Перша смерть за український Донбас. Пам’яті Дмитра Чернявського

13 березня 2014 року став чорним днем в сучасній історії боротьби за єдність нашої країни. Тоді в українському Донецьку відбувся один із наймасовіших мітингів. Тоді ж “руська весна” забрала першу жертву. Саме цей день для багатьох став переломним. Протистояння з проросійськими мітингувальниками переросли в криваве побоїще.

Мало хто тоді уявляв якими будуть наслідки, але після першої смерті стало зрозуміло — все серйозно. З того дня і дотепер в Донецьку можна поплатитись життям за свої політичні погляди. Після вбивства Дмитра проукраїнські активісти почали виїжджати з міста. 

5 березня йому могло б виповнитись 30 років, але назавжди залишилось 22

Дмитро родом з-під Бахмуту, був єдиною дитиною в сім’ї. Добре знався на історії України. Навіть ЗНО з цього предмету склав на 200 балів.

У 2013 році закінчив Донецький національний університет та вступив до магістратури економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка на заочну форму навчання.

У 18 років Дмитро вступив до лав націоналістичної партії ВО “Свобода”. Своїми спогадами поділився очільник міського партійного осередку, друг Дмитра — Артур Шевцов.

“З Дмитром я познайомився на початку вересня 2010 року. Це було біля фонтану, на центральному майдані Донецька. “Свободою” тоді цікавилась націоналістично налаштована молодь Донецька, і я зустрічався з тими людьми, які виявляли бажання долучитись до нашої організації. Одним із таких молодих хлопців був і Дмитро. З першого ж спілкування відчулося, що на багато речей, пов’язаними із життям Донеччини та України ми дивимося однаково”, — згадує Артур.  

Вже за місяць після зустрічі Дмитро вирішує остаточно пов’язати свою діяльність із партією. Як згадує Шевцов, в партійній роботі він проявив себе як чесний, порядний хлопець, відданий українській справі. Демонструючи схильність до медійної роботи, у березні 2011 року його призначено керівником пресслужби Донецького міського осередку, а через два роки, в березні 2013 року - керівником пресслужби Донецького обласного осередку партії.

“Під час призначення керівником міської пресової служби трапилося цікаве співпадіння, яке з’ясувалося тільки через рік. Наказ про призначення я підписав п’ятого березня, на день його народження, але тоді на це ніхто не звернув увагу”, — згадує Артур Шевцов.

Свободівець розповідає: Дмитро також був одним з організаторів низки різноманітних культурницьких та партійних акцій. Вважав, що Донбасу потрібно повернути його справжнє, українське обличчя. Мріяв, що рано чи пізно його рідне місто Артемівськ поверне собі свою історичну назву. На жаль, Дмитро не дожив до цього моменту. Вже у лютому 2016 року Артемівську повернуто його історичне ім’я — Бахмут.

“Початок російського вторгнення Дмитро, як і всі ми, сприйняв вкрай негативно. А тому і не міг лишитись осторонь. Він одразу долучився до складу силового блоку, який 13 березня 2014 року забезпечував безпеку учасників мітингу. Найбільша, як на мене, іронія долі в цій ситуації полягає в тому, що Дмитро прийшов в бронежилеті, який перед початком мітингу віддав іншому побратимові”, — каже Артур. 

Артур як і Дмитро був серед організаторів самооборони. Той страшний день пам’ятає до дрібниць. Далі наводимо його спогади прямою мовою:

“Того вечора в центрі Донецька зібрались люди, яким була небайдужа доля їхньої землі і їхньої країни. Центральний майдан був розділений на дві частини. З одного боку був проукраїнський мітинг, з іншого — проросійський. Натовп проросійських сепаратистів поводив себе вкрай агресивно. В нас полетіли яйця, каміння, пляшки, петарди. Самооборона зайняла позиції по периметру мітингу, закриваючи собою інших учасників заходу. 

Після мітингу, який тривав близько півтори години, його учасники почали розходитись. В цей момент  проросійські активісти, яких було переважно завезено із російського Ростова-на-Дону, атакували проукраїнських активістів з двох сторін — з фронту та з тилу. Самооборона прийняла удар на себе. 

Крики, вибухи петард, металеві прути, газ з газових балончиків, шматки помаранчевого скотчу та помаранчеві будівельні рукавиці, які ми в самообороні тоді використали як розпізнавальні знаки, все це перемішалося.

Центральний майдан Донецька в той вечір перетворився на справжнє поле бою. Ворог оточив частину бійців самооборони, серед яких був і Дмитро. 

По вулиці Постишева, напроти місця проведення нашого мітингу, були припарковані три міліцейські автобуси та хтось із працівників міліції закликав наших самооборонців зайняти їх для того, щоб наших бійців можна було звідти вивезти. Коли самооборонцям вдалось зайти в один з автобусів, двері зачинилися, але автобус нікуди не рушив. Це була пастка. 

Проросійський натовп оточив автобус і розбивши вікна, почав просто градом засипати бійців камінням, петардами та різними металевими предметами. Зрозумівши, що залишатись в автобусі не можна, хлопці почали вибиратись з нього через розбиті вікна на проїжджу частину вулиці Постишева.

