"Спільнота Відновлення": як швейне підприємство "Покровчанка" релокувалася до Львова

«Спільнота Відновлення» — засноване «Східним Варіантом» ком’юніті незламних жителів сходу, які заново поставили на рейки свою діяльність у сфері бізнесу чи в громадському секторі. Люди, якими ми захоплюємось та про яких хочемо розповісти якнайбільшій кількості людей. Бо ці історії варті вашої уваги та підтримки. Підтримайте створення таких історій — долучайтесь до «Спільноти Відновлення» та підтримайте Східний Варіант донейтом.

***

«Усі були шоковані, коли я відкрила ФОП у 2002 році»

Кар’єра Вікторії Карпової — сходинки, якими кожен із нас проходить у житті задля досягнення мети. Але там, де інші вирішують здатися та спуститися вниз, Вікторія продовжує рухатися вперед.

У 10–11 класах школи Вікторія відвідувала учбово-професійний комбінат, де учнів та учениць профорієнтували та розповідали про різні вміння. Саме там вона зробила перші кроки з вивчення швейного ремесла. Хоча тоді, зізнається героїня, ніхто й подумати не міг, що вона пов’яже з цією сферою все своє життя.

Після закінчення школи вона не вступила до інституту, тому віднесла документи до Шахтарського швейного училища, яке закінчила на відмінно. Захопившися, після цього Вікторія одразу вступає до Донецького технікуму легкової промисловості, починає працювати на покровській швейній фабриці «Веселка».

Вікторії подобалося займатися шиттям. Для неї це було просто. Вона могла сісти за будь-які завдання та виконувати їх на відмінно. З кожним роком майстерство зростало та вдосконалювалося. А потім почалися перші роки незалежності, які для України та її громадян були нелегкими.

«Другий рік незалежності… Я почала вже шити дома на замовлення. І це якраз змогло підтримати мою родину, і ми хоч якось вижили. Були моменти справжнього виживання, як то кажуть. На фабриці грошей не платили, зарплату видавали іноді цукром, яйцями або чимось іншим. Чоловікові на шахті платили, але тих грошей було недостатньо. Це був дуже складний час», — пригадує Вікторія Карпова.

Вікторією рухало бажання постійно ставати краще. Їй не було цікаво шити одне й те саме. Вона пробувала працювати з різними тканинами, технологіями, дізнавалася, що буде кращим та ефективнішим. Усе це зайняло роки наполегливої праці, та все ж привело Вікторію до того результату, якого вона хотіла:

«Я вийшла вже на власну систему розкрою, власну систему технології побудови креслення одягу. І це вже моє, по-іншому я вже не роблю. Тому навчилася шити індивідуально навіть з однією приміркою».

У 2002 році Вікторія почала працювали майстринею дільниці на фабриці. Та в один день її посунули з посади. Героїня згадує, що тоді комусь потрібно було «допрацювати до пенсії», тому її перевели на іншу посаду, яка дівчині не подобалася.

Вікторія почала думати. Ставка на фабриці була 164 грн, але за фактом жінка отримувала близько 25 гривень. При цьому власним пошиттям вдома вона заробляла значно більше. Тому прийняла рішення звільнитися та стати на облік у центр зайнятості. А там запропонували зареєстрували ФОП — фізичну особу-підприємця.

«Так я розпочала свою власну справу. Це було дуже цікаво. Мама, чоловік, родичі — усі казали, що я ненормальна й нащо мені той ФОП. Та я шила. Шила вдома, шила багато. Через пів року було вже стільки роботи, що я вимушено запросила до себе помічниць. У залі квартири стояли машинки — і ми шили. Протрималась я так три роки. В один момент перестала розуміти, коли я працюю, а коли я вдома. Вирішила почали працювати на приватне підприємство», — розповідає Вікторія.

На той момент Вікторія вже закінчила Київський державний інститут технологій та дизайну, у якому навчалась заочно. Жінці пропонували залишитися в столиці, та вона вирішила повернутися додому: «У Києві таких, як я, багато, а я в Покровську одна».

