"Тих, хто повісився в дитячому садку, ховали у вирві від бомби". Місяць виживання на околиці Маріуполя

У повномасштабну війну в Маріуполі багато хто не вірив — уповільнена війна з 2014-го року притупила увагу більшості. За тиждень до вторгнення росії до Маріуполя приїхав сам Рінат Ахметов, зіграв із мером Вадимом Бойченком у футбол, пройшовся містом, випромінюючи безтурботність на тлі тривожних новин. 

«Я тут, щоб розділити з вами ці хвилювання і тривогу», — пояснив він маріупольцям свій приїзд. 

Наші героїні кажуть, що заводи-гіганти здавались їм непорушною гарантією того, що місто у безпеці. 

«Кожен маріуполець знає, що доменні печі зупиняти не можна, їх не запустять заново. Багато хто тоді казав: “У нас же заводи, нас бомбити не будуть”. Ніхто не міг уявити, що з ними щось трапиться. А потім ми побачили, що вони не димлять», — розповідає Аня. 

До війни Ганна багато років працювала ведучою на радіостанції та навчала дітей англійської мови, її дівчина Ірина — у минулому професійна спортсменка, працювала на металургійному комбінаті.

«Зрозуміла, що все погано, коли 24 лютого нас відправили додому із заводу. 2014-го такого не було, заводи продовжували працювати», — згадує Ірина.

Дівчата мешкали у 23-му мікрорайоні, північно-західній околиці міста. До мікрорайону російські війська підійшли вже 3-4 березня, тоді розбомбили торгові центри «ПортСіті» та «Метро», дрібні магазини продовжували працювати ще кілька днів, трохи довше ринок на сусідньому 17-му мікрорайоні — згодом розбили і його.

До війни дівчата не були готові ні морально, ні матеріально — зарплата за лютий прийти не встигла, запаси не готували — з думкою, що всією їжею не запасешся. 

«Єдине, доки був зв'язок, батьки порадили зробити запас води — набрати ванну. На цій ванні батьки довго протрималися, а в нас пробка не тримала. Тож ми збирали воду совком у дворі — змивати туалет. До водостічної труби була надто велика черга. А за питною ходили на річку Кальчик за “Аляскою” (кафе — прим.) о п'ятій ранку. Бо зранку черга всього 20 людей, а вдень уже понад 50. Увесь район туди ходив. Але гуркотіло над нами ***ець як, я завжди ходила в непритомності», — згадує Аня.

«Наташ, ну ходімо, навіщо тобі стільки лампочок?!»

Жителів 23 мікрорайону рятували торгові бази, розташовані на околиці міста навпроти зруйнованого «Метро». Кожна база — склад окремого товару: в одному ангарі — напої, в іншому — морожена риба, у третьому — сири, у четвертому — одяг. У середині березня бази були розбиті окупантами, і місцеві жителі почали ходити сюди «на промисел», саме так називали це дівчата. Вони кажуть, що довго чинили опір ідеї мародерства.

«Першим на пошуки пішов мій тато, мій рідний тато, найпорядніша та найінтелігентніша людина на світі. І я зрозуміла, що тепер я дочка злодія, і вирішила теж стати злодійкою», — жартує Аня.

Як правило, дізнавалися люди про нові можливості від сусідів та перехожих.

«Виглядаєш надвір, а там люди з тюками. І ти такий: ага, зараз щось грабують. Піду і подивлюся. Якось зайшли на одну базу, всі бігають: “Є що з їжі?!” І тут дідусь до мене підходить тихенько і вкрадливо пошепки запитує: “Дівчино, а де тут горілка?” Я так сміялася, кажу: “Та звідки я знаю?” А було таке, заходимо в ангар з одягом і стоїть величезна огрядна тітонька, біля неї купа сумок з одягом. Курить така і зітхає: “А красти, виявляється, тяжко!” Звісно, ​​це ж ціла справа, тобі треба добре напружитися, вийти на вилазку, знайти щось, урвати та ще й дотягти до дому», — пояснює дівчина.

Шлях до торгових баз пролягав через Сонячну вулицю, на узбіччі якої лежали тіла п'яти загиблих людей. 

