«Боротьба за наших рідних триває»: родини постраждалих військових в Оленівці чотири роки борються за їхнє повернення

Майже чотири роки минуло, як захисники Маріуполя виконали наказ Вищого керівництва та вийшли з Азовсталі в полон задля збереження життів. У ніч на 29 липня 2022 року росія вчинила теракт та підірвала одне з приміщень у СІЗО біля селища Оленівка, у якому перебували українські військовослужбовці. Загинуло 49 людей, ще понад 130 — отримали поранення.

Під час обмінів військовополоненими постраждалі військові в Оленівці майже не повертаються додому. Їхні сімʼї обʼєдналися в громадську організацію «Спільнота Оленівки», щоб сприяти швидшому поверненню їх додому. Та останнім часом, кажуть родичі, зустрічаються з байдужістю та навіть певним тиском зі сторони державних органів. Тому вимагають зустрічі з Президентом України Володимиром Зеленським.

«Імʼя Ярослава було в списку поранених. А в жовтні 2022 року повернули його тіло»

Ярослав та Олександра познайомилися восени 2019 року в Інтернеті. А коли зустрілися, то зрозуміли, що закохалися, почали зустрічатися. Тоді хлопцю було 18 років і він уже служив у Окремому загоні спеціального призначення «Азов». Пізніше здобув посаду сапера 1-го відділення інженерно-саперного взводу.

«Ярослав чекав повноліття, щоб одразу піти на службу. У лютому в нього день народження, а через декілька місяців він пройшов Курс молодого бійця і вступив до лав «Азову». Йому було 18 років. Це була контрактна служба на 3 роки. Контракт мав закінчитися весною 2022», — розповідає Олександра.

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Ярослав із побратимами та посестрами був у районі Маріуполя і заступив на оборону міста. Олександра перебувала в Камʼянець-Подільському й щодня чекала будь-якої звістки від коханого.

Під час наступу на Маріуполь російська армія відрізала місто від мобільного звʼязку, їжі та будь-яких комунікацій. Інколи Ярославу вдавалося відписати Олександрі, вони переписувалися в месенджерах. А інколи звʼязок зникав на декілька днів і більше. Коли бої загострилися, комунікацію підтримували через посестру Ярослава — Аллу Порплицю, яка перебувала на «Азовсталі» й мала доступ до засобів звʼязку. Алла відписувала Олександрі й розповідала новини з оточеного міста.

Алла Порплиця з псевдо «Вігман» загинула на «Азовсталі» 8 травня 2022 року під час російського бомбардування.

Через кілька днів стало відомо, що українські захисники отримали наказ покинути Азовсталь задля збереження життів особового складу. Ярослав зміг вийти на звʼязок. Він розповідав Олександрі, як разом із побратимами розміновував дорогу до металургійного заводу, щоб захисники змогли покинути його. Пізніше дівчина побачила ці кадри в російських новинах.

«Він написав, що «це було так приємно — зняти каску й нарешті послухати, як співають пташки». Адже було вже тепло, весна. Її прихід був непомітним для них за всі місяці боїв».

Після виходу, у полоні, Ярослав зміг зателефонувати Олександрі. Вона пригадує: голос був бадьорий. У них була лише хвилина. Хлопець сказав, що все нормально, запитав про здоров'я близьких, родичів і друзів.

Розпочалися місяці очікування. Тоді в родин було сподівання, що це протриває недовго і всі захисники й захисниці Маріуполя скоро повернуться додому.

Вранці 29 липня усю країну сколихнула новина: в окупованому Оленівському СІЗО, де утримували українських військовослужбовців, стався вибух. Є загиблі й поранені. Олександра знайшла імʼя Ярослава серед поранених.

«Далі була тиша. Не було новин чи дзвінків. На початку жовтня того ж року наш спільний друг знайшов колишнього полоненого, який мав інформацію. Він повідомив, що в Ярослава після вибуху були сильні травми, такі, що найімовірніше не сумісні із життям. Тобто до лікарні його забрали ще живим, а потім… найімовірніше він загинув», — розповідає Олександра про важкі спогади.

У жовтні 2022 року росія повернула до України тіла захисників, які загинули під час теракту в Оленівці. Олександра одразу звернулася до патронатної служби «Азову», скинула фотографію татуювання, яке було в Ярослава, і спитала, чи є воно в кого з повернутих. Й отримала підтвердження.

«Мама Ярослава приїхала на опізнання та здала тест ДНК. Результат ми чекали до літа 2023 року, бо була велика завантаженість. І тоді було вже точне підтвердження, що Ярослав загинув. Відспівування пройшло в Михайловському золотоверховому соборі. Ярославу подобалася «Хорея Козацька», то ми запросили Тараса Компаніченка грати музичний супровід. Я тоді не приїхала, не змогла морально витримати… Бачила фотографії, вийшло гарно, достойно».

