7 березня Східний Варіант разом з історикинями ДонНУ ім. Василя Стуса Надією Теміровою та Іриною Пятницьковою провели онлайн-подію “Визначні жінки Донеччини: лекція від науковиць”. На запит учасників події зібрали конспект цієї лекції. У ньому розповідаємо про жінок Донеччини, про яких варто знати.
Колаж: Східний Варіант
На події говорили про жінок-трудівниць, які працювали на шахтах та про тих, хто творив українську культуру на Донеччині.
Жінки робили внесок у розвиток Донецького регіону у різних сферах. Зокрема, працею на шахтах та підприємствах важкої промисловості.
“Ми говоримо про Донбас, який з кінця 19 століття набирав промислових обертів. А у вирі радянської індустріалізації міжвоєнної доби регіон остаточно сформувався як промисловий, де домінуючою стала важка промисловість. І протягом 20 століття експлуатувалися не лише природні ресурси, а й фізичні сили місцевих жителів. І це повною мірою стосується і жінок”, — розповідає докторка історичних наук Надія Темірова.
Однією з відомих жінок Донеччини є Парасковія Ангеліна. Її постать стала уособленням жіночої звитяги. Жінка була бригадиром тракторної бригади машинотракторної станції. За свою працю була нагороджена трьома орденами Леніна, Орденом Трудового Червоного Прапора, Сталінською премією третього ступеня.
Надія Темірова зазначає: “Здається, вона була обдарована радянською владою з усіх сторін. Але якщо зняти пропагандистський глянець, постать цієї жінки стає ще більш значущою”.
Парасковія Ангеліна народилась у сім’ї селянина-батрака, який походив з приазовських греків. З 7-річного віку дівчинка працювала у заможних селян, а з 8-9 років працювала на шахті розносницею вугілля.
В 16-річному віці Парасковія закінчила курси трактористів і після цього стала трактористкою Старобешівської машинотракторної станції. З 1939 року Парасковія Ангеліна стала на чолі жіночої тракторної бригади на цій же МТС і очолювала її до кінця 1950-х років.
Практично до кінця життя жінка пропрацювала на Старобешівській МТС, її свідоме життя було пов’язане із трактором та його обслуговуванням. Парасковія Ангеліна зробила вагомий внесок в розвиток технологізації тодішнього сільського господарства.
“Все життя вона працювала. І от оцю працьовиту жінку радянська пропаганда повної мірою використала. Навіть, якщо ми подивимося на світлини в колі дітей, то такі фото переважно постановочні. Образ Парасковії Ангеліної експлуатували повною мірою задля пропаганди у досягненні соціалістичного ладу”, — зазначає Надія Темірова.
Але доля цієї жінки не була легкою. Вона виходила заміж, маючи на руках дитину. Парасковія Ангеліна опікувалась племінником Геннадієм, бо її брат загинув і жінка взялась за виховання хлопчика. Також жінка народила трьох дітей.
Парасковія Ангеліна захворіла на цироз печінки. Ця хвороба була поширена серед трактористів через те, що часто доводилось підтягувати ротом пальне через шланг. Потрапляння отруйних речовин в організм спровокувало захворювання. Спершу Парасковію Ангеліну забрали до лікарні в Донецьк, звідти направили до Москви. Там жінка пробула три місяці і померла у віці 46 років. За декілька днів до смерті їй вручили другу зірку Героя Соціалістичної Праці.
Ще однією жінкою, яка працювала у важкій промисловості є Євдокія Корольова. Жінка працювала шахтеркою, її називали “шахтарською мати” або “бабою Королихою”. Працювати дівчинка почала з 11-річного віку після смерті батька-гірника, який був годувальником сім’ї. Тоді вона спустилась у вибій шахти №30 селища Рутченкове Донецького району. Євдокія працювала вибірницею породи, плитовницею, лампоноскою, відкатницею.