«Їх довго не прибирали, не ховали. Щодня люди йшли повз них добувати собі їжу. Лежав ще один труп на базі із вином. Спочатку здалося, що це п'яна людина. Хтось перечепився через його ногу, і вона різко здригнулася. Я думала, розбудити його, а Іра каже — йому вже не допоможеш, він тут давно», — згадує дівчина. 

У цій есхатологічній реальності блокадного Маріуполя все ж таки тривало життя. Аня згадує, як її вразили дві жінки на складі одягу. 

«Розумієш, ти як шакаленя тиняєшся цими складами, знайти щось поживне або, як мінімум, практичне. А вони нікуди не поспішають — поставили собі дзеркало, крутяться перед ним, вбрання приміряють, як би кофточка до штанів за кольором підійшла, ти дивись, кокетки які! А ще був випадок, зайшли ми до ангара, а там одні лампочки. Стоять батько, мати, син-підліток, і жінка перебирає лампочки та в сумку утрамбовує. Чоловік її поряд знемагає вже: “Наташа, ну ходімо! Ну навіщо тобі стільки лампочок?!” А Наталя на морозі без емоцій продовжує. Уяви, у розбомбленому Маріуполі, де світло зникло по всьому місту ще 2 березня, людина збирає лампочки!» — сміється Аня. 

Кішка померла від серцевого нападу

Дівчата кажуть, що війна дуже мобілізує — часу на переживання не залишається, адже вмикається режим виживання. 

«Люди билися за дерева, Іра поголила голову через відсутність води, а я перестала мити руки. Не було чим, та й холодно було настільки, що руки боліли. Нас рятувала заводська роба Іри, гарна, тепла. А після заходу сонця темно ставало настільки, що ти не розумієш, заплющені очі у тебе або відкриті», — згадує Аня.

Звичний гул заводів змінив свист снарядів і моторошний гул авіації. 

«Лежиш під трьома ковдрами та плюшевими іграшками у чорній темряві, а по небу синій спалах, потім гул — і бах, упала бомба. Ми рахували години, коли він літає. О 5 ранку, о 8, в обід та ввечері. Намагалися відволіктися — я читала Ірі вголос книги, вона знайшла на вулиці карти. А так переважно переймаєшся, як би вижити. Бувало таке, що багатоповерхівка горить, свистять снаряди, а люди на тлі пожежі готують їжу. Звикаєш до всього, але не до літаків», — каже Ганна.

На другому тижні березня, коли 23-й охопили пожежі, дівчата разом із батьками вирушили до центру — до приватного сектору Парковий до родичів, але війна йшла за ними. 

«Тільки пішли від бомбардувань з 23-го, то почали бомбити Парковий. Щодня там горіли один-два будинки. Там зараз будинків взагалі не залишилося, одна бомба — і будинку немає», — згадує Ганна. 

Через бомбування окупантів страждали не тільки люди, а й тварини. На вулицях Маріуполя неприкаяно тинялися кішки та собаки, дворові та породисті, з нашийниками й без.

«Або господарі загинули, або господарі загубили, але нерідко їх просто кидали. Особисто бачила, як виїжджали сусіди, кішка вибігла з кошика і залізла на дерево. Вони постояли під ним 15 хвилин і поїхали. Сім'я із двома дітьми. Кішка померла наступного дня на тому ж дереві — від серцевого нападу. Ні, вона не була поранена. Я хотіла зняти її з гілки, а сусідка сказала — все, вона мертва, вже закостеніла. Тварини теж дуже переживали, вони можуть померти від страху», — каже Аня.

У приватному секторі на Парковому дівчата бачили багато безпритульних собак. 

«Під нашим будинком щоночі плакав кокер-спанієль. Бродили по дворах ще алабай і дворняжка, яких ми згодом побачили застреленими. На районі на той момент були лише денеерівці, наших там не було. Вони вбивали великих собак, щоб вони не напали на них», — розповідають дівчата.

Біля садка — вирва самогубців, на гуртожитку — частини тіл

За попередніми даними, через вторгнення росії в Маріуполі загинуло понад 25 000 мирних жителів. Цифра ця не остаточна і, ймовірно, виявиться в рази більшою. Дівчата згадують, що масовість смертей усвідомили в середині березня, коли вийшли з підвалу на Парковому. На шляху до свого будинку на 23 мікрорайоні вони побачили десятки загиблих людей — на узбіччях, тротуарах та у дворах будинків. Лежали не лише тіла, а й частини тіл.

