Дарья Литовченко
Підпільники Слов'янська: як активісти наближали деокупацію
До Дня визволення Слов'янська "Східний Варіант" зібрав спогади проукраїнських активістів, які вели тиху боротьбу в окупації.
Коли Слов'янськ захопили російські терористи, місцеві жителі повели себе по-різному. Хтось підтримав ідею "російського міра", а хтось одразу ж виїхав із міста. Але є й ті, хто попри ризик усіма можливими способами допомагали наблизити перемогу.
Фото Олексія Прудкогляда, наклейка Слов'янська на фоні Києва
Наліпки "Слов'янськ – це Україна" знають усі жителі міста. Під час окупації вони прикрашали стовпи, будинки та зупинки. Прямо під носом терористів синьо-жовті стікери розклеював Олексій Прудкогляд.
"Війна, стрілянина, Карачун можна сказати в мене під боком. Все відбувалося на моїх очах. Захоплення міськвідділу і всі ці речі. Не можу просто так сидіти склавши руки. На Карачун намагався прорватися, сказали не сіпайся, а то завалять усіх. Спонтанне рішення на той момент було хоч щось робити всередині міста. Вирішили робити наклейки", – згадує Олексій.
Фото Олексій ПрудкоглядІдея наліпок належить запорізькому художнику. На той момент він запустив серію постерів "Слов'янськ це Україна", "Крим це Україна" тощо. Олексій зв'язався з ним через фейсбук, запитав, чи можна використовувати його картинки у форматі стікерів. Художник охоче відгукнувся та надав підтримку. Він безкоштовно надрукував наліпки.
“Ми почали спілкуватися, відгукнулися небайдужі люди, з якими ми досі спілкуємось. Сума на той момент була сміховинна – близько 600 гривень на всю справу, необхідну для друку. Наш товариш із Запоріжжя надіслав нам макет, затвердив і відправив до друку. Потім стояло завдання це все до Слов'янська завезти. Автомобільним шляхом це зробити було складно, бо скрізь блокпости, часто машини зупиняли на перевірку. Тоді ще ходили електрички, то я доїхав до Лиману. Заздалегідь домовилися, що посилку він надішле туди на “Нову пошту”. У Лимані я забрав, у рюкзак поклав, і так само електричкою повернувся назад. Потім клеїли містом”, – розповідає Олексій.
Фото Олексій ПрудкоглядУ перші дні окупації Олексій знімав на фото та відео, як бойовики заходили до міськвідділу. Тоді зіткнувся з найманцями.
“Один із екіпірованих товаришів побачив мене і підійшов. Разом із ним Бабай. Суто російською запитав "Тобі фотоапарат не шкода?". Кажу шкода. Змусили прати файли прямо там, на площі. А Бабай мені автомат у живіт тицяє і питає іншого – ну і що з ним робити? Розбиралися. Відео потім не вдалося відновити, а фото відновив.
В один із днів у повністю окупованому місті, коли до Слов'янська заїхали кримські сепаратисти та оселилися в ДК ЖД, я велосипедом розклеював по стовпах та зупинках ці наліпки. У районі Керама зупинка така є, вона виходить бетонною стіною до заводу, а спиною відкрита до міста. Я перед цим три кола навколо зупинки зробив, дочекався, щоб нікого не було. І ось у момент, коли я наклеїв стікер і висунув ніс із зупинки, сепаратисти виходять із кущів поряд. Адреналін зашкалював. Хвилиною раніше, хвилиною пізніше – все було б інакше. А так я, як ні в чому не бувало, максимум по педалях – і валити”, – згадує активіст.
Синьо-жовті стовпи
Паралельно з Олексієм у місті працювали інші, незнайомі йому активісти-підпільники.
До кінця травня близько десятка слов'янців малювали на стовпах центральних вулиць українські прапори.
Це були організатори проукраїнських мітингів у березні-квітні 2014 року, здебільшого старшокласники та студенти. Тоді серед них був і 17-річний Роман Напрягло.
Роман Напрягло, фото Facebook
У лютому 2017 року, будучи морським піхотинцем, він загине від кулі снайпера під Маріуполем. Читайте докладніше його історію у нашому матеріалі.
