День у "гарячій точці": як волонтери Слов'янська рятують людей з-під обстрілів

Дорога на Ізюм

Рано вранці ми виїжджаємо зі Слов'янська в Ізюм мікроавтобусом. У самому центрі маленького містечка на кордоні Харківської та Донецької областей на нього чекає група людей, яка самостійно не може виїхати у безпечне місце.

“Я не планировал заниматься вывозом людей из Изюма. Просто позвонили и попросили помочь. Сначала вывозили два дня подряд, за один день только двумя ходками и двумя машинами вывезли 92 человека. Потом два дня не ездили, и вот сейчас снова появилась возможность забрать”, — такими словами начал нашу встречу Александр.

Пастор протестантської церкви, він ще 2014-го щодня вивозив з окупованого Слов'янська людей, за що потрапив «на підвал» до сепаратистів. Відсидівши кілька днів у полоні, дивом звільнився. Після деокупації Слов'янська всі роки російсько-української війни Олександр допомагав військовим. Тепер виникла потреба знову рятувати цивільних.

«Я ще у 2014-му допомагати з виїздом почав просто тому, що було багато знайомих, які хотіли виїхати. Та й взагалі це моє рідне місто, я тут усіх і все добре знаю. З Ізюмом інша історія. Там є наша церква, яка допомагала людям, коли почалися обстріли. Годували, давали можливість переночувати за потреби. Якоїсь миті з'явилася ідея, щоб люди там збиралися, а ми їх вивозили», — розповідає Олександр.

І ось ми в'їжджаємо в Ізюм. Дуже швидко стає зрозумілим масштаб руйнувань. На вулицях навколо центральної площі немає жодного вцілілого будинку.

Якісь будинки посічені уламками, від якихось залишилися лише стіни та палаючі вікна. Дороги завалені деревами, що впали, і уламками стін.

Під'їжджаємо до потрібної адреси, Соборна 19. Тут на нас чекають люди. Але від будівлі залишилися лише стіни, хоча ще два дні тому тут були члени церкви. Зателефонувати й дізнатися, що зараз з людьми, немає можливості, тому що мобільного зв'язку в місті немає. 

Увесь цей час над головою свистять снаряди й постійно чутно розриви. Ми вирішуємо пошукати людей в іншому місці.

«Тут ще, мені говорили є одна школа в якій ховаються місцеві, спробуймо знайти», — пропонує волонтер.

Повертаємось у південну частину міста, проспект Незалежності. Це район, віддаленіший від центру і ще не розбитий знаряддями російських окупантів. Тут знайшли школу №5 та Палац культури.

У підвалах обох будівель сидять люди, загалом понад двісті людей. Люди різного віку, у різному фізичному та психологічному стані. Є лежачі, хворі, діабетики, які потребують інсуліну.

«Хто хоче поїхати в Слов'янськ? Вивозимо безплатно, є де переночувати, наступного дня допоможемо сісти на потяг на західну Україну, до Львова», — звертається Олександр до того, хто сидить у сховищі.

Люди несміливо починають уточнювати подробиці, куди саме їх повезуть. Проте інтерес швидко згасає. 

«Та нікуди ми не поїдемо. Залишимось тут до кінця. Які там перспективи? Тут хоча б рідні стіни, колись це все ж таки закінчиться», — долинає голос із напівтемряви.

Докази, що можна врятувати своє життя (це і є основною перспективою) не дуже діють на людей.

Такий самий результат був і в іншому сховищі. Ніхто не хоче виїжджати, наводячи різні причини: сім'я на іншому кінці міста, спочатку потрібно витягнути їх, дружина не хоче виїжджати, хвора мама, яку важко транспортувати й таке інше.

Єдина допомога, про яку попросили, — це привезти хоча б хліба та ліки.

У результаті ми їдемо додому порожніми. Таке у волонтерській практиці Олександра вперше. Ми залишаємо пошматований снарядами майже безлюдний Ізюм. Тішать лише українські прапори, що майорять на фасадах уцілілих будівель.

Автобуси до Сєвєродонецька

Окрім Ізюма Олександр та його соратники займалися евакуацією людей із Сєвєродонецька.

«Почалося все з того, що зателефонував знайомий та попросив вивезти звідти студентів Луганського державного університету імені Даля. Ми вивезли студентів та викладачів, загалом 40 осіб», — розповідає Олександр.

Луганський держуніверситет — виш переселенець. 2014 року, коли Луганськ був окупований проросійськими сепаратистами, освітній заклад змушений був переїхати до Сєвєродонецька.

Тепер, коли Росія відкрито напала на Україну та обстрілює десятки українських міст, у тому числі й Сєвєродонецьк, студенти та викладацький склад знову змінюють місце проживання.

Евакуація продовжується і зараз. Щодня два автобуси зі Слов'янська прямують до Сєвєродонецька, де забирають людей. Тут їх розміщують у церкві, а вранці допомагають дістатися залізничного вокзалу, звідки одним з евакуаційних поїздів можна виїхати далі на захід країни.

Попри обстріл і не завжди адекватну реакцію місцевих жителів, волонтери продовжують робити свою справу. Все це, звичайно, дуже ускладнене постійними обстрілами, але приватні волонтери намагаються знайти лазівки, порівняно безпечні дороги, якими можна вивозити людей. І знову повертатися, щоб допомогти решті.