«На перетині Шевченка та Будівельників, біля гуртожитків лежали шматки людей — руки, ноги, тулуби. На тій частині вулиці були дуже великі бої — згорілі автобуси, якими намагалися перекрити дорогу, два згорілі танки», — згадує Ірина.

«За весь цей час ми побачили понад 20 трупів. На будинку Урицького, 100 дуже довго лежав чоловік, тижня півтора під білим простирадлом. Потім його поховали сусіди. Дуже довго дві людини лежали на вулиці Гранітній, теж півтора тижня, їх поховали, коли стало тепліти. На вулиці 9-ої Авіадивізії, 36 у дворі розірвалася міна, від уламків загинув чоловік. Вирва утворилася два метри завглибшки. Її обгородили, але невдовзі на тому самому місці підірвалися дві жінки — молода та літня. Їх поховали біля колишнього ЖЕКу», — розповідають дівчата.

Зараз у Маріуполі окупанти намагаються «відновити» навчальний процес у школі №53 — одній з небагатьох вцілілих після бомбардувань росіян. Дівчата згадують, що у дворі цієї школи також ховали людей. 

«Просто у дворі, де раніше діти у класики стрибали. Могили є також біля футбольного поля “Західний” на 23-му. Могили копали, зокрема, й жінки. На бульварі Шевченка жінки самі викопали могилу, як сил вистачило, неглибоку, — поклали туди чоловіка. Через це може бути катастрофа, багато кого поховали близько до поверхні», — каже Ганна.

Уже зараз із блокадного Маріуполя надходять повідомлення, що місто пронизане трупним запахом — десятки тисяч могил у дворах та садочках можуть призвести до сплеску захворювань у місті. Водночас офіційні перепоховання неможливі — інформація, що розповсюджується окупантами, від т.зв. «МНС днр» за фактом проста пропаганда, мета якої створити видимість контролю ситуації.

Проте, як розповідають місцеві жителі, за вказаними телефонами жодних послуг із перепоховання не надають, оскільки не можуть видати свідоцтво про смерть — немає відповідних структур. Внаслідок цього маріупольці вирішують зараз питання перепоховань у приватному порядку — могила на офіційному цвинтарі на кінець травня коштує 25 000 гривень. 

Смерть йшла за маріупольцями не лише у вигляді авіабомб та снарядів, люди гинули від хронічних чи тяжких захворювань, не маючи доступу до ліків, від зневоднення, голоду та відчаю. У 17-му мікрорайоні, що знаходиться за дві зупинки від 23-го, є поховання людей, які звели рахунки з життям. 

«На 17-му біля міськлікарні №2 згоріло дуже багато будинків. За кінотеатром “Савона” від багатьох будинків залишилися шматки, мабуть, це наслідки авіабомб. І оскільки на 17-му багато людей залишилися без дому, укриття вони шукали у дитячих садках. А потім люди почали вішатись. Про це повідомили нам друзі батьків, які теж мешкали в дитячому садочку і все це бачили. Вішалися у дворі дитячого садка, біля міськлікарні №2. Тих, хто повісився у дитячому садку, ховали у вирві від бомби. Їх знаходили вранці, мабуть, робили вони це вночі. Здебільшого, чоловіки. У тій вирві самогубців я бачила 10 могил», — згадує Ганна. 

Передайте записку для дочки: «Я жива»

Як залишити Маріуполь, місцеві жителі намагалися з'ясувати з перших днів бойових дій. Евакуаційні поїзди ходили всього кілька днів, поки окупанти не розбили залізничні колії, через оточення перервалися і міжміські перевезення, вже до кінця лютого в місті не залишилося бензину.