Фото Сергій Лілєєв“Дивлячись на те, що коїться у Донецьку, він не витримав і спитав, скільки ми будемо сидіти – треба виходити на вулиці. Ми збирались своєю когортою, радилися як нам проявити себе в цій ситуації. Розмальовували місто в синьо-жовті кольори. Намагалися показати, що це Україна, щоби мешканці відчували – вони не залишені напризволяще, тут багато українців”, – згадує учасник цих подій Сергій Лілєєв.
Підпільники у виконкомі
Одна з колишніх співробітниць виконкому, яка забажала залишитися невідомою, поділилася з нами спогадами, як їй та її кільком колегам доводилося працювати у захопленій міській раді.
“Це все було зненацька. Не можу сказати що це взагалі не очікувалось. Очікувалось, в повітрі все літало, але не того дня точно. Мені зателефонував тато моєї подруги, розповів що відбувається. Тоді ми з колегами побігли у виконком забирати там свої речі з кабінету, особисто я забрала документи. Взагалі не було зрозуміло що робити, що відбувається. Нас навіть ніхто не поставив до відома що ми маємо взагалі робити.
Пам’ятаю, що за кілька днів до захоплення, у приймальні міського голови були прибрані всі убранства, навіть портрет Тараса Шевченка перевісили. Мабуть, вже готувались, хотіли бути хорошими для всіх”, – згадує держслужбовиця.
Фото Reuters
На одній із апаратних нарад, коли Нелю Штепу вже взяли у полон, до працівників виконкому прийшов знайомитись самопроголошений “народний мер” В'ячеслав Пономарьов.
З того дня всі комп'ютери та документи співробітники відділу, де працювала наша співрозмовниця, перенесли до музичної школи. Але вона спеціально залишила один комп'ютер на колишньому робочому місці, щоб мати змогу приходити до виконкому та бути в курсі подій.
“Була внутрішня потреба допомагати, я розуміла що можу бути корисною, бо бачу певну інформацію. Але геть не розуміла, яким чином і кому я можу це передавати. Тоді ми не розуміли, кому зі своїх можна довіряти. Я була впевнена тільки в п’яти людях, а серед інших зовсім було незрозуміло хто є хто.
У той час була підготовка до виборів Президента і наш відділ займався організаційною роботою. Тоді треба було робити виборчу комісію, і у Слов’янську її зробили зовсім не зі слов’янців. Виходило так, що із ЦВК я ходила отримувала телеграму, потім ми з дівчатами ходили в інтернет-кафе, перенабирали і запрошували членів комісїї. Тоді наш “народний мер” вже чітко всім розповідав, що якщо дізнається про співпрацю з Україною, нас буде чекати те саме що і Володимира Рибака. Він відкрито хизувався цим вбивством, мовляв це одна з перемог і так буде з усіма хто буде співпрацювати з Україною”, – розповідає вона.
Сессии горсовета в захваченном Славянске, во главе “народный мэр” Пономарев. Фото из открытых источников
“Я зустріла одного товариша, почала передавати йому інформацію. Візуальну – що я бачила, кого зустрічала, рахувала де і скільки знаходиться людей, іноді робила вигляд, що випадково кудись зайшла. Іноді бачила як заводили полонених.
Як почалась підготовка до референдуму, я виїжджала з міста. Для мене було дуже страшно, якщо мене змусять цим займатись. Рятувало те, що вони нічого насправді не розуміли. Мабуть тому, що я жінка, я могла включити “дурочку” і мене позбавили від організації. Згодом, вони дійшли до комітету мікрорайонів, почали виходити на них, приїжджати і погрожувати. Активна частина співпрацювали, але були такі, що зовсім не хотіли цього, вони мені дзвонили плакались.
Я зібрала всіх своїх колег, сказала що боюсь фізичного болю, тому на момент референдуму беру лікарняний і нехай всі, хто мене заміняв би, думали що їм робити. Я напряму пішла до Штепи, яка була закрита в кабінеті. До неї дозволяли заходити підписувати різні документи. Пономарьов все вирішував, але підписувала все вона.
