Поняття дому вже відірвалося від географії. Історія телепродюсера з Донеччини, який став керувати прихистком для переселенців у Львові

Історик за освітою, а за професією продюсер телебачення, Андрій, керує шелтером для переселенців у Львові. Шелтер розташувався в сторічному двоповерховому будинку на вулиці Личаківській, що донедавна стояв пусткою.

Тут знаходять тимчасовий прихисток люди, що евакуюються з зони бойових дій. Дехто їде за кордон, а дехто лишився без нічого і не знає, що йому робити далі. 

Притулок розпочав роботу в той день, коли російські війська підірвали дамбу Каховської ГЕС, і, за нетривалий період своєї роботи, встиг прийняти вже майже 200 осіб. Переважно з Херсонщини.

Висмикнути Андрія на розмову не так просто. Поміж делегацій різних благодійників зі своїми питаннями встигають встрягати мешканці притулку. А ще є телефон. 

— Пісок привезуть? Зараз я Сашку скажу, він ворота відкриє. Все, давай, бо зайнятий. 

— Сашко, напиши в групу нехай не закривають, бо привезуть пісок. Все, не можу говорити. 

— Тисяча гривень в місяць уходить лише на телефонні розмови, — тепер вже до мене каже Андрій. — Дзвінки зараз звідусіль. На початку було не так, а тільки-но ми відкрились, це просто перетворилось на шквал.

Щодня до прихистку приїжджає одна-дві донорські організації. Питають, що треба. А потреб наразі багато, ще й виникають вони звідки не чекали. За день відкриття з’ясувалось що прихисток не під’єднаний до центральної каналізації, а стоки йдуть у вигрібну яму на подвір’ї. Кожні півтори-дві доби її потрібно викачувати.

Як заїхали перші люди, то вилізла проблема з двоярусними ліжками. Коли залазиш нагору, можна перекинутися. А ще організаційні моменти, транспорт, реєстрація, харчування. 

— Уяви, у нас на зміні постійно знаходиться лише 1-2 людини. Ми прогнозували на місяць пропускати 150 осіб, але за перші три тижні вже маємо 200. Одного разу в нас було одночасно 70 мешканців, й серед них 20 дітей. Є там «автопарк» велосипедів та самокатів на подвір’ї. Я вийшов, сів, а навколо мене наче бджолиний рій носиться. Зазвичай це могло б роздратувати, але я радів з того, що це місце ожило, — розповідає Андрій.

Нарешті йому вдалося вибратися з круговерті поточних справ, і ми сіли у кімнаті на другому поверсі, яка щойно звільнилася. 

Донецьк — вже не Донецьк

Андрій народився та провів дитинство в Макіївці. За фахом історик, після університету три роки пропрацював вчителем в місцевому ліцеї. За цей час він зрозумів що йому подобається працювати з дітьми, а ще, що відношення до молодих кадрів погане, й перспектив у глибоко совковій системі освіти немає. Тоді йому довелось покинути Макіївку та шукати щастя в Києві. З допомогою друзів абсолютно випадково потрапив на телеканал СТБ працювати адміністратором.

— Пройшов три співбесіди, так і попав туди. Тоді запускалися перші «Ікс-Фактори», і я потрапив у цей двіж з безперервними кастингами, роз’їздами та відрядженнями. Але я використовував кожен привід побувати вдома. Коли в Донецьку щось було, то завжди їздив до батьків.

Невдовзі стався Майдан, пізніше сепаратисти за підтримки росії захопили Донецьк. Останній раз Андрій був вдома восени 2014 року. Тоді всі проукраїнські громадські рухи були вже придушені так званим ополченням.

— Моє улюблене місце в Донецьку — парк кованих фігур біля бібліотеки Крупської. Я там часто ходив фоткався, там завжди якась приємна атмосфера була. А в той час все було вже інакше. Звичного натовпу немає, якісь дивні поодинокі люди трапляються у військовій формі без знаків. Десь лунають автоматні черги. Тоді перший раз я відчув, що Донецьк — вже не Донецьк. Я сфотографував оту цар-гармату та Донбас Арену. Ці спогади закарбувалися в пам’яті як останні, — пригадує Андрій.