Ярослава Отрока поховали в Кременчуці на Полтавщині. Йому був 21 рік. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

За офіційним підтвердженням, під час теракту в Оленівському СІЗО загинуло 49 українських захисників. Ще понад 130 — отримали поранення. Більшість із них досі перебуває в російському полоні. Щоб сприяти швидшому поверненню своїх рідних, родини обʼєдналися в громадську організацію «Спільнота Оленівки». Олександра зараз є її головою.

«За місяць до початку повномасштабної війни народилася наша дитина»

Олег і Ганна познайомилися у 2020 році завдяки спільним друзям. Спершу вони довго спілкувалися як друзі, але із часом їхня дружба переросла в романтичні стосунки. Заради того, щоби бути разом, Ганна залишила роботу й погодилася переїхати до Олега, який на той момент уже служив у війську. Незабаром пара дізналася, що очікує на дитину, тож вони подали заяву до РАЦСу.

«Наша дитина народилася за місяць до початку повномасштабної війни. Тоді про неї вже багато говорили, але я не відчувала, що все обернеться таким жахом. Лише тепер розумію, що він, мабуть, усе знав. Та нічого не казав — оберігав наш спокій хоча б ще на кілька днів, щоб ми дізналися разом з усіма», — пригадує Ганна.

4 лютого 2022 року Олег перебував у Маріуполі. Спочатку він ще мав змогу телефонувати та писати повідомлення, але після того, як російські війська знищили вежі зв’язку, зв’язок обірвався. Протягом 86 днів у місті точилися запеклі бої. Українські захисники мужньо стримували ворога та давали гідну відсіч. На жаль, під час цих подій Олег втратив свого брата-близнюка. Зазвичай у повідомленнях дружині він писав: «Ми норм», маючи на увазі, що обидва живі. Але одного разу написав лише про себе.

«Тоді стало зрозуміло, що його брата вже немає. Що мій чоловік вижив, а брат загинув. Коли Олег був на Азовсталі, він писав, що там постійно щось горить. Я казала, що ми боремося за них, поширюємо інформацію, робимо все, щоб їх врятувати. А в ніч з 16 на 17 травня я отримала від нього особисте повідомлення — він писав, що обіймає мене й дитину. Лише згодом я зрозуміла, що саме того дня, 17 травня, він потрапив у полон», — розповідає Ганна.

Була надія, що захисників Маріуполя швидко обміняють і вони повернуться додому.

Вранці 29 липня Ганна дізналася, що в Оленівському СІЗО, де перебували українські військовополонені з Маріуполя, стався теракт — росіяни підірвали один із бараків, натомість звинуватили в цьому ЗСУ. Жінка перевірила списки поранених від російської сторони й побачила там імʼя Олега. Невдовзі рф опублікувала відео, де було видно її чоловіка. Під час вибуху він отримав поранення голови та тіла.

«На одній з акцій нам сказали, що тепер ми довго будемо чекати своїх рідних»

Увесь 2022 рік родини сподівалися і вірили, що їхні рідні скоро повернуться додому. Та часу минало все більше. У січні 2023 року ООН розформувало місію, яка розслідувала теракт в Оленівському СІЗО. Тоді родини вирішили обʼєднатися та самотужки боротися за своїх рідних. Так зареєстрували громадську організацію «Спільнота Оленівки». Ганна стала однією зі співзасновниць.

«Перші роки ми переважно відвідували закриті зустрічі з Координаційним штабом, державними діячами, їздили за кордон і усюди розповідали про наших рідних. Згодом ми просили зустрічей не лише з консультантами Координаційного штабу, тому що до консультантів ми ходили перестали. Ці люди у 2022–2025 роках говорили ті речі, які сьогодні інші люди спростовують і говорять зовсім протилежне. У 2024 році ми зустрілися з тодішнім керівником Офісу Президента Андрієм Єрмаком, але він зачитав лише звіт роботи, про яку ми й так були в курсі, тому що були повністю залучені в неї, про порятунок людей мови не йшло. Після зустрічі з ним єдиний рух, який стався, це те, що родини загиблих отримали нагороди за своїх рідних. Обмінів як не було, так і не було», — ділиться Ганна.

Через пів року після зустрічі з Андрієм Єрмаком родини зустрілися з тодішнім керівником ГУР Кирилом Будановим. У цьому допоміг командир 1-го корпусу НГУ «Азов» Денис Прокопенко. Та розмова, пригадує Ганна, була неприємною:

«Кирило Олексійович сказав, що немає ніяких змін, що наші рідні повернуться в кінці війни. Це був перший поштовх, що ми почали виходити публічно й починаємо розповідати те, що нам кажуть під час цих зустрічей. Тому що мова йшла саме про тих, про кого суспільству розповідали, що вони йдуть у почесний полон на 3–4 місяці, а родичам кажуть зворотнє».

Першими на такі акції в Києві вийшли військовослужбовці «Азову» на другу річницю теракту. Завдяки цьому «Спільнота Оленівки» відчули підтримку. Тоді поновилися обміни військовополонених, однак їхніх рідних так і не було.