«Мене кинули мої ж робітниці»

Вікторія працювала в приватному підприємці технологинею, розробляла колекцію піжам для чоловіків, жінок та дітей. А у 2009 році вирішила повернутися до приватної діяльності:

«З 2009 року й до січня 2018 року в мене було ательє. Деякий час усе було нормально, працювало 12 дівчаток. Було багато замовлень, заробітків вистачало на зарплату, оренду, життя і навіть на колекції. Коли розпочалися військові дії на Донеччині та Луганщині, то нам допомогли грантові кошти, влаштовували багато заходів, брали участь у тендерах «Прозоро». Та потім змінилося законодавство, виживати стало складніше. А потім… мене кинули мої ж робітниці».

Через нові податки ательє опинилося в скрутному становищі. Коли Вікторія почала переглядати документи та перераховувати прибутки, то зрозуміла, що звіти у податкову відправляли з сумами, які не заробляли робітниці. Як виявилося, це була змова швачки та бухгалтерки:

«Хто така бухгалтерка? Вона знає все про виробництво: плюси, мінуси, знає, як виправити ситуацію. А в нас сталося навпаки. Підставили мене добряче. У мене був стрес, нервовий зрив. Я звільнила всіх, не хотіла їх бачити чи розмовляти. Почала шити сама», — пригадує Вікторія.

Самостійною працею за місяць Вікторія встигла відшити ціле замовлення від міської ради та заробила непогані гроші.

«Я думала про це, і не розуміла, навіщо я тримала всіх тих дівчаток. Якби вони працювали хоча б у приблизному темпі, у нас були б набагато вищі результати та виторг. А як висновок, отримала тільки багато горя. Потім я їздила за кордон, намагалася прийти до себе. Повернулася і почала знову шити. Випустила колекцію. І все ж вирішила розпочали ще одне швейне виробництво».

Паралельно Вікторія разом із партнеркою відкрила швейну академію «Квітка льону», проводила навчання, шила замовлення, випускала колекції. Та нове виробництво спіткали невдачі. Після початку російсько-української війни Донеччина стала логістично непривабливим регіоном, через що не вдалося налагодити сталий процес перевозок. Працівниць знову довелося звільнити.

У 2021 році Вікторія виграла проєкт від однієї німецької організації. А коли готувалася реалізувати, то розпочався черговий карантин через пандемію COVID-19. Усе довелося знову зупинити:

«Ми проплатили оренду, були готові, і знову ступор. Знову все зупинилося. І ти думаєш: «Дідько. Ну тільки почнеш, й одразу зупиняєшся, гроші вклав — одразу зупинився». Я не хотіла шити маски для обличчя, але до мене зверталися із замовленнями і я все ж наважилася. Допомагали нам і інші дівчата, які позачиняли виробництва через обмеження. Так і працювали».

Згодом Вікторія почала відшивати спортивні костюми в стилі «family look», тобто для всієї родини. А потім приміщення, яке вона вигідно орендувала в місті, вирішили продати. Жінка знову опинилася в ситуації, коли треба зупинити роботу. І знову обставини, коли не знаєш, що робити далі.

Через деякий час Вікторія очолила швейне виробництво в Словʼянську. У її обовʼязки входило налагодити справу з нуля. Встигли набрати персонал, запустити процес пошиття, розпочати роботу. Та росія  розпочала повномасштабне вторгнення до України. 

«Коли я була в автобусі, усі почали казати, що почалася війна»

Вранці 24 лютого Вікторія поїхала автобусом на роботу. На фоні вже десь лунали вибухи та перші обстріли, а в автобусі всі казали, що почалася війна:

«Я не сприймала ці слова серйозно. Я не могла повірити. Я приїхала на роботу, а директор сказав їхати додому. Я трошки побула там і поїхала. Навіть автобусів не було, я не могла нормально виїхати. А вдома склала всі необхідні речі в рюкзачок: ножички, сантиметрову стрічку, програму з комп’ютером. Я розуміла, що доведеться виїжджати. Я розуміла, якщо сюди прийдуть росіяни — я не буду тут залишатися в жодному випадку».