“Врятуйте нашу сім’ю”

Андрій повернувся до Києва, а батьки лишилися у Макіївці. Вони думали, що це скоро скінчиться і все повернеться як було, але на Донбас ніби повернулася епоха 90-х. Бандюги, рекет та кришувальники — всі перевзулися під ополчення, почали встановлювати свої порядки. 

Батько Андрія займався малим бізнесом, його мікроавтобус було легко впізнати по прапору України. В один момент за ним приїхали додому озброєні люди та увезли. Пізніше з’ясувалося, що батька Андрія здали сусіди-ждуни. Накатали скаргу, ніби в нього син “правосєк” живе у Києві.

— Я одразу в СБУ та в “Донбас SOS”, зв’язувався з друзями-мєнтами та у групах в інтернеті шукав. Поїхати туди я не міг, бо вже стояли блокпости, а я значився “правосєком”. Раптом прийшов один з наших далеких родичів, та запропонував зробити обмін. Наше авто, гроші та деяке обладнання — і нам віддають тата. Фактично це було тупо викрадення. На щастя, все пройшло вдало. Після цього батьки одразу виїхали. Схопили дві сумки та поїхали, — розповідає Андрій. 

Батько Андрія важко переживав те, що сталося. З усього, що нажили за все життя, лишилося лише дві сумки, ще й давалося взнаки перебування на підвалі. Викрадачі виводили його на розстріл та стріляли у стінку поряд, тиждень морили голодом. Так співпало, що в той час Андрій перейшов в шоу “Врятуйте нашу сім’ю”. Він гостро відчував дисонанс від того, що бере участь у проєкті, який допомагає іншим рятувати їхні родини в той час, коли руйнується його власна сім’я. Андрій звільнився з телебачення та переїхав до рідних.

Лютий 2022

Через деякий час справи в родині налагодилися й Андрій зміг повернутися до роботи. За кілька років з адміністратора він виріс до лінійного продюсера, разом з командою зняв 14 сезонів шоу “Мастер шеф”. У березні 2022 мав запускатися новий сезон…

— Напередодні в мене було дуже дивне відчуття. Я зв’язався з сестрою і сказав: підемо у супермаркет, купимо все необхідне для тривожної валізки. Це було 23 лютого. Рано вранці я прокинувся від якихось звуків. Увімкнув телевізор — там нічого. Потім зайшов у телеграм, а там стрічка несеться, що не встигаєш читати. Тоді я почав розуміти, що відбувається. Війна. Київ під обстрілом. Подзвонив мамі, розбудив сестру. На все про все 30 хвилин, збираємось і їдемо хоча б за межі Києва. На вулиці ще світало.

О шостій ранку Андрій з сестрою сіли в машину, проте виїхали з Києва лише о другій дня. Корок в бік Житомирської траси був страшенний. Вже дорогою, побачивши колони військової техніки та авіацію в небі, вони вирішають не лишатися під Києвом, а їхати до родичів на Хмельниччину.

— З того часу робота перетворилася певною мірою на волонтерство телефоном. Під Києвом в нас був знімальний павільйон, де було паливо, генератори й багато чого іншого. Все це ми дистанційно переправляли до ТРО та ЗСУ. Треба було координувати потреби, з’ясовувати, що, де можна взяти та контролювати, щоб воно потрапило куди треба. Дуже швидко весь павільйон “Мастер шефа” перейшов на потреби військових, які боронили броварський напрямок.

У квітні, коли Київщину було деокуповано, Андрій вирішив повернутися. Треба було подивитися, що з квартирою, були незакриті робочі питання та й закінчувалися гроші.

— Коли я приїхав до Києва він був пустий. Виглядало все це сумно. Людей нема, роботи нема. На СТБ закрили всі проєкти, всі хто працював виїхали на захід України чи за кордон. На телеканалі працювали тільки новинарі. Побув там і поїхав знову на захід, абсолютно не знаючи що мене чекає.

