Переселенка з Маріуполя отримала посаду заступниці начальника управління екології та природних ресурсів Львівської міської ради
До 24 лютого Наталія Гончарова жила і працювала в Маріуполі. Не зважаючи на молодість, займала відповідальну посаду: головний дендролог міста-начальник відділу садово-паркового господарства.
Коли почалася війна, постало питання: як бути далі? Жити в рідному, але окупованому, місті, Наталія категорично не хотіла. Сообщает Карачун
Спочатку знайшла тимчасовий прихисток на Закарпатті. Там зустріла чимало привітних людей, які всіляко прагнули допомагати вимушеним переселенцям.
Але Наталія розуміла: не можна тривалий час розраховувати тільки на допомогу благодійників. Бо ж вона – не пенсіонерка, не інвалід. Отож через якийсь час молода жінка почала шукати роботу. Перш за все, моніторити вакансії, які відповідають її фаху й освіті.
Невдовзі їй поталанило: на резюме Наталії Гончарової відгукнулися кадровики Львівської міської ради.
Затим відбулася зустріч з керівництвом міста, яка завершилася запрошенням на роботу на посаду заступника начальника управління екології та природних ресурсів Львівської міської ради. Це була посада, про яку можна було тільки мріяти не лише їй, вимушеній переселенці. Але ця робота дісталась саме Наталії Гончаровій!
Зрештою, двері відкривають, як відомо, тим, хто стукає…
Проте Львівська міськрада дала Наталії Гончаровій не тільки хорошу роботу. Колеги допомогли найти пристойне житло за помірною ціною: вісім тисяч гривень за оренду квартири з ремонтом у центральному – Галицькому – районі! При теперішніх цінах на оренду житла у Львові – це майже казка. А ще й до місця роботи недалеко. До того ж заробітна плата тут у неї не менша, ніж була у Маріуполі.
А от чоловіку Наталії поталанило дещо менше: він знайшов роботу в одній із сусідніх областей України. Отож тепер подружжя бачиться лише на вихідних.
«Та це тимчасові труднощі, нам до них не звикати», – посміхається Наталія.
Відповідаючи на запитання журналіста «Карачуна», Наталія признається: «За ці кілька місяців я по-справжньому закохалася у Львів. Тут якісь особливі люди!».
- В чому ця особливість львів’ян? Чим вони відрізняються, наприклад, від жителів Донеччини?
- Львів’яни більш чемні, привітні. І не такі прямолінійні, як донеччани. А ще вони цінують особистий простір. І, мабуть, внутрішньо більш розкуті, цінують свободу. А про їх патріотизм годі й говорити.
Єдине, до чого досі не можу звикнути (і що мені тут не подобається), так це вузькі вулиці Львова і дуже щільна забудова.
- Ви добре володієте українською. А мислите – якою мовою?
- В Маріуполі я здебільшого спілкувалася російською, адже Донеччина, як відомо, російськомовний регіон. Хоча я вільно володію й українською. Це у мене, мабуть, від діда, який принципово спілкувався тільки українською. А тут, у Львові, я дуже швидко й без проблем перейшла на спілкування виключно українською, і почуваюся при цьому досить комфортно.
- З кимось із знайомих маріупольців спілкуєтесь?
- Всі мої друзі після початку війни виїхали з Маріуполя. Кілька разів спілкувалася з сусідкою. Одного разу вона повідомила про те, що доглядає мою кішку. Іншого разу повідомлення було ще більш стислим: «Нам дали електрику!».
- За домівкою своєю скучаєте?
- Звичайно! А ще – за морем та фруктами-овочами. У Львові вони не такі смачні. Напевне тому, що тут менше сонця.
- Чи вцілів ваш маріупольський будинок? Вам є куди повертатися після війни?
- Будинок вцілів, повилітали тільки шибки. А щодо повернення додому… Я для себе вирішила остаточно: можу повернутися тільки в український Маріуполь.