Останній шмат хліба віддавала собакам: історія жительки Луганщини, яка тричі намагалася вирватися з окупації з трьома улюбленцями

Героїня цієї історії — жінка середніх років, дружина та мама, а ще заводчик однієї із бійцівських порід собак. Майже все своє життя вона прожила у невеликому містечку на Луганщині. Мала свою майстерню з пошиву та ремонту одягу. Ще займалася улюбленою справою — розводила та виховувала своїх улюбленців. Її буденне та щасливе життя обірвала війна. 

Проводжала доньку: проблеми з таксі та ситуація на залізниці

Ранок 24-го лютого для жінки почався з прощання з донькою. Напередодні війни та приїжджала в гості до батьків. І саме того страшного дня поверталася назад до вишу, в якому навчалася. 

Дівчата були стурбовані, адже довго не могли викликати таксі, тому вирішили добратися до залізничної станції своїми силами. Героїня посадила доньку на поїзд і повернулася додому. А вже через декілька годин подзвонила донька і сказала, що бачила в небі літаки та чула вибухи. Жінка увімкнула телевізор, де почула промову путіна, й зрозуміла, що почалась війна.

Її донька періодично дзвонила матері та розповідала про ситуацію на залізниці. У той день всі намагалися виїхати, тому вагони були переповнені. Люди сиділи навіть на підлозі у проходах біля купе. Провідники намагалися розмістити всіх охочих виїхати та заспокоювали натовп. Пасажири були в паніці. Діти плакали, бо не розуміли, що відбувається. 

Луганщина. Без комунікацій та з антисанітарією

Перші вибухи в місті мешканка Луганської області  почула о 6-й годині ранку 24-го лютого. Перед обличчям небезпеки жінка хвилювалася лише за доньку та своїх собак. Коли вибухи стихли, вона вирішила сходити до магазину і запастись кормом для тварин. 

Усюди вже були великі черги. Люди масово скупляли продовольчі товари, а через постійні обстріли нових поставок не було. Тому у місті назрівав голод. 

У перші ж дні до її населеного пункту увійшла українська армія. З боку окупантів почались масові обстріли. Авіацією та артилерією вони знищували інфраструктуру та житлові будинки. Ландшафти змінювалися кожної хвилини. Цілі квартали були знищені за години. Місцеві мешканці гинули десятками кожного дня. Їх останки було неможливо прибрати з вулиць через постійні обстріли.

Через деякий час місто залишилось без комунікацій з навколишнім світом та людських умов. Зникли світло та вода, а згодом і газ. Через брак води мешканці багатоповерхівок почали виливати екскременти через вікна. Містом ширилась антисанітарія. 

Жила з собаками у квартирі без вікон

Коли більшість людей ховалися по підвалах та бомбосховищах, наша героїня була вдома. Зовнішній вигляд її улюбленців лякав місцевих жителів, тому вона не могла знаходитися у бомбосховищах разом з іншими людьми.

«Мені було дуже страшно, бо я була сама. Чоловік на момент повномасштабного вторгнення був за кордоном на роботі. Але й кинути своїх песиків я не могла. Вони для мене як маленькі дітки. Ви б кинули свою дитину, коли вона плаче? Коли їй страшно і вона ховається? Я — ніколи. Моя донька одного разу слізно просила їх кинути й поїхати з міста. Я їй відповіла точнісінько так. Після цієї розмови ми більше ніколи не поверталися до цього питання. Якщо мені судилося загинути, то я хотіла це зробити разом з ними», — зі сльозами згадує жінка. 

У квартирі жінки 8-го березня ударною хвилею вибило вікна. На вулиці ще були морози. У кімнатах стало нестерпно холодно. 

«Як ми пережили цей період? На той момент в будинку вже не було світла та води. Обігріти оселю було нереально. Навіть знайти плівку, щоб забити вікна, також. Я просто не дійшла б до магазину. Мене б вбило. Лягали на ліжко разом з собаками, вкривалися ковдрами, верхніми речами та гріли один одного. Їжу готували на сухому горючому. Топили сніг аби отримати воду. Згодом місцеві жителі знайшли генератор і качали воду, але черги були величезні. Ми стояли по 2-3 години під постійними обстрілами», — розповідає очевидиця.