Після початку Другої Світової війни жінка евакуювалась до Караганди, де продовжувала працювати на шахті. Тоді в 60-річному віці Євдокія Корольова створювала жіночі батальйони для роботи на шахтах і видобувала вугілля.
“Тільки своїми руками вона видобула до 9 ешелонів вугілля. Очевидно, що така цифра дуже перевищена. Очевидно під її керівництвом ця цифра була дана, але в будь-якому випадку, навіть якщо вона перевищена, то все одно бачимо, що жінка не зупинялася і скільки могла стільки працювала”, — розповідає Надія Темірова.
Євдокія Корольова здобула славу як велика трудівниця на шахтах. Вона організувала в селі Рутченкове загони жінок-домогосподарок, які займались навантаженням вугілля, лісу, будівельними та ремонтними роботами. Вони побудували гуртожиток, ремонтували зруйнований будинок культури, лікарню. Цим всім займались жінки. Також Євдокія Корольова ініціювала відкриття трамвайного маршруту №8, який з’єднував селище Рутченкове і центр Донецька. І завдяки зусиллям шахтарки було побудовано дитячий будинок в місті Чистякове Донецької області.
Євдокії Корольовій нарахували 75 років трудового стажу, з них 50 жінка провела працюючи під землею.
Ще однією відомою шахтаркою та забійницею однієї з шахт Горлівки є Марія Ломонос-Грішутіна. За свою трудову діяльність жінка отримала звання почесної громадянки міста Горлівка. Юна Марія закликала жінок замінити чоловіків під землею під час Другої Світової війни. На заклик жінки “Дівчата в забій” було створено 20 жіночих бригад забійниць.
“Кажуть, що вона повторила рекорд Олексія Стаханова, нарубавши кайлом, тобто вручну за зміну понад 40 тонн вугілля. На той час це становило перевищення чоловічої норми у понад 11 разів”, — зазначає Надія Темірова.
Одного разу Марію разом з іншими жінками засипало породою у шахті. Тоді вона пробула під землею три доби. Жінки стукали під землею, щоб їх відкопали. Марія згадувала, що після цього випадку посивіла, опинившись в такій безвихідній ситуації.
Надія Темірова розповідає, що на шахті видавали картки на харчування. Тим, хто працював на поверхні видавали 700 грамів хліба на день, а тим, хто під землею — 1 200 грамів. Жінки знаходили одяг собі самі, шили рукавиці, без яких працювати було неможливо. особливо взимку, бо руки примерзали до металу. Калоші, які видавали, були чоловічого розміру, тому їх доводилось підрізати, підшивати та підв’язувати мотузками. Лазню побудували не одразу, тому мились вдома в кориті по черзі.
Із 1943 до 1947 року на підземних роботах у шахтах Донбасу працювало близько 80% жінок. Медаллю “За відновлення вугільних шахт Донбасу” нагороджено 463 тис. осіб, з них понад половина — жінки.
Серед визначних жінок Донеччини були й ті, хто працював у культурі та посилював українську складову культурного простору Донеччини.
На Донеччині працювали відомі дисидентки-художниці, серед яких чи не найвідомішою є Алла Горська. Вона стала однією з фундаторок клубу творчої молоді “Сучасник” у Києві, який поклав початок українського дисидентства.
“Попри всі спроби знищити Аллу Горську, знищити твори, які вона зробила за життя, вона стала символом цієї епохи і тієї боротьби. Її життя безпосередньо було пов'язано з Донеччиною. Починаючи з 1965 року вона починає працювати в Донецьку”, — розповідає кандидатка історичних наук Ірина Пятницькова.
Мисткиня працювала над оздобленням шкіл, торговельних закладів, які будувалися в місті. Алла Горська працювала в колективі інших жінок-дисиденток, серед яких була Галина Зубченко. Разом жінки працювали у Донецьку та в Маріуполі, створювали там мозаїчні панно.
Галина Зубченко була змушена звільнитись із Академії архітектури через те, що їхні проєкти з Аллою Горською не затверджували і їх цензурували. Тому вона мусила звільнитись, щоб мати можливість створювати мозаїчні панно в Донецьку з іншою художницею — Надією Світличною, яка також працювала з Аллою Горською.