Після проєкту “Мастер шеф” я впораюся з чим завгодно

У Львові Андрій зустрічає колегу Вікторію, яка була продюсеркою у проєктах “Я соромлюся свого тіла” та “Вагітна в 16”. Виявилося, що вона працює з переселенцями у великому прихистку на вулиці Дорошенка.

— Я сказав, що можу допомагати, поки не знайшов роботу. Прийшов в той день, коли вся команда поїхала за місто відпочити. Це було в травні. Вони пройшли через найважчі ці два місяці, березень та квітень. Я лишився один на два поверхи, де було 140 людей: старенькі, інваліди, діти, вагітні. Мені дали телефон — якщо що — дзвони. І поїхали. Двоє п’яних чоловіків влаштували бійку — викликаю поліцію. Тільки розібралися, літня жінка каже, що вмирає, я біжу туди викликаю швидку. Телефон розривається. Я думав, боже, після проєкту “Мастер шеф” я вже впораюся з чим завгодно. Врешті, коли всі  ввечері повернулися, я був в такому стані, що мені хотілося впасти просто на вулиці та вимкнутися. Але десь промайнуло, що я був в місці, де я дуже потрібен, що я надавав допомогу людям в ситуації, де вони самі не впоралися, — пригадує свої враження від першого дня волонтерства Андрій.

Навесні 2022 року через Львів пройшли сотні тисяч біженців, всі вони потребували тимчасового прихистку та підтримки. Люди прибували з вокзалу групами, волонтери поселяли їх у тимчасових прихистках, де надавалося харчування та базова матеріальна допомога. Все це треба було організувати. На той час сталого фінансування такі прихистки ще не мали, тому ресурси потрібно було буквально виривати.

Волонтери прихистку думали, що більше не побачать Андрія. Проте він періодично допомагав і виходив на чергування. Врешті Андрій знайшов непогану вакансію на одному з місцевих підприємств, майже в той момент Вікторія запропонувала йому офіційну посаду в благодійному фонді, що опікувався прихистком. Вибір був швидкий, у прихистку на вулиці Дорошенка Андрій пропрацював наступні 9 місяців.

Директор

У березні 2023 року керівниця прихистку на Дорошенка Вікторія пішла в ЗСУ, а Андрію запропонували стати директором. 

— Я відмовився. Погляди на те, як має йти робота, тут у нас у Львові, і там, у керівництва в Києві, стали кардинально різними. Вони приїжджали сюди як на подіум, попрацювати на імідж. Ми звідси заявляли про одні потреби, а нам дають інше. Для мене це було дико. Приклад? Впровадження програми модних зачісок для жінок ВПО. Людина, що втратила домівку, близьких, чи вона думає про зачіску? Може їй потрібніше курс психологічної допомоги? Ті керівники наші десь є в іншому вимірі. Залишатися я там не міг.

Андрій мав робочі зв’язки з багатьма різними благодійними організаціями. Коли “БФ Возницького” запропонував долучитися до розбудови прихистку на вулиці Личаківській, а потім його очолити, він одразу погодився. Але довелося знову опановувати до того незнайомі функції — фандрейзинг, написання грантів, прорахування бюджетів та фінпланів, створення заявок та форм донорам, заповнення аплікацій. Паралельно з цим майбутня команда прихистку приходила збирати меблі, фарбувати стіни, вішати обігрівачі. Кожного дня без вихідних іноді навіть ночами.

— Було таке, що довелося працювати в Трійцю. Місцеві на нас дивилися дуже дивно. Між собою жартували, що коли буде відкриття, всі прийдуть, а ми будемо без сил лежать по кутках. Зате тепер в цьому будинку є життя. Тут бігають діти, готується їжа, якісь бабусині труси висять наче прапор. Дивишся з посмішкою — це значить що це місце потрібне, — каже Андрій.

