"Щохвилини уявляю перемогу України": жителька Луганська розповідає про реальність окупованого міста

Героїня нашої статті — Тетяна (ім'я змінено з міркувань безпеки — ред.), яка проживає у Луганську протягом останніх дев'яти років і відчуває на собі всі наслідки окупації. 

Жінка розповідає, що в більшості населення міста зараз складається з пенсіонерів та приїжджих з території росії, Казахстану. Усі залякані й бояться одне одного. Однак, навіть серед такої напруженої атмосфери вдається знайти однодумців з проукраїнською позицією і час від часу спілкуватися.

“Молоді небагато. Нині я місто називаю — «місто пенсіонерів». Кожен один одного боїться. Після стількох років знаходжу людей, які зі мною, так би мовити, на одній хвилі, і з ними можна про щось поговорити, але все одно треба бути обережною. Звідусіль приїжджі тут влаштувалися, вони не мають ні батьківщини, ні країни, нічого святого. Живуть лише, щоб зрадити когось”, — розповідає Тетяна.

Яка ситуація з медициною? 

На питання, чи є можливість викликати швидку, Тетяна відповідає — так. Невідкладна допомога може приїхати на виклик безплатно, однак вам пощастить, якщо у лікарів буде з собою хоча б шприц. Ще місяць тому, якщо в тебе є значні зв’язки та знайомі хірурги-лікарі, можна було лягти та зробити операцію. Вибірково, інкогніто. Зараз ситуація змінилася на гірше. 

“Якщо раніше людина з тиском щороку проходила лікування, приїздила до стаціонару, щоб тиждень-два поробити уколи, то зараз навіть немає такої можливості. Для цього треба записуватись заздалегідь, щоб тебе принаймні просто оглянули. Все, звичайно ж, платно”, — каже жінка.

Майже всі лікарні використовуються як шпиталі, місць для жителів бракує. 

“Ось нещодавно в місті була жахлива ожеледь. Ну і що? Люди приїжджали з поламаними руками, ногами — їм гіпс накладали та відправляли додому. Всі вже звикли до того, що полікуватися немає де”, — розповідає Тетяна.

Окрім цього, ліки теж є не для всіх доступними й не завжди ефективними, адже ціни завищені навіть на звичайні препарати від застуди.

“Я російським лікам не довіряю. Проте, днями захворіла й довелось зайти в аптеку. Дивлюсь, є антигрипін, терафлю, але ціни ж шалені. Я купила амізон та аміксин противірусні, три таблеточки — майже тисяча. 890 рублів. Уявіть собі, при пенсії в 10 тисяч рублів”, — емоційно ділиться Тетяна.

Примусова паспортизація

Без російського паспорта в Луганську неможливо зробити й кроку, не те що звернутися за медичними послугами.

“Та це скрізь: і дітям, і бабусям у 90 років обов'язково потрібний був російський паспорт, бо їм цю пенсію в 10 тис. рублів не виплачували. Примушували. Просили писати пояснювальні. Кроку не ступиш, нікуди не звернешся: ні до лікарні, ні в магазин. Скрізь потрібен російський паспорт. Хочеш — не хочеш, папірець має бути в тебе”, — розповідає жінка.

Як зараз працює міський транспорт?

Тетяна зізнається, що раніше, до прикладу, маршрутки з селища Ювілейне курсували регулярно, хоч і були в плачевному стані. Пізніше ситуація з транспортом погіршилася — доводиться стояти до 40 хвилин, щоб дочекатися автобуса, який може взагалі не приїхати.

“У нас маршрутки здебільшого ходили частіше, хай там вікна були деревом забиті, фанерою, даху там не було, де провітрюється. Але вони хоча б часто їздили. Потім нам велика росія привезла автобуси, які вже, напевно, постаріли, і вони їх просто перефарбували. Заради них ще треба простояти 40 хвилин, і не факт взагалі, що приїдуть. Дощ, холод, нікого це не цікавить. Ось так тепер з транспортом”, — каже Тетяна.

Ціни на продукти

Жителька Луганська зазначає, що хоча дефіциту продуктів не спостерігається, ціни на товари першої необхідності, такі як хліб і яйця, залишаються космічно високими. Наприклад, яйця коштують понад 100 рублів.

“Для того, щоб сходити на ринок і взяти, не кажучи вже м'яса чи риби, а просто шматочок сиру, ковбаски, собаці кістки, 8 крилець на борщ, каву, соняшникову олію і якийсь мийний засіб для посуду — це 5 тисяч рублів”

Тетяна додає, що в магазинах зараз практикують зниження цін на 50%, якщо невдовзі виходить термін придатності. Тож місцеві жителі здебільшого шукають щось на таких прилавках.

Критична інфраструктура

“Відключають воду, особливо на кварталах і в державних будинках, там навіть за часом вода. Регулярно вимикають світло. Дуже часто немає інтернету. Це якесь знущання, а не життя”, — говорить жінка.

Тетяна, одна з тих, хто обрав залишитися в місті й не зраджує надії на перемогу України. Навіть у важкі миті, вона мріє та вірить, що скоро і в її рідному Луганську замайорить синьо-жовтий прапор.

Жінка відверто розповідає, що береже український паспорт з тризубом, як зіницю ока. Щодня вона слідкує за новинами про втрати окупантської влади й зазначає, що для неї немає кращого свята, ніж коли цифра загиблих перевищує тисячу:

"Я взагалі людина добра. Так вихована. Але зараз я настільки озлобилася, що мені доводиться радіти з того, скільки їх там загинуло. Якщо ця цифра менша за 800, то у мене поганий настрій. Якщо вона досягає 1100, то для мене це найкращий день. Ось така моя позиція".

***