Разом з Аллою Горською працював її чоловік Віктор Зарецький. Вони створили серію мозаїчних панно у Донецьку для 5-ї школи. Вона складалась з дев’яти будівель, які мали складатись в один комплекс.
Кожна будівля мала бути оздоблена монументальним образотворчим артоб'єктом. Колектив розробив дев’ять мозаїк з такими назвами: “Космос”, “Вода”, “Вогонь, “Земля”, “Життя”, “Надра”, “Сонце”, “Повітря” або “Верба” і “Прометеї”. Всі вони були пов'язані безпосередньо з регіоном. Тому, що самі назви — “Вода”, “Вогонь”, “Земля”, “Надра” — це те, що репрезентує Донеччину.
“Панно були виконані в стилі, який мав суто український народний характер. Це образи, колір. Якщо ми подивимося на мозаїку “Космос”, то очевидно, що радянські замовники хотіли там побачити щось таке космічне. Алла Горська з художниками подала це у вигляді двох птахів і домінуючими кольорами в цьому артоб'єкті є жовтий і синій. Жовтий колір передає вогонь, характерний для Донеччини, оскільки тут вугілля. Синій колір — це вода, Азовське море і близькість до нього. Всі панно дуже сенсово навантаженні”, — зазначає Ірина Пятницькова.
В цьому комплексі панно художниця планувала, щоб центральне місце зайняла робота “Україна”, але ця мозаїка не пройшла цензуру. Її замінили на “Прометеї”, де зображений металург та шахтар, які тримають вогнище, що символізує вугілля та метал.
Алла Горська створила ще артоб’єкти для донецьких торговельних закладів. Одна з мозаїк отримала назву “Україна”. Але у 2000-му році при будівництві магазину “Марина” ця мозаїка була знищена.
“Ніхто не виступив на захист цієї роботи. Цей мистецький об'єкт був втрачений”, — каже Ірина Пятницькова.
Інший артоб’єкт мав назву “Жінка-птах”, був розташований в магазині “Рубін”. На початку 2000-х років його теж намагались знищити, але місцеві активісти порушили це питання назагал, і мозаїку вдалось зберегти. Серед активістів активно виступала Людмила Огнєва.
Алла Горська разом з чоловіком Віктором Зарецьким працювали в Маріуполі. Жінку надихали природні ландшафти, поєднання степу та моря їй дуже подобались. Також у місті Марії формувалась ціла школа монументалістів, в колі яких хотіла працювати Горська.
В Маріуполі Горська із Зарецьким створюють дві роботи — “Боривітер” і “Дерево життя”. Ірина Пятницькова каже:
“Це виняткові мистецькі роботи. “Боривітер” мав втілювати соцреалізм і мав на замовлення показувати рух до світлого майбутнього. Але Алла Горська це так обіграла, що “Боривітер” вийшов дуже символічним об'єктом, який втілює природу краю, вітер, Азовське море та домінування різних відтінків синього кольору”.
“Дерево життя” — це полотно 35 кв. м у якому втілено міф про світобудову. Коріння дерева символізує минуле, а розлога крона — майбутнє. у 1970 році, після того, як Аллу Горську вбили, влада вирішила замурувати “Дерево життя”. У 2008 році завдяки Людмилі Огнєвій роботу вдалось відкрити.
Після початку повномасштабного вторгнення мозаїки Алли Горської в Маріуполі були знищенні через бомбардування та обстріли російською армією.
Ще однією визначною жінкою для Донеччини є письменниця Галина Гордасевич. Вона народилась на Тернопільщині, дитинство провела на Волині. Її батько був репресований радянською владою. У віці 16 років Галина пише листівку у зошиті. Це стало приводом до того, що її засудили на 10 років примусових робіт.