Міліція, намагаючись стримати збожеволілий сепаратистський натовп, змогла залишити декілька квадратних метрів перед автобусом вільними, і бійці змогли вибратись.

Але залишити це місце хлопці вже не могли, адже звідусіль були оточені. В них продовжували летіти різні важкі травмуючі предмети.

В один з моментів ближнього бою, Дмитро зазнав підступного ножового поранення, захищаючи відхід мирних демонстрантів. Він помер у кареті швидкої допомоги дорогою до лікарні.

Одразу після окупації Донецька став модним дискурс про те, що нібито учасники проукраїнських акцій, окрім махання прапорами, не чинили ніякого силового опору на вулицях міста і не очікували нападу на себе зі сторони озброєного натовпу “орків”.

Це абсолютно не відповідає дійсності. Саме через розуміння того, що силове розв’язання дуже вірогідне і підштовхнуло до створення самооборони та озброєння її різноманітними засобами захисту в вуличних умовах”. 

Ось що згадує про той день ще один із членів самооборони Юрій Кондрат’єв:

“Я знав Дмитра за життя не дуже добре. Так, ми були в одній організації ВО “Свобода” в Донецькій області. Так, було багато запитань, але всі відповіді я отримав коли опинився 13 березня 2014 року в автобусі. Хто знає, той зрозуміє. Там нас було багато для пазіка, але дуже мало для Донецька. Чесно, я не бачив Дмитра в автобусі, не до того було. Коли на нас почали сцяти з даху автобуса і почали волати “на коліна”. Мєнти в принципі тримали нейтралітет і не хотіли бійні. Дехто почав сідати, не буду брехати, думки були різні. І в цей момент переді мною впав хлопець, я впізнав Дмитра. Маю гріх, у той момент відчув заздрість і подумав, що братан легко відмазався. 

Дмитра винесли з кола, яке нас оточило, і ми продовжили наше не дуже приємне спілкування. Хочу обов'язково додати, що тоді в чарівному автобусі переважна більшість була фанів ФК "Шахтар". Пацани, кожному з Вас респект і подяка. І от мєнти на пару секунд розірвали коло сепарів і ми побігли по пр-ту Ілліча донизу. Пізніше, біля Центрального Ринку, знайшов побратима, слава Богу, і поїхав додому. А через декілька годин подзвонив Артур Шевцов і повідомив, що Дмитра зарізали. Це був шок і розуміння, що все дуже серйозно. Пробач побратиме! Вічна Слава Тобі та всім полеглим за волю України!”, — пише Юрій.

Учасники тих подій стверджують, що того дня загинуло троє людей. Але родичі інших полеглих побоялись відкрито казати про обставини вбивства з розумінь безпеки. Відомо, що ввечері 13 березня до лікарні звернулось 22 постраждалих. 

Мати Дмитра, Людмила Чернявська згадує: були погані передчуття. Жінка не хотіла відпускати сина на площу, хоча й часто сама ходила на мітинги. 

“Я щось передчувала, та й сон мені дуже дивний наснився. Нібито ми з Дімою йдемо по якомусь ринку, людей багато, навколо сильний шум, якісь дзвоники дзвенять. А попереду — величезний ліфт і світло в ньому. Ми поспішаємо, а Дімка (він високий був), йде дуже швидко, я за ним не встигаю. Він зайшов у той ліфт. Я підбігаю до нього, але двері зачиняються, і ліфт іде вгору. Я стою, плачу, і розумію, що все скінчилося. На цьому й прокинулася. Щоб розвіяти передчуття, вийшла прогулятися на місцевий ринок. А там вже були в камуфляжах закордонні кореспонденти, опитували людей. Всім роздавали листівки за Губарєва, а я відмовилась їх взяти. То пам'ятаю, один із них на мене так глянув, що аж страшно стало. Видно було, що вони неадекватні люди…”, — приводять спогади матері пресслужба ВО “Свобода”. 

Того дня Дмитро не казав куди саме збирається піти. Вдома не знали що ввечері відбудеться мітинг. Після загибелі Дмитра було вилучено комп’ютери та флешки з фотографіями.  

“Так звані міліціонери забрали всі записи, блокноти. Де воно поділося? Думаю, свідомо знищили. Бо не вигідно було розслідувати цей злочин. Як казав мій Діма, війну в Донецьку почала місцева влада, вона їй сприяла. Він більше знав, більше чув. А я тільки тривожилася за свою дитину. Думала, як щось почнеться — переконаю його десь виїхати. А виявилося, що все почалося саме з нього…", — говорить мати полеглого Героя. 

На церемонію прощання із Дмитром, яка відбулася 15 березня, прийшло декілька сотень людей — друзів, ідейних побратимів, учасників донецького Майдану тощо. На місце загибелі та на площу донеччани несли квіти, але тоді адепти сепаратизму їх прибирали та відслідковували всіх, хто прийшов вшанувати пам’ять полеглого. Згодом, як пишуть в соцмережах, на тому місці зробили “іконостас загиблих у Києві беркутовців”. 

