Вже понад сім років в Україні продовжується війна. Майже у кожного українця серед родичів або знайомих є військовослужбовці. До лав армії все більше доєднуються жінки. Розповідаємо історію однієї з українських захисниць
Коллаж: Восточный Вариант
Кількість військовослужбовиць і цивільних працівниць становить 20,1% від загальної чисельності Збройних сил України. Це снайперки, кулеметниці, гранатометниці, санітарки, кухарки, водійки та ще багато представниць військової справи.
У липні 2021 року державне свято День захисника перейменували на День захисників і захисниць, щоб підкреслити важливу роль, яку жінки виконують на службі.
«Східний варіант» поговорив з військовослужбовицею з Донеччини Оленою Абдулаєвою, що пішла служити у ЗСУ у 2017 році, про те, як це — працювати в армії, про виховання патріотизму у дітей та про цивільне життя.
Олена — румейка, представниця однієї з двох етнічних груп приазовських греків. У 1778 році її пращури переселились з Криму до Приазов’я за рішеннями імператриці Катерини II, яка прагнула послабити кримське ханство та посилити південні кордони Російської імперії.
Греки формували поблизу Азовського моря селища. Багато з них і досі носять схожі або ідентичні до населених пунктів Криму назви — Урзуф, Ялта і так далі. Сама Олена — з селища Велика Новосілка, до 1946 року воно називалось Великий Янісоль.
Бабуся жінки, на честь якої її й назвали, Олена Бурла, добре знала румейску мову і дуже пишалась тим, що є гречанкою за походженням. Вона ж розповідала Олені про те, як за часів радянської влади греків репресувала, і люди були вимушені змінювати прізвища з грецьких на російські, щоб уникнути переслідування. А щоб зберегти хоч частку своєї культури, закопували вишиті традиційними грецькими орнаментами вишивки, щоб їх не знайшли НКВСники.
Не дивлячись на всі зусилля приазовських греків, в історії України радянського періоду існує чорна сторінка, під назвою «Грецька операція» НКВС. Це масові репресії проти грецького етносу в різних республіках СРСР, що тривали майже рік. У ході репресій у контрреволюційній діяльності були звинувачені понад 20 тисяч греків. Майже всі були розстріляні. А пізніше були реабілітовані.
Любов до мови та гордість за своє походження передалась від бабусі до мами Олени, а потім і до неї самої.
«Я з дитинства чула грецьку мову. Мені це дуже подобалось, і коли у школі почались курси новогрецької мови, я із задоволенням їх відвідувала», — згадує жінка.
Захоплення мовою привело її до Маріупольского державного університету, де Олена вивчала новогрецьку мову, а пізніше працювала у Федерації грецьких товариств України.
Після цього — у Маріупольській митниці (нині — Донецька митниця).
Так здійснилась мрія Олени — вона стала перекладачкою. Але на цьому жінка не зупинилась і вирішила отримати ще одну освіту за омріяним фахом — юридичну. Тим більше все це довелось пережити у її улюбленому місті — у Маріуполі.
«Я коли вперше приїхала у Маріуполь у далекому дитинстві, одразу закохалась. Я завжди мріяла у місті жити, мені подобались його вулиці й особливо море. З часом до моря вже звикла, а у дитинстві була від нього в захваті, як зараз мій син», — каже Олена.
Коли в Україні навесні 2014 року почались проросійські мітинги, що пізніше перетворились на озброєнні заворушення та захоплення адміністрацій, синові Олени було три роки. Маріуполя це теж торкнулось. Тоді Олена вперше задумалась про службу, але її син Сергій був ще занадто малим, тому вона вирішила почекати.
«Те, що відбувалось, було ненормальним. Люди розділились на два табори — за і проти. Для мене навіть мови не йшло про те, щоб обирати. Було зрозуміло, що якщо ми живемо в Україні, отже і мають підтримувати України», — згадує Олена.
Для себе вона вирішила, що якщо на той момент, коли син трохи підросте, все ще продовжуватиметься війна, вона піде на службу. На жаль, війна не закінчилась і триває до сьогодні.
Олена приєдналась до збройних сил України у 2017 році.
Жінка запевняє: родина схвально прийняла її рішення.
«Мама мене підтримувала у першу чергу. У нас у родині жінки пробивні та енергійні. Мама б сама пішла служити. Навіть бабуся б пішла, якби була жива», — впевнена Олена.