Місячне утримання прихистку обходиться у 20-30 тисяч доларів. На цей час завдяки фандрейзингу та спонсорській допомозі є фінансування на базові витрати до квітня 2024 року. З липня команда прихистку навіть буде отримувати зарплатню. Проте на масштабні роботи гроші ще потрібно знайти. В планах до зими утеплити фасад та облаштувати дворик. Потім відремонтувати дах та пасувало б відремонтувати піддашшя. Це дасть додаткові 200 квадратних метрів.

Про обмін досвідом

Після початку повномасштабного вторгнення вийшло два нових сезони “Мастер шеф”. Кожен раз перед запуском Андрію пропонували повернутися з підвищенням в посаді. Але він вважає, що зараз люди з менеджерським хистом більше потрібні в соціальних проєктах та на війні.

— У нас було спільне бачення, що будемо допомагати до того моменту, поки від нас не поїде остання людина і не скаже: ”Дякую, до побачення, ви нам більше не потрібні”. Тоді я буду знати, що можу повернутися. Але після того, що я почув і побачив, це вже не буде розважальний сектор.

Андрій збирає власну базу історій людей з якими стикався у прихистках. З деякими підтримує контакт та прослідковує подальшу долю. Цей матеріал може стати основою для документального проєкту. Війна торкнулася всіх, але по-різному, вважає Андрій. Люди, які їдуть з зони бойових дій, мають інший досвід. І тут, у Львові, це особливо помітно.

— Одного разу до нас зайшла жінка з черепашкою в руках. Я спочатку подумав що вона у нас живе. Підходить і питає — Що тут є таке? І я по вимові розумію що це точно не з наших мешканців, це хтось місцевий. — Знов ці переселенці? З такою зневагою це було сказано! Треба було чути. І виникла така ідея, взяти місцевих мажорів і повозити автобусом по прихистках, показати як живуть інші, і які в них історії. Це звісно жарт, бо зрозуміло що вони на таке не підуть.

Крім спогадів майже нічого немає

Телефон біля Андрія блимає в беззвучному режимі все частіше. Майже годину директор не на зв’язку — це занадто. Але він не звертає уваги. Питаю що для нього зараз означає «повернутися додому».

— Зараз для мене додому — це означає поїхати до батьків, і тут не важливо, де вони зараз знаходяться. Поняття дому вже відірвалося від географії. Але в мене є мета — після перемоги поїхати у Макіївку, Там лишилася моя собака, вона 9 років без нас. Тоді ми вважали, що їдемо на якийсь час, та віддали родичам. Для мене це найбільша зрада в житті. Не знаю, чи впізнає мене, чи простить, але я хочу з нею побачитися. Хочу побачити свій будинок. Знаю, що його розкрали, рознесли, за ним ніхто не приглядає стільки років. Сподіваюся, що лишилися мої малюнки. В дитинстві я захоплювався малюванням та наробив їх дуже багато. Я знаю, де вони лежать, якщо вони там будуть, я їх заберу. Ну і ще, я хочу побачити тих сусідів, що топили за росію, подивитися і запитати: А що тепер ви далі будете робити?

— Крім спогадів майже нічого немає, — після паузи продовжує Андрій. Очі його дивляться вже кудись далеко-далеко за вікно. — Були друзі, але з часом це спілкування втратилося. З живих істот, за кого я переживаю, тільки собака. Ще я з давніх часів вболівав за “Шахтар”, на старий стадіон ходив. Мрію знову побувати на “Донбас Арені”, щоб “Шахтар” грав якийсь Єврокубок.

Я помічаю що переді мною вже сидить трохи не той Андрій, що був на початку інтерв’ю. Десь я чув фразу, що саме спогади роблять нас тими, ким ми є. Мабуть, з часом ми віддаляємось від тих, ким були в минулому і стаємо іншими. Але ті колишні “ми” не зникають. Треба підібрати відмичку-тригер, щоб з глибини спогадів викликати людину багаторічної давнини.

— Скільки ми маємо помп? Дві? — каже в слухавку, вже знову сучасний Андрій, директор прихистку.

Іван Станіславський