Минуло вже 7 років, а винних досі не покарано. За словами Артура Шевцова, всі справи початкового періоду слідства, в тому числі та експертизи, залишись в Донецьку. Їх не евакуювали перед окупацією. Тому в кінці 2014 року в Києві справу, фактично, розпочали наново. 

“Мене по цій справі опитали один раз ще в грудні 2014 року. І тоді слідчий мені сказав, що оскільки всі матеріали залишились в Донецьку, в них немає нічого окрім свідчень декількох свідків. Я зауважив, що в інтернеті є багато відеоматеріалів того дня. Здається, навіть надавав посилання, але чи використали їх у справі мені невідомо”, — каже Артур.

14 березня 2014 року новопризначений міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив, що підозрюваний у вбивстві Дмитра чоловік на прізвисько “Палач”. Через рік нардеп Антон Геращенко повідомить той же дані, але додасть ім'я підозрюваного — Віталій Кікоть.

3 роки тому видання “Новини Донбасу” опублікувало імена підозрюваних у вбивстві Чернявського. Як йдеться в матеріалі, у квітні 2014 року міліція Донецької області вказала на ще одного підозрюваного. Правоохоронці керувалися відеозаписом, на якому побачили, як від Чернявського з ножем відходить чоловік у чорній шапці. Його як і раніше розшукують по фотографії. Особу чоловіка не встановлено.

Тоді ж 13 осіб отримали від поліції підозри про участь в масових заворушеннях в рамках кримінальної справи про вбивство Дмитра Чернявського.

За даними джерела “Новини Донбасу”, згаданий Віталій Кикоть — уродженець Донецька. Йому 31 рік. Розшукується Покровським відділом поліції. Має два паспорти, другий виданий на ім'я Віталія Радевича. Наприкінці 2015 року сепаратистський канал “Перший республіканський” спілкувався з ним як з “заступником міністра транспорту ДНР” і членом журі конкурсу “Леді Донецької народної республіки”.

Наступний в списку підозрюваних уродженець Донецької області Леонід Денисенко. Йому 31 рік. Підозрюється в масових заворушеннях. Розшукується Селидівським відділом поліції. У 2014 році брав участь в проросійських мітингах в Донецьку. Його дані є в базі “миротворця”.

Уродженець Макіївки Дмитро Луговський, 36 роки. За даними поліції на 2018 рік, він  перебуває в лавах бойовиків “ДНР”.

Донеччанин Олег Галан, 43 роки. За даними джерела “Новин Донбасу”, на 2018 рік служить дальномерщиком-оператором у військовій частині №08805 “ДНР”.

Донеччанин Іван Шестопал, якому 32 роки. Є дочка. 

Всі вони часто бувають в Росії. Є в списку підозрюваних ті, про кого в публічному доступі немає інформації. Це 27-річний Антон Павлюченко і 45-річний Сергій Бабенко з Донецька, а також 34-річний уродженець Димитрова Артем Христенко. Останній, за даними джерела, воює в рядах бойовиків “ДНР”.

Щодо мітингу 13 березня 2014 року, то крім 8 основних підозрюваних, ще 16 осіб отримали заочні підозри. Вони оголошені в розшук: Костянтин Артеменко, Сергій Кушпіта, Данило Смолянінов, Олександр Орлов, Валерій Скороходов, Роберт Доня, Анатолій Уваров, Олексій Шевченко, Олександр Гурба, В'ячеслав Бєльський, Михайло Чумаченко.

Щороку, 13 березня, в Києві на Майдані Незалежності побратими Дмитра Чернявського проводять вечір його пам’яті та всіх тих, хто поклав своє життя за свободу України, за свободу українського Донбасу.

Ім’ям Дмитра названо рідну школу №18 в м. Бахмуті, в якій він навчався, а в Бахмутському краєзнавчому музеї діє експозиція, присвячена Дмитрові.Також була пропозиція назвати одну з вулиць Бахмута ім’ям Дмитра, але місцева влада саботувала це рішення.

Окрім того, як розповідає Артур Шевцов, 29 березня 2014 року, під час XXVIII всеукраїнського з’їзду ВО “Свобода”, Дмитро був посмертно удостоєний найвищої партійної відзнаки “Золотий знак Свободи”. 20 лютого 2015 року Дмитро Чернявський отримав звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно).

Кабінет Міністрів України заснував серед стипендій імені Героїв Небесної Сотні для студентів та курсантів стипендію імені Дмитра Чернявського за спеціальністю “Економіка”. Також меморіальну дошку на честь загиблого Героя України розмістили на фасаді економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, де навчався хлопець.

Ім’я Дмитра Чернявського зараховано до Героїв Небесної Сотні. Але по факту він перша жертва війни на Донбасі. 

Читайте також:

"Для нас війна почалася вже тоді": 7 років тому Донецьк об'єднався проти "русского мира"

"Хотів захищати Україну": 4 роки тому від ворожої кулі загинув 20-річний захисник зі Слов'янська