«Ніхто не розумів, як виїхати. Нам здавалося, що вся країна така сама, як Маріуполь. Коли вперше 18 березня додзвонилися до сестри з Дніпра, ми були в шоці, що Дніпро цілий. Сусідка наша роздавала всім, хто їде машиною, аркуші з повідомленням доньці, що жива. А нам їхати не було на чому. Ми вже думали машину вкрасти. Ні, водити ніхто з нас не вміє. Ми бачили як люди знімають колеса, зливають бензин, думали вже, може й нам так зробити, а потім, як у блокбастері, дроти скрутити та поїхати…» — згадують дівчата. 

Крім того, що лякала невідомість, дівчата боялися полону окупантів. Ірина — спортсменка маріупольської футбольної команди та має патріотичні татуювання. 

«Ми зрізали прапор України з її спортивної форми, коли дізналися, що квартирами ходять окупанти. Так, заходили до нас. Запитували, чи не нудно нам без чоловіків. Було моторошно. Але у тата у квартирі обшук робили серйозніший, всі шафи перерили. Шукали зброю чи що ми українських військових ховаємо. А його сусіда, молодого хлопця, дембеля забрали. Так, звичайного строковика в полон забрали», — згадує Аня.

На день народження я загадала — вийти з Маріуполя

Оскільки окупанти блокували будь-яке просування евакуаційних автобусів від України до Маріуполя, багато хто їхав на транспорті окупантів. Дівчатам вдалося обійти фільтраційний табір — просто втекти.

«Нам сказали, що до Запоріжжя доїдемо, а вивезли нас до Володарська. Ми як вийшли з автобуса, відразу ж відбилися від зграї, не пішли в їхній “гумцентр”, а звернули на ринок. Запитували у продавців, як до Бердянська доїхати, нам дали телефон перевізника. 3000 гривень за машину, ми з Ірою та ще пара була», — згадує Ганна. 

Проте найбільше дівчата переживали, як відреагують окупанти на татуювання карти України на руці Ірини. 

«Я віддала Ані ключі від своєї квартири в Києві про всяк випадок», — каже Іра. «Я б все одно нікуди б не поїхала без тебе!» — відрізає Аня. «Ну що, у полі там би залишилася?» — відповідає Ірина. 

«Слава богу, все обійшлося! У Іри так багато татуювань, що поки вона пояснювала про одну руку, про другу вони вже й забули», — жартує Ганна.

До дівчат на блокпостах окупанти ставилися по-різному — іноді м'якше, ніж до чоловіків, іноді нарівні. Наші героїні кажуть, що на них спрямовували автомати та змушували витягувати речі з дна рюкзаків. Втім, Ганна зазначає, що до неї ставилися більш байдуже, ніж до Ірини.

«Я нікого не цікавила, а ось в Іри стрижка під нуль плюс татуювання, зовнішність яскрава, відразу багато уваги. Але я так боялася, що одягла не звичайну білизну, а спортивну, щоб не так соромно було на людях. На щастя, не роздягали. Думаю, через холод, а вже у квітні мою подругу роздягли на блокпості до спідньої білизни», — розповідає Аня. 

У Бердянську дівчатам довелося жити три дні — окупанти не пускали евакуаційні автобуси до Бердянська. 

«Ціни низькі, 75 грн з людини за ніч брали. Але там люди ніби у вигаданому світі живуть, не розуміють серйозності того, що відбувається. Транслюють там якесь денеерське радіо “Вільний Бердянськ”. І це совдеп жорсткий. Там не ведучі з бадьорими голосами як у нас, а саме диктор на кшталт Левітана читає якісь зведення», — згадує Ганна. 

Зараз дівчата вже благополучно дісталися Києва і намагаються розпочати нове життя. 

«Друзі звідусіль надсилали нам речі, їжу. Незвично, знаєш, що за їжу треба платити, — жартують дівчата. — Але поки що ми розгублені. Ось як ми все життя хотіли прожити у Маріуполі, так і зараз нам не хочеться покидати Київ. 

Як і сотням тисяч інших людей, дівчатам доводиться розпочинати життя з нуля. З Маріуполя вони пішли з легкими рюкзаками, «щоб будь-якої миті можна було все кинути та бігти». Від тривожних думок про майбутнє дівчат зараз відволікає бездомний кіт, якого вони підібрали на вулиці: «Поставимо його на ноги, а потім думатимемо про плани на майбутнє». 

Авторка: Євгенія Вовк