Как переселенка из Лисичанска воссоздает вышитые рубашки в Кропивницком

Майстриня художньої вишивки Юлія Мележик родом з Луганщини. До повномасштабного вторгнення берегла старовинні вишиті вироби, предмети побуту, фото та статті з газет, які передали старші рідні, та власноруч займалась вишивкою. Після 2022 року вимушено покинула свою домівку. З окупації вона змогла вивезти лише вишиту сорочку старшого сина та два рушники.

Своєю історією майстриня поділилася зі Східним Варіантом.

«Спочатку вишивала для оздоблення свого дому»

Юлія Мележик займалась вишивкою з 12 років, у рідному Лисичанську. Цьому її навчила мама та вчителька трудового навчання у школі. Брала участь у шкільних та міських виставках. Потім жила на Старобільщині й продовжувала вишивати прикладні речі для оздоблення оселі, рушники.

Згодом створила родину та стала мамою трьох дітей. Зацікавилась українською традиційною вишивкою, стародавніми техніками та швами — після 2014 року.

«З часом поступово знову повернулася до серйозніших робіт, але це були прикладні вироби для побуту, рушники. Я вишивала для оздоблення свого дому. Згодом про мене дізналися у нашому Бутівському клубі і запросили представити Старобільський Будинок культури ім. Т.Шевченка. Тоді я помітила, що людям це цікаво», — говорить пані Юлія.

За словами майстрині, тоді її роботи були не автентичні, а просто у хрестиковому виконанні. Також вона вишивала сорочки для своїх дітей. Зокрема, молодшому сину до 1 вересня, старшому — на випускний.

«Але тоді мене не задовольняв повністю результат моїх вишитих сорочок. Я переключалась на рушники та картини, їх легше було презентувати на виставках, фестивалях», — поділилась пані Юлія.

У лютому 2021 року майстриня брала участь у Міжнародному конкурсі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Симфонія кольорів — Самоцвіти».

«Вишиті скарби від бабусі залишились на Луганщині»

Після початку повномасштабного російського вторгнення на територію України пані Юлія з родиною вимушено покинула домівку та виїхала до Кропивницького. Забрати із собою вдалося лише вишиту сорочку сина і два рушники.

«Сорочки меншого сина і доньки, інші вироби мені також дорогі, але довелося залишити там. Ми пройшли важкий шлях евакуації, речей змогли взяти дуже мало, — пригадує пані Юлія. — Вишиті скарби моїх бабусь, на жаль, залишились на Луганщині».

Майстриня додає, що вже після вторгнення 2014 року зрозуміла, що Луганщина втрачає величезний прошарок спадку, а повномасштабне вторгнення призвело, що і вона сама втрачає історичну спадщину своєї родини.

«Перша відтворена сорочка — Кремінська»

Після переїзду до Кропивницького пані Юлія почала серйозніше цікавитись автентикою. Вона досліджує вишиті роботи у музеях та книгах. Так почала відтворювати сорочки за стародавніми узорами.

«Перша відтворена моя сорочка — це Кремінська, з фондів Івана Гончара. Я цю ідею виношувала доволі довго. Збиралась, планувала поїхати, подивитись і потім вже втілила у життя. Згодом вийшла книга «Вишиті сорочки Луганщини» і я придбала її. Тепер відтворюю сорочки і з книжок».

За словами майстрині у книгах є схематичні візерунки та якісні фото по яких можна орієнтуватися як виконати подібну роботу.

«З цих книжок у мене дві відтворених вишиті сорочки — жіноча та чоловіча. Одна зараз в роботі і ще дві в черзі», — з посмішкою говорить пані Юлія.

Виходячи із власних досліджень майстриня розповідає, що Луганщину характеризує вишивка білим по білому, присутність рослинних орнаментів. Якщо це хрестикові елементи, то в кольорах характерне поєднання червоного, синього. У більш пізніх сорочках вже додавали чорний колір. Також серед більшості луганських сорочок, які збереглися на сьогодні у фондах, майстриня відмічає особливість змереженого рукава.

«Зараз, дивлячись як емігрували мої рідні з Луганщини та вивезли з собою ті місцеві традиції, я вважаю, що і вишивка не така статична саме для певного регіону. Якісь ознаки можуть перетинатися. Раніше дівчат брали заміж з одного регіону в інший і вони везли своє придане. Також, можливо, дівчата піддивилися у когось і брали собі в роботу певні візерунки. Наприклад, для Полтавщини також характерна вишивка білим по білому. Таке моє враження від того, що мені вдалося дослідити», — говорить пані Юлія.

Майстриня надає перевагу натуральним тканинам, тому вишиває на льоні, конопляних полотнах, та змішаних тканинах — льон з бавовною. Нитки для вишивки також використовує бавовняні.

«Коли вишиваємо захисникам, то знаємо лише позивний і розміри»

Наразі робота майстрині переважно зосереджена на сорочках. Також вона вишиває на подарунок маленькі рушники для великоднього кошика чи просто для інтер'єру.

У Кропивницькому загалом майстриня вишила понад десять сорочок. Чотири з них — для наших Захисників та Захисниць, в межах благодійного проєкту «Сорочка для захисника», який започаткувала черкаська майстриня.

«Це така маленька ініціатива, яка переросла у благодійний проєкт. Він об'єднав майстринь з кожної області нашої країни та навіть з країн Європи. Станом на весну цього року у проєкті вже було вишито 630 сорочок. Коли ми вишиваємо захисникам, то ми не знаємо цих хлопців та дівчат, не маємо їхніх фото. Ми знаємо лише позивний і розміри, з якої області. Так інтуїтивно ми маємо уявити, якої статури людина і відчути як саме виконати цю оберегову роботу», — розповідає пані Юлія.

«Кожна вишита сорочка має свою родзинку»

Кожна вишита сорочка Юлії відрізняється одна від одної. Вони можуть бути схожі, але не ідентичні. Майстриня говорить, що до кожної роботи бажає додавати щось особисте. Вона поділилась:

«Хоч взори можуть бути і схожі, але кожна вишита сорочка має свою родзинку. Навіть, коли створюю музейні копії, то якийсь стібок може дещо відрізнятися. Наприклад, я побачила в музеї сорочку, зробила фото, розглянула і виконала. Але потім якісь дрібні відмінності помічаю. Тому ідентичних сорочок певно ні в кого не вийде».

Ще одне хобі пані Юлії — це генеалогія (ред. — наука про родовід). Оскільки вона не може передати своїй родині фізичні артефакти від прадідусів та прабабусь, то у неї виникла ідея написати нащадкам книгу.

«Все, що мені у розповідях передали бабусі та дідусі, хочу відтворити у книзі. Також маю на меті відшукати документи у метричних книгах, щоб підтвердити свої розповіді. Мені хочеться своїм дітям передати таку родову книгу», — поділилась майстриня.

Нині Юлія поєднує роботу, сімейне життя і вишивання. На одну вишиту сорочку майстрині потрібно від двох місяців до пів року. Вона пояснює, що все залежить від складності та від зовнішніх викликів. Зокрема через блекаути взимку, без якісного освітлення, вишивати доволі складно і часу потрібно більше.

«Хочеться якнайбільше вишити і залишити виробів на згадку. І, щоб сорочки не висіли в шафах, а щоб їх люди носили із задоволенням у мирній квітучій країні», — підкреслює вона.

Побачити вишиті роботи майстрині можна на сторінці в Instagram.