«Ми виходили на акції, нас повністю ігнорували, до нас ніхто не приходив, ні з Координаційного штабу, ні з інших установ. На знак протесту ми вирішили перекрити рух на одній із вулиць біля Верховної Ради, щоби привернути увагу. У той день до нас підійшло двоє представників СБУ чи ГУР. Вони спитали: «Для чого ви це робите?». Ми сказали, що хочемо поговорити з Кирилом Будановим. У відповідь нам сказали: «Буданов до вас не приїде». А потім додали: «Ви тепер довго будете чекати своїх рідних». Нам казали, що ми робимо показовість для росії. Але не було жодного разу, щоб росія використала наші акції. Пізніше приїхала поліція і склала протокол за те, що ми перекрили рух біля Верховної Ради», — розповідає Ганна.

Згодом на співзасновницю громадської організації «Спільнота Оленівки» Анастасію за це подали до суду.

«Був зроблений спектакль, ніби їхала людина, якій не сподобалося, що перекрита дорога, вона викликала поліцію, але чомусь поліція дочекалася кінця акції, не прийшла одразу. Ми провели акцію до кінця, і тільки потім до нас підійшла поліція», — пригадує Ганна.

Анастасія влітку минулого року суд виграла: у її діях не знайшли адміністративного правопорушення. Адже, згідно з Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод гарантоване право на мирне зібрання, мешканці мають право на зібрання та мітинги. До того ж учасниці заздалегідь повідомили Київську міську військову адміністрацію про час та місце проведення акції.

У квітні 2025 року співзасновниці організації оголосили безстрокову акцію голодування. Майже одразу після повідомлення про акцію представники Служби безпеки України почали проводити «бесіди» з організаторками. Їм також довелося відвідати СБУ, де перевіряли їхні телефони. Хоча Ганна каже: «Вони й так чудово все про нас знають, у них є вся інформація про нас».

28 липня 2025 року Президент України зустрічався з колишніми полоненими — цивільними та військовими. Однак родини військовослужбовців, що загинули чи постраждали в теракті в Оленівці, не були запрошені.

«Спільнота Оленівки» порушує питання: чому під час обмінів повертають зрадників України? Ще до обмінів стає відомо, що вони зрадили побратимів, присязі та України. Через таких людей українські захисники ще більше страждають у полоні. Але їх повертають, коли мали б повернути тих, хто залишився вірним своїй країні.

«Я думаю, що Президент не знає про все, що відбувається, але ми дуже хотіли б, щоб він знав. І тому ми просимо про зустріч Президента зі «Спільнотою Оленівки». Тому що коли він коментує і каже, що є складнощі в поверненні «Азову», однак не каже, які саме складнощі. «Ведеться робота» — це стандартна фраза. Ніхто нічого не пояснює. Жодна родина не знаю, скільки разів конкретно прізвище її рідного подавалося на обмін. Ця інформація невідома», — каже Ганна.

У жовтні 2025 року родини постраждалих в Оленівці з іншими родинами полонених Маріупольського гарнізону провели дводенну акцію з нагадуванням, що полон не може тривати роками. На акції представник Координаційного штабу зробив фотографії, постояв хвилину мовчання і пішов. Згодом на офіційних сторінках штабу було повідомлення, що вони нібито були поруч із родинами.

Майже чотири роки захисники Маріуполя та Азовсталі перебувають у полоні. За цей час далеко не всі повернулися додому й більшість залишається в неволі, переживаючи пекло російського полону. Родини військовополонених просять лише відповідей на свої питання та людського розуміння. Адже вони борються з найцінніше в житті — своїх рідних.

Східний Варіант надсилав запити на коментар до Координаційного штабу та Офісу Президенту щодо їхньої реакції на акції «Спільноти Оленівки» та щодо ймовірності зустрічі родин із Президентом України. Відповідь не була отримана.

«Варто розуміти, що в родин військовополонених складна психологічна ситуація. Й у відповідь на їхні спроби контактувати з владою вони отримують відсіч. Я памʼятаю, що були негативні коментарі від представників влади щодо статей, які публікуються про військовополонених. Як на початку заклалося конфліктне ставлення до наших родин, так воно і триває. Однак слід відмітити, що пані Ірина Верещук нормально з ними контактувала, на мою віддалену оцінку. Їм дуже потрібна моральна та психологічна підтримка з боку влади, а зараз йде таке собі відторгнення», — зазначає голова ГО «Спільнота Оленівки» Олександра.

***

Сьогодні представники та представниці «Спільноти Оленівки» продовжують боротися за своїх рідних. 19 травня в Києві на площі Івана Франка пройде мітинг «Маріупольський гарнізон. 4 роки полону». Початок о 9:00.

Слідкувати за діяльністю та анонсами акцій «Спільноти Оленівки» можна у соціальних мережах спільноти: Facebook, Instagram, X.