У 1954 році її звільнили, але до кінця радянської влади вона перебувала під постійним наглядом. Їй не дозволили повернутись в Рівне, тому дівчина поїхала на Донеччину, де певний час працювала будівельницею. Потім вона почала займатись літературою і випускати публікації та збірки. Перша збірка мала назву “Веселки на тротуарах”. Вона стає учасницею літературного об’єднання “Обрій”, яке діяло в Донецьку. Там знайомиться із Василем Стусом та іншими представниками дисидентства.
“Коли почалася Перебудова, Гордасевич однією з перших починає активно включатися в громадське життя. Вона стала засновницею Товариства української мови на Донбасі в 1989 році, була активною учасницею товариства “Меморіал”, яке також було створено в цей період в Україні. Вона стає однією із перших учасниць Народного Руху України і до кінця свого життя веде таку активну громадську і літературну діяльність”, — розповідає Ірина Пятницькова.
Ми вже згадували про Людмилу Огнєву вище. Її постать теж є важливою для Донеччини. Жінка народилась на Вінниччині, але в дитинстві з сім’єю переїхала в Донецьк. За освітою вона була радіофізиком і протягом життя працювала в наукових освітянських закладах за спеціальністю та на підприємствах. Але справою її життя стало не це. Вона захоплювалась історією Донеччини й активно її поширювала.
Вона на широкий загал розповідала про дисидента Олексу Тихого, який загинув в таборах у 1984 році. Вона знайшла документи про нього і заснувала Товариство Олекси Тихого і пише про нього твори. Завдяки зусиллям Людмили Огнєвої в українську літературу повертається Василь Гайворонський. У 1933 році радянська влада вислала його за межі України і його творчість була у забутті. Завдяки публікаціям про нього Людмила Огнєва повернула Гайворонського в літературу.
Людмила Огнєва досліджувала історію Донеччини, організовувала тематичні заходи, писала публікації про це. Одна із збірок, яку зібрала Людмила, називалась “Що ми знаємо про Донбас”. Там були зібрані розвідки, які ілюстрували український характер Донеччини. Збірка показувала вчергове, що російські претензії на регіон не мають під собою ніякої основи.
Багато часу Огнєва присвятила дослідженню монументального мистецтва регіону. Вона шукала документи, авторів та їхні роботи на Донеччині. Вона розкривала Аллу Горську та її роботи на Донеччині. І вона боролась за те, щоб ці роботи були збережені. Людмила Огнєва уклала збірку “Алла Горська. Душа українського шістдесятництва”, де виклала матеріали, які збирала про мисткиню усе життя.
Також Людмила збирала вишиванки на Донеччині, чим хотіла показати, що регіон нічим не відрізняється від інших.
Людмила Огнєва активно займалась громадською діяльністю. Вона очолювала Союз українок, це Донецька обласна організація. Тривалий час вона була її фундаторкою. Окрім цього вона створила унікальний не лише в регіоні, а у світі музей “Смолоскип”. Він був присвячений людям, які вчинили акт самоспалення як протест проти радянської влади.
***
Про цих визначних жінок поговорили під час онлайн події разом з історикинями Надією Теміровою та Іриною Пятницьковою. Підписуйтесь на соціальні мережі Східного Варіанта, щоб не пропустити майбутні події!
Планувати відновлення постраждалих регіонів потрібно вже зараз. Але пробуючи долучитися до цього, ініціативні громадяни зіштовхнулися… Read More
20 небайдужих жителів Краматорська організували волонтерський штаб у напівзруйнованій квартирі волонтера Миколи. У 2022 поряд… Read More
11 травня 2014 року проросійські сепаратисти провели так звані «референдуми» в тимчасово захоплених містах Донеччини… Read More
У місті Мирноград Покровського району працює великий притулок для тварин. Його утримує місцева жителька, голова… Read More
Анастасія Прокопенко — громадська діячка, родом з Донеччини. З юності була активною та долучалась до… Read More
Перші 100 днів минули з того моменту, як на окупованій Луганщині чергові ділки, які звуть… Read More
This website uses cookies.