку освіти для простих людей.
«Батько Миколи Олександровича був достатньо прогресивних поглядів і передав сину, що людей треба поважати незалежно від статусу. Уже дорослим Микола прагнув дати людям рівні права. Він захищав кріпаків. Якраз на його час припадає діяльність звільнення від кріпацтва. І мені дуже подобається його вислів: «Тільки освічена людина може бути по-спражньому вільна». Фактично, він займався антиколоніальною політикою, щоправда, тоді це звалося не так. За це його імʼя спеціально затирали в Російській імперії та Радянському союзі, спотворювали його образ через класову віддаленість, тавруючи як “пана, що бавився у благодійність”», — розповідає завідувачка меморіального музею-садиби Володимира Немировича-Данченка та Миколи Корфа Марина Глушко.
У 1861 році в Російській імперії скасували кріпосне право. Але можновладці не цікавилися, що людям робити далі. Микола Корф розумів, що шлях до справжнього життя та можливостей відкривається через освіту. Тому почав вчити людей, переважно селян. Розповсюджував освітні видання та наукову літературу. Наприклад, про гігієну та боротьбу з антисанітарією, про пароплави та паровози — тодішні передові технології. Микола Олександрович досліджував європейський досвід у поширенні освіти за принципом «для всіх», щоб запровадити його в себе на Батьківщині.
У 1866–1872 роках Микола Корф входив до складу земської училищної ради Олександрівського повіту. За цей час він відкрив близько сорока початкових шкіл у селах Катеринославщини. Такі школи називали «корфовська тризимка». Назва пішла під організації навчання, каже Марина Глушко:
«Микола Олександрович розумів, що знайти вчителя в селі — дуже важко. Тому що вчитель мав або сам вивчитися і повернутися до села, або приїхати з міста в село й десь жити. Тому він розробляє план будівлі школи таким чином, щоб вчитель міг тут проживати і працювати. Навчання починалося 15 листопада, коли закінчувалися роботи в полі. І завершувалися 15 березня, коли вони починалися. Щороку діти складали іспити. Домашнього завдання не було. Дітей вчили читати, писати, рахувати, співати, а ще — думати».
Невдовзі в Нескучному починають проводити курси для вчителів. Щороку навчалося приблизно сім осіб, які потім отримували свідоцтво, яке цінувалося навіть більше за державне. Нововивчених педагогів направляли працювати до шкіл, де найбільше були потрібні спеціалісти. Серед них був, зокрема, і Яків Новицький, який саме під впливом Миколи Корфа вирішив учителювати, а невдовзі став відомим українським істориком, археологом та етнографом.
За організації педагога проводили зʼїзди вчителів. Спочатку у власній садибі, а коли масштаб заходів переріс її можливості, зібрання проводили в Гуляйполі, Маріуполі, Бердянську та Херсоні, де вони збирали вже понад дві сотні учасників.
«Відстоював право населення навчатися українською мовою»
Микола Олександрович неодноразово підмічав у своїй роботі, що Катеринославщина (сучасні Запоріжжя, Донеччина, Дніпровщина) — це багатонаціональний регіон. Тут були німецькі, єврейські, грецькі поселення. Вони мали свої школи, де навчання велося їхньою рідною мовою. А українське населення, яке проживало на рідних землях, ні.
«Барон зазначав, що навчання українською мовою, спілкування рідною мовою, є найвищим священним правом будь-якої нації. Він був першим, хто казав про трагічний стан українського (в оригіналі було малоросійського) вчителя. Що їм забороняється користуватися рідною мовою в школах, що вона переслідується поза школою. Саме на ці педагогічні відкриття Корфа пізніше спирався Михайло Грушевський у своїй праці про українську мову та українську школу», — розповідає Марина Глушко.
Микола Олександрович відкрито казав, що від імперської освіти немає користі для народу, оскільки українські діти її не розуміють. Він відмічав, що знання російської мови є обовʼязковою умовою самореалізації в імперії: для захисту прав у судах, працевлаштування, початкової освіти та подальшого навчання.
«Микола Корф був європейським інтелектуалом, який діяв в українському етнічному середовищі в Російській імперії, проте чітко артикулював колоніальну травму української школи. У нього є дуже цікавий вислів: «Переслідувати рідну мову дітей і вимагати, щоб вони з першого свого кроку в школі говорили великоросійською, неможливо». Розвитком професійного навчання він займався до кінця життя. В останні роки він допомагав Дмитру Гнєдіну відкривати ремісниче училище», — каже Марина Глушко.
Така діяльність викликала вороже ставлення до Миколи Корфа зі сторони імперського чиновництва. У 1872 році він із родиною вимушено виїхав в еміграцію до Швейцарії, де прожив вісім років, при цьому не переривав зав’язків із Батьківщиною та продовжував педагогічну діяльність.
У 1880 році він повертається з родиною до Нескучного, однак знов зазнає переслідувань за свої демократичні погляди. Приділяв увагу розвитку читачезнавства, досліджував читацькі інтереси селян, їхні думки про літературу. Турбувався, щоб книжки були доступніші для населення.
У 1883 році Микола Корф помирає у Харкові. Того ж року Катеринославське губернське земське зібрання висунуло ідею створити зразкову школу його пам’яті. Її збудували в 1895 році на території садиби родини в Нескучному. Цьому сприяли його дочка Катерина й зять Володимир Немирович-Данченко, який був відомим письменником та педагогом. Школа працювала в цій будівлі до 1967 року, поки не була переведена в новозбудоване двоповерхове просторе приміщення по сусідству.
Музей-садиба, який зруйнували росіяни
Імперською, а потім і радянською владою імʼя Миколи Корфа та його внесок у розвиток народної освіти довго замовчували. Памʼять про нього стала оживати вже за незалежної України.
У радянські роки на території садиби Миколи Корфа збудували дитячий табір. З 1969 року її занесли в реєстр памʼяток, але не як садибу Миколи Корфа, а як Володимира Немировича-Данченка, його зятя, який був доволі відомим в радянські часи. У 1992 році тут відкрили музей, присвячений життю та діяльності Володимиа Немировича-Данченко та його родини. І тільки у 2014-2016 роках, ділиться Марина Глушко, дослідники почали «відкривати» історичну фігуру Миколи Корфа та вивчати його діяльність. Зокрема, спромоглися, щоб його імʼя додали до назви музею-садиби, який зараз входить до складу Донецького обласного краєзнавчого музею.
«Ми реалізували три проєкти, які стосувалися Корфа і його садиби. Це «Фантом», тому що ми показували, що постать Корфа подібно фантому є забутою, мало про нього відомо, досліджено і відомо. Також ми робили план ревіталізації земської школи, яка була відкрита як памʼятник барону Корфу. Наступний етап був «Від фантома до реальності», коли ми робили в цьому приміщенні інтерактивну експозицію, побудовану на підручнику Миколи Олександровича “Наш друг”», — розповідає завідувачка відділення Марина Глушко.
***
Інга Павлій
