Від мови ворожнечі до "зустрічаємо своїх": як змінювалося ставлення українців до вимушених переселенців

І якщо кримчани мали якусь крихту співчуття через трагедію кримськотатарського народу, то вихідці з Донецької та Луганської областей апріорі вважалися винними. Цю тезу доносили й у приватних розмовах, і в деяких ЗМІ, а також активно використовували в дискусіях під новинами про будь-які пільги для переселенців.

Переселенці, на думку частини суспільства, не тією мовою спілкувалися, не в ту церкву ходили, не за тих голосували. Крім того, до негативного образу переселенців з Донбасу додавалися ще й довоєнні стереотипи з часів колишнього президента-втікача Віктора Януковича — «Донбас годує всю Україну», «Донбас ніхто не ставив на коліна», «Донецька мафія» тощо.

Все це привело до того, що до переселенців почали говорити мовою ворожнечі. Мова ворожнечі або ненависті завжди стосується спільноти людей, які є прибічниками певних поглядів, або певної етнічності чи конфесії. І цю спільноту завжди наділяють негативними властивостями. Навіть, якщо люди нічого не знають про певну особу, але знають, що вона належить до тієї чи й іншої групи, то вважають, що її треба сторонитися, або чекати шкідливих дій. 

Через таке упереджене ставлення до однієї категорії протягом восьми років, з початком повномасштабного російського вторгнення, суспільство виявилося неготовим до змін ролей. Ті, хто вчора звинувачував переселенців з Криму та Донбасу, сьогодні опинилися на їхньому місці, і були змушені тікати від обстрілів та окупації в нікуди та майже без нічого.

А умовно безпечні громади на заході країни, куди масово тікали люди з Харківщини, Сумщини, Київщини та Житомирщини, ледь не стрибнули на старі граблі, бо почали висувати свої умови новій хвилі переселенців.

Так узбіччя доріг прикрашали бігборди на кшталт «Переселенці-мажори, будете бухати — відправимо на фронт». Групи міст та містечок, куди масово їхали люди, рятуючись від війни, сварилися на те, що приїхали чоловіки, виказували невдоволення тим, що хтось приїхав на дорогих автівках, або орендує житло в готелях.

Деякі не соромилися висловлювати свої претензії особисто. Хтось дорікав людям, що вони недостатньо страждають, а хтось взагалі примудрявся казати у вічі дітям, яких вивезли з під обстрілів, що війна через те, що вони говорять російською мовою.

Коли стало зрозуміло, що війна не завершиться швидко, і переселенців ставатиме більше, то риторика в суспільстві почала змінюватися, хоча і не усюди, пояснює член асоціації соціально-політичних психологів України Валентин Кім.

«Спочатку важливу роль відігравала регіональна ідентифікація. Це існувало протягом десятиліть. Розподіл на схід та захід існує і досі, але вже не так загострено, як було, наприклад у 2014 році. І коли стався перший напад Росії, то переселенців зустрічали саме через призму регіональної ідентифікації. Люди відчували, що приїжджають люди з іншою ідентичністю, що більше схожі на росіян, тому було вороже ставлення», — зазначає Кім.

За словами психолога, ментальні відмінності та регіональні дійсно присутні, і на це була сфокусована увага суспільства. Через це було безліч випадків, коли суспільство негативно реагувало на вимушених переселенців.

«Їм не здавали житло, не дуже охоче приймали на роботу. Були масові випадки псування автівок з донецькими чи луганськими номерами», — каже психолог.

З початком повномасштабного вторгнення Росії вся країна потрапила в той стан, в який потрапили жителі східних регіонів у 2014 році. Велика кількість українців була вимушена виїхати не тільки в інші регіони, але й за кордон. І це змінило ставлення до переселенців, адже стало остаточно зрозуміло, що винна у війні Росія, а не якісь умовні прихильники «руського миру», які хотіли стати частиною іншої країни.

«У цій ситуації регіональна ідентичність відійшла на другий план, а на перший вийшла громадянська та державна ідентичність. Все більше українців ідентифікують себе з державою, а вже потім з регіоном. Ми бачимо, що послабилася регіональна ідентичність. А разом з цим послабленням стало менш актуально звідки людина походить. Більш того, вимушене переселення торкнулося майже всіх регіонів країни. Закордон виїжджають не лише жителі Харкова чи Краматорська: і вінничани виїхали, і львів’яни, і закарпатці», — розповідає Валентин Кім.

Українці, незалежно від того в яких регіонах проживають, відчули себе однаково, адже всі регіони потрапляють під ракетні обстріли. Так само всі проживають стрес та тривогу, відчуття безпеки немає в жодному з регіонів.

«Це і спричинило послаблення несприйняття жителів інших регіонів, якщо порівнювати з 2014 роком. Але все одно бувають негативні випадки щодо людей, які переїхали», — каже Кім.

Здебільшого негативне ставлення до так званих мажорів, але на думку психолога, це пов’язано з тим, що поведінка так званих мажорів теж викликає здивування.

«Неодноразово спостерігав за постами львів’ян, які обурювалися тим, що приїхали багаті харків’яни. Але тепер увага звертається більше на соціальний статус цих людей, а також на статевий. Коли люди бачать дорогу автівку, за кермом якої чоловік призовного віку, і він щось не те робить або спілкується російською — це викликає образу у місцевих жителів. Але в першу чергу звертають увагу не на те, що він з Харкова, а на те, що він заможний чоловік і знаходиться в тилу», — каже психолог.

Побачити зміну ставлення до вимушених переселенців можна було вже на весні, коли замість плакатів про не таких біженців з’явилися нові на кшталт «Маріуполь, зустрічаємо своїх» або «Потерпіть ще трошки, працюємо над звільненням». 

І якщо всередині країни розмови про неправильних та небезпечних переселенців майже затихли, і здебільшого є нічим інакшим як ворожими вкидами в інформаційний простір, то в українській спільноті за кордоном тільки набирають обертів.

Більшість тих, хто виїхав за кордон, це люди з регіонів, які найбільше постраждали від війни, і це здебільшого регіони з російськомовним населенням. І ці люди сприймаються як носії російської культури, хоча і не є такими. Крім того, виїхали літні люди, які є носіями радянської ідентичності. І вони можуть замовчувати провину Росії, бо продовжують перебувати в радянській парадигмі.

Невдоволення викликає не стільки мова спілкування, скільки образа, зазначає психолог. 

«Уряди країн Європи не допомагали заробітчанам, коли ті приїздили в пошуках кращою долі. Людина сама проходила всі випробування, тортури Європейської демократії, інтеграцію в суспільство без жодної сторонньої допомоги. І це не провина урядів, а провина української спільноти за кордоном, яка не створила міцних інституцій, бо розглядала ту чи іншу країну як місце заробітку, але не проживання. Це призвело до того, що українці, що виїхали за кордон, отримують допомогу від уряду, а від української спільноти — ні», — зазначає Кім.

Це призвело ще й до того, що біженців власні співгромадяни сприйняли як конкурентів, і тому створилися умови для ворожнечі та негативного ставлення до переселенців за кордоном. Адже сформованих українських діаспор наразі вкрай мало, але у біженців є шанс їх створити й подолати негативне ставлення до себе серед співвітчизників, які давно виїхали.

Фото на обкладинці: Трускавець, березень 2022 року. Фото автора

***