Родина виїхала до поселення, де проживала мама Вікторії. Довгий час дивилися новини, не могли повірити в те, що відбувається у їхній країні: Буча, Ірпінь, Маріуполь. Здавалося, що це не може бути реальністю.

«А потім з’явилася пропозиція, що хлопцям із тероборони потрібні були розгрузки на нуль. Ми із чоловіком дістали обладнання зі складу та почали шити. Шили так місяць-півтора, а потім зрозуміли, що закінчилися і матеріали, і кошти. Усе позачинялося: пошти, магазини, доставки не було. Зрозуміли, що все нічим не зможемо допомагати. Тоді ж моя партнерка запропонувала вивезти обладнання з області в більш безпечний регіон», — розповідає Вікторія.

Вирішивши логістичні та документальні питання, Вікторія змогла релокувати виробництво до Львівської області. Тут її чекала нова сторінка історії.

«Відокремилась у швейне підприємство "Покровчанка"»

Спершу Вікторія та деякі інші виробники об’єдналися, щоби працювати над проєктом. Жінка пропрацювала майже чотири місяці та не отримувала нормальної зарплатні та бачення майбутньої праці.

Тоді Вікторія вирішила обʼєднатися з іншими підприємицями — з Ларисою з Добропілля та з Ольгою із Сєвєродонецька.

Через деякий час Вікторія зрозуміла, що хоче більшого, тож відокремилася та розпочала вже власне швейне підприємство із символічною назвою «Покровчанка».

«Я заключила контракт з австрійською компанією, відпрацювала й удосконалила їхню модель, налагодила лекало та порядок. Зараз ми відшиваємо комбінезони-дощовики. І це саме те, чого я хотіла. Завдяки цьому я вже з’ясувала нові технології обробки, ми змінили тканину, полегшили собі роботу, почали реєстрацію торговельної марки «Покровчанка». Працюємо над брендбуком, я поступово накопичую матеріали, фурнітури, щоби показати нову колекцію дощовиків», — розповідає Вікторія.

Підприємиця зізнається, що у Львові їй вигідніше логістичне розміщення, тому є можливість швидко закупати матеріали та відправляти продукцію. Тож найближчим часом Вікторія буде продовжувати працювати тут, а щодо повернення на Донеччину — покаже тільки час. До того ж, впевнена героїня, для цього потрібен буде добрий інвестор.

«Зараз є можливість закрити свої фінансові труднощі, які в нас зʼявилися за останні три роки. Це і кредити, що ми брали для бізнесу, і квартиру треба проплачувати, і податки закривати. Тут я зможу все це зробити. Вдома це поки неможливо. Тому для мене зараз насамперед треба розв’язати фінансові питання», — каже Вікторія.

Для цього вона і далі робить те, що виходить у неї найкраще в житті — шити. Звичайно, допомагають і помічниці.

Вікторія зізнається, що іноді зʼявляється гостре відчуття суму за домівкою та рідним містом. Там залишаються її мама та брат, вона навіщає рідних, але потім знову долає сотні кілометрів, щоб опинитися у Львові.

«Я сумую, коли весна, літо, у нас там багато абрикос, черешні, вишні, яблука, груші. І ти їж це, поки не наїжся. Зелень, виноград, кукурудза. Ми навіть і не купляли нічого. А зараз усе доводиться купляти. Нещодавно мені передали домашнього меду. Боже, який він пахучий. Я вже забула, як він пахне, той мед».

Зараз на плечах Вікторії багато обов’язків, зокрема, зберегти власне підприємство. За останні півтора року вона з родиною переїхала в зовсім новий регіон та двічі починала все з початку. Через це є відчуття «тимчасовості», «непостійності», які добре відомі зараз усім вимушеним переселенцям в Україні. Та разом із цим у Вікторії, як і в інших наших громадянах, є відчуття надії та сподівання, що все буде добре. Усе ж без цього зараз було б набагато тяжче.

Де побачити?

Слідкувати за новинами ШП «Покровчанка» можна в Instagram.

***