"Він завжди був із посмішкою": памʼяті загиблого захисника з Лиманської громади Руслана Вальковського

Завжди всім допомагав та любив рідний край

Руслан народився в Лимані, проживав із родиною в селищі Дробишеве. Тут ходив до садочка й закінчив школу. Олена Вальковська, мама Руслана, згадує, що в школі хлопець добре вчився, поважав однокласників та вчителів, завжди був радий допомагати та брати участь у різних заходах.

«Він був активним, брав участь у спортивних змаганнях із важкої атлетики, захищав честь школи, а потім і ліцею. Мав багато друзів», — розповідає пані Олена.

Руслан вивчився на слюсаря та електрозварника в Слов’янському залізничному ліцеї. Та працювати за фахом не захотів і переважно займався будівництвом. Незадовго до повномасштабного вторгнення Руслан поїхав до Києва, де працював бригадиром в одній із будівельних компаній. Начальником цієї компанії був майбутній командир роти Руслана на позивний «Faust». Щоправда, тоді про це ніхто не здогадувався. До того ж «Faust» товаришував із батьком Руслана — Ібрагімом.

Подруга дитинства Руслана Анна Киркач згадує, що він був життєрадісною і вихованою людиною: 

«Ми були знайомі з Русланом із дитинства. Жили в одному селищі. У нас мами спілкувалися і дружили між собою. Спочатку разом гуляли, а потім подорослішали, ходили на дискотеки. Звичайно, потім нас розділило життя, але ми завжди підтримували зв’язок. Коли бачилися, коли списувалися, завжди були раді одне одному. Він був життєрадісною і вихованою людиною. Це проявлялося завжди: і в молодшій, і в середній, і в старшій школі, і коли ми вже стали дорослі. Я не пам’ятаю, щоб він взагалі когось образив, або був сам у чомусь винен. Це була добра людина».

У 2019 році Руслан вступив до Харківського державного університету залізничного транспорту, де навчався за спеціальністю “Управління процесами перевезення”. Та закінчити університет вже не встиг. 

Брав участь в обороні Київщини та наступальних операціях на Херсонщині

Після початку повномасштабної війни «Faust» пішов на службу й був призначений командиром комендантської роти 241 бригади. Йому зателефонував батько Руслана Ібрагім і попросив узяти на службу Руслана.

«Руслан просився на війну, та не знав, куди йти й до кого. І він прийшов до лав тероборони, його направили до мене в роту. На той момент ми вже були під Ірпенем у складі першого сектора оборони Києва. Я командував протитанковим підрозділом. І Руслан приєднався до нас. Я направив його у взвод до досвідченого командира, у кого він і почав службу», — розповідає командир роти «ЩИТ» 241 ОБр ТрО «Faust».

Руслан виконував обов’язки стрільця-кулементика, брав участь в обороні Київщини, а після деокупації північних регіонів разом із побратимами відправився на Херсонський напрямок. 

Людмила Іванівна, бабуся Руслана, пригадує: 

«Він мало розповідав про військові дії. Та сказав, що їде на Херсон. Я плакала сильно, там були запеклі бої, а він мені казав: «Бабусю, а хто ж захищати вас буде, а хто ж Україну захищати буде?». Він був у нас найкращим у світі…».

«Він був завжди людиною сміливою, за правду й незалежність. Я дізналася, що він пішов служити, потім дізналася, що він на Херсонському напрямку. Звичайно, це мене збентежило, дуже сильно. Бо якраз там було гаряче, там було дуже важко нашим захисникам. І ми з ним списалися за це, а він мене заспокоїв. Сказав, що все буде добре. Це було, можливо, за тиждень до того, як він загинув», — пригадує Анна Киркач.

Руслан загинув 29 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання. У нього з побратимами поцілив російський танк.

«Це був штурм села Правдино. Було завдання штурмувати Правдино в складі 28-ї окремої бригади. Ми тоді з ними працювали. І там він загинув від танкового пострілу. Він був дійсно класним чоловіком. Просто класним пацаном. Реальний чоловік, на якого завжди можна було покластися», — каже «Faust».

Руслана поховали на Лісовому кладовищі Києва, на Алеї слави. Тут він зустрів свій вічний спокій. Йому було всього 26 років. 

«На його річницю ми їздили до нього на кладовище. І родичі були, і друзі, й однокласники. Приїхали побратими. Й усі казали, яким він був добрим хлопцем. Казали, що найдобріший, найактивніший, найчуткіший, порядний. Найкращий у світі… А ми тепер тільки плачемо. На кладовище їздимо і плачемо», — зі сльозами на очах каже бабуся Руслана.

Анна Киркач згадує, що на річниці було багато побратимів Руслана, які приїхали вшанувати його памʼять:

«Це в черговий раз підтверджує, що не тільки у звичайному житті, а і при виконанні бойових завдань він був хорошою людиною. Навіть там. У мене в памʼяті він залишається завжди з посмішкою. З такою чаруючою посмішкою і добрими очима. І дуже-дуже гарним», — каже Анна.

За свою службу Президент України нагородив Руслана Ібрагімовича Вальковського орденом “За мужність” III ступеня. Посмертно.

***

Дякуємо кожному та кожній, хто захищає нашу країну від ворога! Шануємо та пам’ятаємо назавжди тих, хто поклав за це свої життя!