Пила лише томатний сік декілька днів 

Через деякий час закінчились гроші та продукти. Останній шматочок хліба жінка віддавала улюбленцям. Натомість сама декілька днів пила лише сам томатний сік, який консервувала раніше. 

«Одного разу сусідка принесла мені сардельку і шматочок хліба. Для мене це було свято. Я дивилась на цю їжу і просто плакала», — додає переселенка.

Щоб не зійти з розуму та не втратити відчуття часу, жінка почала вести щоденник. Там вона описувала щоденні події, свої думки та відчуття.

До та під час окупації: мародерство та беззаконня

Згодом українські війська покинули місто. За три дні до окупації населеного пункту рашистськими солдатами вже панувало беззаконня. 

«То був страшний період. Почались масові мародерства та розбій. Виходити на вулиці було небезпечно для життя”, — розповідає жінка.

Після вуличних боїв залишилося багато розтяжок та мін. У дворі нашої героїні на її очах підірвався сусід. І лише після цього випадку жінка прийняла рішення виїхати.

З окупації в окупацію: спроби вирватися

Вона тричі намагалась виїхати з окупованого міста. На той момент у жінки було два дорослих песики та чотиримісячне цуценя. А тому ніхто не хотів її брати з таким "багажем". 

Першого разу жінка домовилась з водієм карети швидкої допомоги. Поки вона сходила за песиками та документами, ні водія, ні машини вже не було. Вона вирішила ще постояти та почекати, але місцеві мешканці почали її проганяти та сварити через собак.

На другий раз вже донька їй знайшла перевізника. Але він не приїхав через невідомі обставини. 

Жінка вже втратила надію і вирішила нікуди не їхати. Аж ось знайомі  запропонували поїхати разом. У них також був свій пес, тому вони увійшли в положення нашої героїні.

“На жаль, вони їхали на окуповану територію, але в не зруйноване село. Де ще й на додачу проживав мій брат. Тому я наважилася виїжджати, адже у моєму населеному пункті не було взагалі нічого. Все ж краще бути зі світлом та водою”, — говорить жінка.

Лише руїни та схудлі люди

На території того села, куди приїхала переселенка, не було бойових дій, тому воно не зазнало руйнувань. Після окупації постачання продуктів було нерегулярним. У зв'язку з цим багато товарів були дефіцитними та за підвищеними цінами. Особливо важко було знайти корм для тварин. За ним вона їздила в сусіднє місто. 

Кожен день для героїні був тяжким і фізично, і морально. Знаходитись в такій атмосфері вона довго не змогла. Тому прийняла рішення виїхати до вільної України. Але через відсутність документів, які вона лишила вдома, треба було їхати назад.

Повернувшись у рідне місто, героїня була в шоці. Навколо — самі руїни. За її словами, більше ніж шістдесят відсотків міста зруйновані. А вцілілі будинки залишились без води, світла та газу.

“Поряд з моєю багатоповерхівкою знаходиться приватний сектор. Я частенько виходила туди на пробіжку. Але цього разу просто не впізнала це місце. Від колишніх прекрасних фасадів будинків та клумб з ароматними квітами  печуться на сонці лише гори каміння та бетону. Від колишнього життя нічого не лишилось. Моє рідне місто знищене. Нічого не радує моє око. Немає гарних будинків, парків, улюблених магазинів. Все вщент зруйноване. Я прожила там все своє життя. Знала кожну вулицю та будинок. Із заплющеними очима могла б дійти до свого будинку. А зараз просто нічого не впізнаю”, — згадує очевидиця. 

Жінка також підкреслює, що люди, які оточували її, змінилися до невпізнання. Вони дуже схудли, виснажені та сумні.

Відчула полегшення

Зібравши ті документи та речі, які залишилися, вона вирушила до сусіднього окупованого міста, де її забрав перевізник. Через шість годин вона разом з собаками перейшла Печенізьку дамбу на Харківщині. 

“Я ще ніколи не відчувала себе такою вільною. Як і всі, плакала. Відтепер живу поруч з найріднішою — донькою. На тлі останніх подій вірю, що Перемога ще ближче!” — сказала вона.

Ксенія Новицька

***