"Я колекціоную вирази облич, коли люди дізнаються, звідки я". Історія тероборонця з Маріуполя

Хлопець на ньому — Максим Чумак, маріупольський журналіст і поет, який ще вчора знімав сюжет про тероборону, а наступного дня сам приїхав записатися до її лав, змінивши мікрофон і прескарту на автомат і бронежилет.

Переживши захоплення Маріуполя, він згадує те відео і каже, що зараз сказав би зовсім інші слова.

«Східний Варіант» поговорив з Максимом про рішення вступити до тероборони та службу та розповідає його історію.

«Рішення про захист держави прийняв давно»

Максим народився на Донеччині, а виріс на Луганщині. Коли у 2014 році почалася війна разом з батьками він переїхав спочатку до Кіровоградської області, а пізніше до Маріуполя, де навчався його молодший брат — Роман. Тут родина будувала нове життя, доки війна через майже 8 років не наздогнала їх та інших містян.

«Остаточне рішення стати на захист України я прийняв для себе давно. Всі ми знаємо, що ситуація загострювалась не день, не два, не тиждень і не місяць. Всі ці псевдонавчання рф з білоруссю давали розуміння, що все стає дедалі гірше. Тому я точно знав, що піду воювати», — згадує Максим.

Ще 25 лютого він приїхав у місцевий маріупольський військкомат як журналіст, щоб зняти сюжет про тероборонців.

«Спілкуючись з військовими, я відразу сказав, що ми скоро побачимося. І наступного дня ми побачилися. Я прийшов туди й вступив до тероборони», — розповідає хлопець.

Свою строкову службу він відслужив ще у 2012-2013 роках, тому мав навички поводження зі зброєю. Його, як і багатьох інших, взяли одразу.

«Разом зі мною у тероборону приходили дуже різні люди. Це і підприємці, і вчорашні студенти, і військові, у яких закінчився контракт, і працівники великих промислових підприємств міста», — каже Максим.

Його батьки з розумінням поставилися до рішення Максима. Їхній молодший син, Роман, за два дні до цього був призваний на службу у Збройних силах України.

Співвідношення сил — дуже нерівне

Тероборонці, за словами Максима, мало чим відрізняються від цивільних, окрім камуфляжу і зброї. Їхні можливості — майже такі самі. Вони теж втратили зв’язок з рідними, коли 2 березня у Маріуполі зникла електроенергія і багато днів провели в інформаційному вакуумі.

«На початку березня стало зрозуміло, що ситуація погіршується. Снаряди досить швидко стали влучати по нас, хоча це ще пів біди. Вони перелітали через нас і влучали по місту. Це означало, що лінія оборони вже продавлюється. Хоча ми постійно отримували новини, що от-от має прийти підкріплення, що йдуть підрозділи, бригади… Але зрозуміло, що ніхто не скаже нам, що все погано. Потрібно підтримувати бойовий дух», — каже Максим.

Певний час підрозділ тероборони базувався у місці, де надають ритуальні послуги.

«Коли ми туди заїхали, там вже знаходилися 16 мертвих людей, які померли ще до війни “своєю смертю” і очікували поховання. З кожним днем обстріли посилювались, нас поливали з чого тільки можна — були й танки, і міни, не було хіба що авіації. Це було дуже страшно, здавалося, що для нас усе може закінчитися от-от. Врешті решт більшості вдалося вийти, але дехто з наших хлопців лишились там “двохсотими”», — згадує тероборонець.

Коли російські війська зайшли у місто, остаточно стало зрозуміло, що ситуація критична. Згодом вони вже почали займати райони та житловий сектор Маріуполя.

«Вибити з житлового сектору піхоту дуже важко. Навіть якщо взяти окремий багатоповерховий будинок і намагатися вибити з нього ворога — це вже окрема спецоперація. Плюс у орків дуже багато техніки, вони не жаліють снарядів абсолютно», — зазначає Максим.

15 березня разом з побратимами Максим потрапив під обстріл у місті, коли вони супроводжували танк. Снаряд протитанкового гранатомета пролетів повз їхні голови.

«Стало зрозуміло, що співвідношення сил дуже нерівне. І тут у тебе є вихід: помираючи, “продати” себе трошки дорожче і забрати за собою пару-тройку орків або залишитися цілим і спробувати ще якось згодитися у майбутньому», — каже Максим.

В нього, як і у багатьох тероборонців, під камуфляжем був комплект власного одягу — спортивні штани, водолазка і так далі. Навіть ботинки були не військові, що зіграло важливу роль у порятунку. 

Він зняв камуфляж, автомат, бронежилет і попросив у людей додатковий одяг, щоб було тепліше пересуватися містом. У Маріуполі в березні ще довго трималися морози до -10 градусів.

«Один чоловік з цивільних ще порадив мені взяти з собою баклажку для води і зробити вигляд, наче я йду за водою по місту», — каже Максим. З цією баклажкою він пройшов мало не пів міста.

Сам зізнається, що йому пощастило у той момент, бо сили супротивника, що базувалися у тих районах, повз які він йшов, ще не облаштували якісь блокпости.

«Я ще дуже довго потім картав себе за те, що не виніс з собою зброю. Якби був якийсь рюкзак, я міг би її розібрати й пронести», — каже Максим.

Знайшов своїх

Його батьки неймовірно зраділи, коли побачили сина цілим. Вони нікому не говорили, де їхні діти.

«Ми просто удали, наче я нарешті дістався з Лівого берега додому», — згадує Максим. 

Ще деякий час його родина жила у Маріуполі, у пошуках можливостей для виїзду.

Увесь цей час Максим переживав, що хтось зламає двері у його квартирі на Лівому березі, знайде там документи і інші речі, як доводять, що він три роки працював журналістом на місцевому телебаченні. Бути журналістом в окупованому росіянами Маріуполі теж дуже небезпечно.

Виїжджати теж було непросто і лячно, оскільки Маріуполем ходили чутки, що війська рф мають бази даних, куди занесені усі представники правоохоронних органів, військові, волонтери тощо..

Окрім родини Максима, з ним з Маріуполя виїжджали незнайомі люди, тому для них хлопець «підтримував легенду», що він звичайний містянин без журналістського і військового минулого та досвіду.

«Коли ми були у Бердянську, один хлопець мене впізнав і сказав: “Та це ж ти той Максим Чумак, журналіст з телеканалу “Донбас”. Я підійшов до нього і сказав, що ми потім поговоримо, а іншим людям, які з нами їхали, пояснив, що колись давав інтерв’ю телеканалу і мене запам’ятали», — згадує Максим.

Пройти блокпости вдалося відносно легко, хоча військові рф та так званої «днр» прискіпливо передивлялись його речі й документи.

На вільній території України Максим дізнався, що його дехто з його побратимів-тероборонців теж зміг вирватись з окупації.

«На той момент у мене було велике питання, хто я зараз. Дезертир? Зниклий безвісти? Ми з іншими хлопцями з мого підрозділу вирішили, що не будемо відсиджуватись і пішли до військкомату. Коли я оформляв собі військовий квиток, дізнався, що наше керівництво зараз у Дніпрі й потрібно їхати туди», — каже Максим.

Зараз він служить у своєму підрозділі тероборони, але у Дніпрі. Каже, що коли люди дізнаються, звідки він, розгублюються.

«Я колекціоную вирази облич людей, коли вони дізнаються, що я — з Маріуполя», — жартома каже Максим.