Олена Стрельченко
Після 17 років інвалідності. Як жителька Сєвєродонецька доводить, що все можливо
Те, що здоров'я, молодість та улюблену справу можна отримати у будь-якому віці, не з чуток знає Вікторія Кунченко. До свого зцілення вона йшла довгі роки.
Зараз Вікторія живе повноцінним життям та власним прикладом роботи над собою мотивує та надихає багатьох. Своєю непростою історією вона поділилася зі «Східним Варіантом».
Невідома хвороба нізвідки
Вікторія зустрічає мене в себе вдома. Спортивна статура, сяючий погляд і приємна усмішка — так виглядає жінка, яка випромінює молодість, красу та впевненість у собі. Складно повірити, що так було не завжди.
Слідую за Вікою у вітальню. У центрі кімнати є стіл для масажів. За ним — полиці, заповнені тюбиками доглядової косметики різних кольорів та розмірів. У кімнаті тонкий кремовий запах.
Віка працює косметологом, робить масажі обличчя та тіла.
Ми знайомимося. Прошу Вікторію розповісти свою історію.
«Народилася в Сєвєродонецьку. Після школи вивчилася на кондитера. Зустріла своє кохання. Вийшла заміж. У нас народилася дитина. Все було добре. Нам навіть заздрили», — починає Віка.
На ноутбуці звучить спокійна мелодія, шум моря. Послухати розповідь хазяйки приєднується і домашній улюбленець, сірий пухнастий кіт. Він сідає поряд. Усе це більше схоже на медитацію, ніж початок історії про непросту долю.
«У 26 років у мене раптово почалися сильні головні болі. Стан став посилюватися: висока температура, судоми та непритомність. Я не знала, в чому причина», — каже Віка.
2000-го року сім'я звернулася до лікаря. Але діагностувати хворобу виявилося непросто. Почалися численні обстеження та поїздки до лікарень по всій Україні.
«Спочатку ставили діагноз пухлина головного мозку. Якийсь час я жила з цим. Але діагноз не підтвердився», — згадує вона.
Роботу в кондитерському цеху Вікторія змушена була залишити. Якийсь час працювала в дитсадку помічницею вихователя.
Синові Віки на той момент було 5 років. Попри погане самопочуття і слабкість, Вікторія щосили намагалася бути гарною і турботливою мамою.
«Від сильного головного болю не знала, куди себе подіти: каталася по підлозі, ридала. Я була спустошена і роздратована. Дитина бачила лише обстеження та лікарні. Було нелегко», — ділиться з нами Вікторія.
Пізніше лікарі встановили діагноз енцефалопатія. Іншими словами, це нестача кисню в головному мозку, що призводить до атрофування його ділянок.
«Лікарняні крапельниці взагалі не допомагали. Ставало ще гірше. Набрякло обличчя, перекошувало на один бік», — додає вона.
Нетрадиційна медицина та її наслідки
Усі ці 5 років сім'я не переставала шукати причину симптомів. Від традиційної медицини покращень не було. Вікторія не здавалася, шукала інші варіанти лікування: уринотерапія, голодування.
«Два тижні пила лише воду. Водночас готувала на всю сім'ю їжу, але сама нічого не їла», — згадує Віка.
Вона описала ще один випадок нетрадиційної медицини, з яким вона зіткнулася.
«Це був китайський лікар. Його лікування полягало в тому, що він підпалював на мені жменьки пресованої засушеної трави. І вона мала згаснути на шкірі», — Віка показує шрами по всьому тілу від опіків.
Через розпач жінка була готова на все.
«Вони у мене скрізь: по спині, голові. У мене було 5 таких сеансів. На останньому такому сеансі у мене вже почалася істерика. Моя голова болить і тут це все палає, горить на тілі», — каже Вікторія.
«Я думала, що хвороба — це покарання за гріхи»
Вікторія розповіла, що в якийсь момент її чоловік не впорався і пішов із сім'ї. Жінка без роботи та чоловіка залишилася одна із сином. Фінансово їй допомагала мама, по господарству допомагали сестра та подруги.
«Я розуміла, що мені одній з дитиною треба якось виживати. Лікарка наполягла пройти комісії та оформити інвалідність. 2005-го року мені дали групу. Я не знала, що мені робити далі, до кого звертатися. Я пішла до церкви. Я ходила відчайдушно. Думала, що якщо поститимуся і виконуватиму всі правила, до мене прийде одужання», — додає вона.
Але і тут, за її словами, відбувалися неприємні моменти: у церкві ставало ще гірше.
«Мені просто туди викликали швидку. Через брак кисню непритомніла. Але тоді я розцінювала це інакше. Попри страх і ризик знову впасти, я все одно йшла. Я вважала, що так треба, що так я зцілюся. Тоді я так я думала, що хвороба — це покарання за гріхи», — каже Віка.
Улюблена справа
Відповідей на запитання «За що?» церква не давала, але в житті Віки з’явилася улюблена справа.
Вікторія розповіла, що одного дня син, повернувшись зі школи, попросив її про допомогу.
«Йому задали зробити якусь легку вишивку. А я ніколи цього не робила. Почала допомогати. Вишила невелику роботу. І мене це так захопило! Так я захопилася вишивкою», — згадує вона.
Вікторія вирішила, що має вишивати ікони. Перед вишивкою вона ходила до церкви для благословення, причащалася, дотримувалася посту.