Хоча чоловік Олени Сергій переживав за неї, але теж повністю зрозумів її вибір.
Але так було не з усіма.
«Знайома, що проживає в іншій країні, побачила мої фотографії у формі й дуже негативно висловилась. Сказала, що я проміняла домашнє життя, пироги та вишивку на гріх. Якось так це прозвучало. Мені це було неприємно чути. Людина знаходиться невідомо де, не знає реального положення справ, і звинувачує мене. Я її заблокувала і подумала, що далі говорити нема про що», — каже військовослужбовиця.
Зараз Олена має звання старшого солдата, працює з документообігом у Районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Минулого року була у відрядженні у бойовій частині в Авдіївці. Каже, що тоді дуже добре зрозуміла різницю між армією та цивільним життям.
«Людина, що наділа форму, вже відповідальна за себе й інших, зокрема й за цивільних. І після цієї відповідальності люди можуть потребувати психологічної підтримки. Щобільше, після повернення у цивільне життя людям потрібна допомога. Адже військове життя та цивільне — це дві зовсім різні речі. Люди там не ховаються, виступають такими, які є насправді», — зазначає жінка.
Олена позитивно ставиться до того, що в армії зростає кількість жінок-військовослужбовець.
«Хотілося б, щоб у кожного був вибір. І щоб не було розділення на чоловічі та жіночі професії. Це вибір кожного: служити чи ні. І тут вже неважливо чоловік ти чи жінка», — каже військовослужбовиця.
Утім далеко не всім близький погляд Олени на службу.
Вона зазначає, що дехто може навіть звинувачувати жінок, що мають дітей, у тому, що вони пішли служити замість того, щоб ростити дитину.
«Але для мене дитина на першому місті. І для мене важливо, в першу чергу, захистити свою родину. Ось сину зараз 10 років, і для нього Україна на першому місті. У нього всюди символіка українська. Він мене дуже підтримує і пишається мною. Я його, десятирічного ставлю у приклад дорослим, які сподіваються на прихід Росії», — розповідає Олена.
Олена ні секунди не пожаліла, що пішла служити. Каже, що студентські роки та служба в армії подарувала їй справжніх друзів, яким можна зателефонувати у будь-яку секунду, і вони завжди підтримають.
Її любов до України проявляється в усьому. Жінка із задоволенням виконує грецькі та українські пісні у складі інструментального ансамблю «Сувенір». Дуже любить вишивку — вишиває одяг, картини й аксесуари.
«Я дуже люблю Львів — він у моєму серці назавжди. І я навіть не можу передати, як мені подобається все українське. Я пишаюсь тим, що я гречанка. Але ми живемо в Україні, а тому люблю все, що з нею пов’язано», — каже Олена.
У майбутньому вона планує отримати третю освіту, вже психологічну, щоб допомагати побратимам переживати травматичні події.
Не виключає, що поїде у бойову частину чи у реабілітаційний центр, щоб працювати там з людьми та докладати всіх зусиль, щоб війна для військових залишалась на війні, а у мирному житті вони відчували себе щасливими.
Раніше Олена працювала у митній службі, зараз мріє повернути собі спецзвання і стати офіцером.
Каже, що, можливо, і майбутня психологічна освіта не буде останньою.
«У житті як на довгій ниві: нічого не можна передбачити. Хто ж знав, що буде війна. Але я б не хотіла, щоб наші діти бачили її», — резюмує жінка.
Уже півтора року в столиці працює Гуманітарний центр підтримки ВПО «Соледар: дорога додому». Тут переселенці… Read More
Військовий Дмитро Хоменко з Івано-Франківська під час служби на Донеччині отримав не лише нових друзів,… Read More
Кожен третій четвер травня увесь світ відзначає День вишиванки. Розпочате як студентська ініціатива, зараз це… Read More
Яка наразі безпекова ситуація у Селидовому? Де можна отримати гуманітарну та медичну допомогу? Як відбувається… Read More
Катерина Скрипова — активістка, волонтерка з Луганська. Брала участь у мітингах на підтримку Євромайдану. Згодом… Read More
Повернення дитини з тимчасово окупованої території — це складний процес, який вимагає уважності, підготовки та… Read More
This website uses cookies.