Так Штепа мені підписала заяву про відпустку, як раз вихідні до 1 та 9 травня мені перекривали 11 число, день референдуму. Як тільки приїхала додому, мені почав дзвонити заступник мера Воропаєв щоб я повернулась. Я точно не хотіла бути ніяким чином причетною до організації референдуму, для мене це було щось смертельне. Я розуміла, що маю що завгодно зробити аби цього не допустити.
У Слов’янську я була до 10 червня. Були такі моменти, коли я вперше поїхала додому перед 11 травня, мені подзвонили мої дівчата і розповіли що в нашому кабінеті у вікні зробили велику круглу дірку. Виявилось, там був снайпер.
Потім, через кілька днів зателефонували, що на моїх дверях вже наліпка “днр” і на столі стоїть півпляшки портвейну. Мої всі речі знесли в інший кабінет, а в моєму зробили якийсь свій транспортний відділ. Зустрічались там з перевізниками. Мені повернули мій комп’ютер, а жорсткий диск я завжди носила з собою в сумочці.
Були такі моменти коли накривало, не знаєш що робити. З одного боку цей транспортний відділ, з іншого Пономарьов сидить, а ми пошепки співаємо гімн”, – каже вона.
Фото з відкритих джерел
Один із тих, кому наша співрозмовниця передавала інформацію, – колишній співробітник спецслужб Фрідон Векуа.
Як він нам розповів, усі, хто надавав йому інформацію, не знали особисто один одного.
“Уся інформація, яку ми надавали, підтверджувалася 99%. Її збирав Олег Котенко, бо він сам був зі Слов'янська, знав усі місця розташування та наносив одразу на карту, писав там зведення та передав оперативній службі контррозвідки СБУ. Як цим потім користувалися, я не знаю. Те, що потім розповідали, що не знали скільки людей у місті було цих "упирів", це брехня.
Я їм навіть давав інформацію, що наш хлібозавод видавав “днр” на добу за вказівкою Скиданова 1600 булок хліба. Зрозуміло, що там ще й сім'ї харчувалися, відсоток якийсь відсіявся”, – розповідає Фрідон.
Фрідон Векуа, фото з відкритих джерел
Інформацію передавали з приводу техніки, щодо розташування блокпостів, стану в місті… По телевізору говорили, що місто в блокаді. Насправді нічого цього не було, каже Фрідон. Сам він під загрозою арешту переховувався до затримання Пономарьова. Але весь цей час групи розвідки працювали.
“Був такий Дмитро Дикий, майор СБУ, який перейшов на бік супротивника. Він думав, що мене перекупив. Ми мали навіть відомості особового складу – ПІБ, рік народження, звідки прибув, номер телефону, група крові, особистий контакт родичів, який автомат отримав і підпис. Таких відомостей зо два десятки мені вдалося вкрасти”, – згадує він.
Фото з відкритих джерел
Фрідону Напоєвичу вдалося за допомогою квартальних дістати списки всіх місцевих мешканців, хто залишився у місті. На основі підконтрольних сепаратистам кафе він організовував гуманітарні обіди для мирних жителів. Люди могли двічі на день, показавши прописку, безкоштовно харчуватися.
"Де були тоді депутати, яких знову обрали, я не знаю. Вони сиділи, голосували за все це, а за фактом потім бігли”, – підсумував Векуа.
Фото з відкритих джерелНе всі готові навіть за роки відкрито розповідати про події 2014 року. Хтось годував військових на блокпостах, хтось клеїв наклейки та фарбував стовпи. Навіть такі, здавалося б, дрібниці тоді могли коштувати життя.
“Ця тема дуже болісна для багатьох. Навіть ті люди, які допомагають мені на блокпосту №1, займаються благоустроєм, багато хто перестав це робити через невизначену позицію місцевої влади. “Якщо повернуться, що ми робитимемо”. Їх можна зрозуміти. Особливо після того, як у Пришибі фермера спалили і вчительку до напісмерті побили за те, що вона просто віднесла їжу хлопцям. Звичайно, можна зрозуміти”, – резюмує слов'янський активіст Ярослав Золотий.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
8085
