"Навчання під обстрілами та погрози батькам": вчителька зі Старобільська про освіту в окупації

Перед початком повномасштабного вторгнення, наша героїня передчувала щось неладне, тому про всяк випадок зібрала тривожні валізи для своєї сім’ї. Як виявилося, недаремно. Початок великої війни вчителька одного з закладів освіти Старобільська зустріла вдома. В перший день у місті було дуже голосно, тому 24 лютого 2022 року вони провели у підвалі.

Перші тижні окупації: «дві влади» у місті

Час поступово йшов. Освітянка була весь час вдома, і лише зрідка ходила на роботу на педагогічні наради.

«Ми були на двотижневих канікулах, тому потреби ходити постійно в школу не було. Весь час були на зв’язку з вчителями та нашими учнями», — говорить жінка.

Згодом, коли місто окупували, то вчительці довелося відвідувати наради, на яких обговорювали питання щодо подальшого учбового процесу. Вона згадує, що перша така велика нарада була ще під керівництвом їхньої директорки. Тоді, остання наголошувала, що відтепер складно ухвалювати  якісь рішення та проводити навчання, бо у місті вже почала функціонувати «нова влада», яка віддавала свої накази.

«Спочатку йшла мова, щоб ми на початку квітня вмовили усіх вийти на очне навчання. Нам довелося запропонувати це батькам, але в принципі ми розуміли, що ніхто не погодиться через безпекову ситуацію у місті. Після таких пропозицій дехто з батьків навіть з чатів повідписувалися. Тоді на навчання так ніхто і не вийшов», — згадує очевидиця.

Жінка додає, що окупаційна влада спочатку говорила про те, що дозволить закінчити навчальний рік за українськими освітніми програмами. Звісно, що слова вони не стримали.

Обіцянки-цяцянки колаборантів

У квітні російська влада представила педагогічному колективу нового «директора» їхнього ліцею. Колаборантка одразу почала «годувати» вчителів «краснимі рєчямі».

«Вона сказала, що відтепер навчальний процес буде продовжуватися лише за російськими програмами. Книжки для предметів привезуть з сусідніх російських областей вже на початку нового шкільного року. Також зрадниця додала, що з того часу більше не буде таких предметів як Історія України, Захист Вітчизни, а Українська мова та Українська література будуть «під питаннями», — згадує освітянка.

На тій нараді «нова директорка» сказала, що всі працівники, які залишаться, будуть отримувати хорошу зарплатню. Обіцяли у двічі більше, ніж при українській владі. А тих, хто не хотів працювати, вони, нібито, не тримали. 

«Ми також почали ставити питання, типу, якщо сім’я залишається у місті, але не буде водити дитину до школи «луганської народної республіки», чи не буде це впливати на їхню безпеку. На що вона відповіла, що всі діти, які залишаються у місті, зобов’язані ходити у школи «лнр». Якщо ж діти не відвідуватимуть занять, то до їх батьків будуть питання у військової комендатури», — сказала жінка.

Колеги на тому «заході» поводили себе по-різному. Як згадує вчителька, хтось казав, що вчителі мають залишатися, бо дітей же треба комусь навчати. 

«Добре, що були такі сміливці, що відповіли на ці слова. Одна колега їй сказала, що це точно не те навчання, яке має сенс для дітей, і не та ситуація, коли треба це робити. Це було влучно сказано, бо ми знали, чому навчають у тих окупованих школах. Ми ж пам'ятаємо тих учнів по екстернатній формі навчання, які приїжджали до міста з 2014 року, але жити залишалися на окупованій території. Ми бачили у якому психо-емоційному стані вони перебували, коли приїжджали писати контрольні роботи до Старобільська, бо їхні батьки вирішили, що дітям потрібні українські документи про освіту. І це радувало, що таких бажаючих було багато. Але з кожним роком таких учнів ставало менше, бо російська пропаганда, скоріше за все, «з’їдала» їхню свідомість», — додала освітянка.

Заборонили спілкуватися з колегами

Після такого оголошення старобільчанка написала заяву про звільнення і більше не приходила до школи. Але ще декілька місяців залишалася в окупованому місті. 

«Я ще досить довго була у вчительських чатах, тому спостерігала трохи за тим, що відбувається в окупованих школах. Бачила повідомлення про нову форму одягу. Для дітей — білих верх і чорний низ. Прямо як у радянські часи. Ну, звісно, що наказали прибрати всі стенди, всю символіку — все до останньої української літери. Українські підручники теж стали вилучати. Окупанти перевіряли підвали освітніх закладів і вивозили звідти все у невідомому напрямку», — згадує жінка.

Окрім того, окупаційна влада заборонила тим вчителям, які пішли на співпрацю, спілкуватися з колегами, які виїхали. 

«Вони сказали, що знають усе про всіх, тому наслідки такого спілкування можуть бути різним для них. Чесно кажучи, не дуже то й хотілося спілкуватися зі зрадниками», — додає старобільчанка.

Працює з українцями 

Героїні нашого матеріалу вдалося покинути окуповану територію зі своєю сім’єю у червні минулого року. Перетнути кордон ворожої країни їм вдалося більш-менш нормально, дивлячись на те, що у цей час російські спецслужби знущалися з українців, які намагалися виїхати.

«Тепер ми живемо в одній з країн Балтії. Маємо соціальне житло — проживаємо у кімнаті одного з гуртожитків, де мешкають такі ж біженці, як і ми. Складно, звісно, але це точно краще, ніж ходити по своєму місту і бачити окупантів», — підсумовує жінка.

Старобільчанці вдалося не лише потихеньку інтегруватися у нове суспільство, а й отримати гарну роботу.

«Я працюю з українськими дітками. Я довго чекала на цю можливість, бо так хотілося допомогти їм адаптуватися на новому місці. Маю надію, все вдасться», — сказала вона.

***