«Не знаю, чому я так вирішила. Напевно, я думала, що так до мене прийде зцілення. Я вишивала і слухала молитви. Більше у мене не існувало нічого. Щоб уникнути нових помилок, я ізолювала себе від спілкування з іншими людьми, я не дивилася телевізор. Вишивала ікони та дарувала їх людям. Я сподівалася, що Бог бачить, що я виправилася. Хоч і не розуміла, що саме я роблю не так», — ділиться з нами Віка.
Вікторія, як і раніше, через погане самопочуття лежала у лікарнях. Близькі дедалі більше втрачали надію. За її словами, усім це набридало. Тільки син завжди був поряд. Він допомагав мамі й фізично, і морально.
«Він допомагав носити сумки, заступався за мене, зустрічав і проводжав. Син навіть вірші мені писав. До лікарні привозив, читав», — Вікторія розквітає в посмішці.
«Для чого це мені?»
Минав час. Змін не було. Вікторія розповіла, що почала вивчати психологію, працювати над самооцінкою.
«Тепер я вже запитувала себе: “Навіщо мені це все дано? Що я повинна зрозуміти? Що я повинна змінити в собі, у стосунках?” Фізично у мене проблема. На психологічному рівні теж. Прийшло розуміння, що треба почати зміни зі своїх думок», — згадує вона.
Вікторія поділилася, що в цей період вона мріяла про те, щоб у її житті з'явилася людина, яка була б поруч. І ця мрія здійснилася.
«Він підтримував мене, допомагав матеріально нам із сином. Якоїсь миті він прийшов і сказав, що знайшов того, хто може мені допомогти», — ділиться з нами Віка.
Йшлося про масажиста. Але бажання і сил знову експериментувати над собою Вікторія вже не мала. Вона не вірила, що хтось зможе їй допомогти.
«Майже силою він мене туди повіз. Масажист запитав, як довго я хворію. Я відповіла, що вже 17 років. Він був здивований. Сказав: “Тут всього лише треба поправити другий шийний хребець. І все буде нормально”. Він додав, що потім потрібно буде відвідувати басейн і робити спеціальний комплекс вправ», — каже Вікторія.
Через 5 таких сеансів Віка відчула полегшення.
«Мені здавалося, ніби лампочка засвітилася в очах. Навіть почала краще бачити. Не можу сказати, що все відразу пішло. Я все одно кепсько почувалася на зміну погоди або після стресу. Але тепер я вже розуміла, де моє проблемне місце», — зазначає вона.
Єдина надія
Близько року Вікторія відвідувала басейн. Після включила зарядку, загартовування та правильне харчування. У її раціоні з'явилося більше овочів та фруктів. Ковбаси, смажене, борошняне та солодке треба було виключити.
«Я дивилася відео про спортсменів, які також раніше були з інвалідністю, але вони змогли її перемогти. І я сказала собі: “Якщо хтось зумів, значить і я зумію”. Я зателефонувала мамі та сказала: “Мамо, дивися, через 10 місяців від сьогоднішньої дати я буду здорова!” Мама, звичайно, посміялася. Але я почала діяти. У будь-яку погоду, хочу я цього чи ні, роблю зарядку й обливаюся з головою холодною водою», — згадує жителька Сєвєродонецька.
За словами Вікторії, спочатку було дуже складно: не вистачало сил та гнучкості.
«У мене була мета. І єдина надія. У мене ніхто не вірив. Наді мною сміялися. Але я продовжувала робити вправи та вірити», — каже вона.
Минуло 10 місяців і Віка звернула увагу, що вже давно перестала купувати знеболювальні таблетки.
«Мене стало ще більше це стимулювати. Я відчула, що стала сильнішою фізично. Я вже можу довше походити, щось поробити по дому. З'явився настрій. З'явилося бажання кудись їздити, на щось дивитися, з кимось спілкуватися», — згадує Вікторія.
Вона під’єднала силові тренування, стала займатися з гантелями.
«Я зрозуміла, що мені потрібно закачати м'язовий корсет. І цим займалася і займаюся. За ці 4 роки роботи над собою я дуже змінила своє життя. Я стала активнішою фізично, з'явилася маса інтересів. Я подорожую, ходжу в театри та кіно. Раніше у мене нічого цього не було. Зараз я тішуся з усього, мені хочеться спробувати все!» — ділиться з нами Віка.
«Це все було недаремно»
Вікторія розповіла, як відчула у собі сили, та вирішила виконати свою давню мрію — стати косметологом.
«Ніби хтось зсередини мені казав, що мій напрямок — це масаж обличчя. Я розуміла, що це не затребуване, але знала, що потрібно починати саме звідси.
Ось так у 43 роки я пішла на курси косметології», — згадує вона.
Після закінчення курсів Вікторія продовжила навчатись. Вона знаходила нові курси, їздила за кордон для здобуття нової освіти.
«До сьогодні я не перестаю вчитися у професії та не перестаю займатися спортом за будь-якої погоди, з будь-яким настроєм. Тому що розумію, що якщо відхилюсь і дам собі слабинку, все може знову повернутися», — каже косметологиня.
Своїм клієнткам Віка рекомендує вести активний спосіб життя та заняття спортом.
«У нас настільки все взаємопов'язано. Не треба сподіватися на уколи та креми. Це дає видимий ефект на якийсь час, але нічого не може замінити фізичне навантаження, прогулянки на свіжому повітрі та правильне харчування», — пояснює вона.
Вікторія продовжує вишивати ікони. У житті з'явилися люди, для яких її роботи дуже важливі.
«Я думала, так не буває. Така вдячність людей, і те, як вони реагують на мої роботи, напевно, найвища для мене нагорода. Я зрозуміла, що мій шлях та вишивки ікон — це все було недаремно», — ділиться з нами майстриня.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
4015
