"Заплакали, коли нарешті побачили український прапор". Історія порятунку родини з Маріуполя

Вони переїхали спочатку в Краматорськ, а потім в Маріуполь. Там все довелося починати майже з нуля. Валерій працював на складі побутової хімії, а Наталя займалася ремонтами квартир.

24 лютого 2022 року вони прокинулись і як завжди збирались на роботу. Валерію подзвонила подруга з Краматорську і сказала: «Ти знаєш, що війна почалась?». Спочатку Валерій не повірив, але погортавши стрічку новин зрозумів, що те, про що усі лише говорили останнім часом, стало реальністю. На роботу він не поїхав.

Свою історію порятунку спочатку від обстрілів, а потім від російської окупації Валерій розповів «Східному Варіанту».

Будильник з російських «Градів»

Валерій і Наталя вирішили, що залишатимуться в Маріуполі, наскільки це буде можливо. Як і багатьом іншим маріупольцям, їм здавалося, що все швидко закінчиться. Вони не могли уявити, що їх очікує далі.

«Паніка, звичайно, була, але збирати валізи ми не стали, бо не знали, куди їхати. Ми думали, що росіян швидко виженуть і ми будемо далі жити спокійно», — починає розповідь Валерій.

4 березня о 6-ій годині в їхню багатоповерхівку недалеко від АС-2 прилетів снаряд. Вони одразу прокинулись і спочатку сховалися у ванній кімнаті, а пізніше — у тамбурі.

«На щастя, жителі квартири, в яку прилетіло, вижили. Вони, як виявилось, встигли сховатися у коридорі. У їхній квартирі вилетіло вікно, рознесло плиту», — згадує хлопець.

Згодом приїхав знайомий Валерія і запропонував парі перебратися в інший район, де хоч і теж було гучно, але поки не було прильотів.

Наступного дня вони повернулись у свою квартиру, прибрали скло, позабивали вікна і вирішили залишитися. Але вже зранку пожалкували про рішення. Їхній район знов опинився під обстрілами російських «Градів».

«Обстріли продовжувалися дуже довго. Десь в обід до нас прибіг брат Наталі й запропонував переїхати до нього у квартиру недалеко від Будинку побуту. Йти туди просто зараз було дуже страшно, тому ми спочатку відмовились, але пізніше перебіжками пішли до нього», — каже Валерій.

У той момент Наталя не взяла ніяких речей і документів, бо вирішила, що вони ще повернуться.

Шлях, що у мирний час займав десь 15 хвилин, вони пройшли вдвічі швидше. І це при тому, що зупинялися кожні декілька секунд, прислухаючись, чи не летить щось у їхню сторону.

«Наталя хоч і нервувала, але не плакала. Розревілася вже вдома у свого брата, коли ми дійшли», — каже хлопець.

На новому місці було не легше: дві ночі довелося провести у підвалі. До того ж от-от мали закінчитися необхідні ресурси — продукти, вода. У пошуках їжі Валерій пішов у дитячий садок і знайшов там мішок капусти. На той момент люди вже намагалися гуртуватись і готувати разом. Тож він відніс його у підвал зі спільним складом.

Синдром «життя у темряві»

15 березня до них раптово приїхали друзі й запропонували виїжджати з Маріуполя терміново. У середині березня вже не було такого місця на карті міста, де можна було б почувати себе хоча б у відносній безпеці, не говорячи про те, щоб пересуватися містом і збирати одяг.

Тому пара просто сіла у машину і поїхала в тому, в чому була. Наталя так і не встигла забрати свої документи. Як виявилось згодом, вони згоріли у тій самій квартирі біля АС-2 разом з іншими речами.

У селищі поблизу Маріуполя, що вже було під російською окупацією, Валерій з Наталкою провели понад місяць. Там було водопостачання, світло і спочатку навіть зв’язок.

Валерій згадує, як поступово звикав до цих ознак комфортного життя:

«Мене попросили принести посуд з літньої кухні. На вулиці вже було темно. Я пішов, взявши з собою ліхтарик і з ліхтариком шукав там той посуд. Тільки потім зрозумів, що можна було б просто увімкнути світло і все», — пояснює хлопець.

Але не дивлячись на те, що у селищі було тихо і були усі необхідні ресурси, поруч постійно ходили солдати росії або так званої «днр». Наталя і Валерій не хотіли жити в окупації й мріяли знову побачити український прапор.

Вони постійно шукали того, хто може відвезти їх у Запоріжжя і при цьому оминути фільтрацію. У середині квітня вони змогли виїхати до Запоріжжя, але довелося зробити вимушену зупинку в окупованому Бердянську.

На блокпостах рф просили хабарі

«У Бердянську ми познайомились з молодою парою. Нас поселили у сусідніх кімнатах, тому ми одразу запропонували їм разом приготувати обід. За столом розговорилися. Виявилось, що вони вже давно не зустрічали людей з проукраїнською позицією, і ми мало не перші такі за багато часу. Вони щиро зраділи», — каже Валерій. 

Ввечері Валерію подзвонив водій і сказав, що йому довелося дати хабаря військовим так званої «днр», щоб ті пропустили пасажирів без фільтрації. На той момент у пари вже майже не було грошей, частину і так довелося позичити у знайомих.

«Ми з цим хлопцем з сусідньої кімнати вийшли покурити. Він дістав із кишені тисячу гривень і простягнув мені. Я взяв гроші й подякував. А пізніше він запропонував нам ще три тисячі гривень. Сказав, що вони хочуть їхати лише разом з нами. І що за кожен день, доки ми будемо жити в окупованому Бердянську, ми будемо лише втрачати ще більше грошей. Потрібно вибиратись звідси зараз... Я часто думаю, що таких людей послав нам Господь», — згадує Валерій.

Разом зі своїми новими знайомими вони ще декілька днів вели спільний побут — разом купували продукти, готували їжу, ділились засобами гігієни та одягом.

Дістатися Запоріжжя вдалося не одразу. На перший раз вони майже доїхали до Токмака. На блокпості автівку розвернули російські військові й сказали, що коридору нема. І додали, що дарма всі їдуть до Запоріжжя бо «там скоро буде така ж ситуація, як в Маріуполі». Назад усі їхали мовчки.

«Через пару днів після того прийшла новина про відкриття гуманітарного коридору. Водій сказав, що треба терміново виїжджати. Ми за 10 хвилин зібрали речі та заскочили у машину. Від хвилювання постійно хотілося курити», — каже Валерій.

І знову ретельна перевірка на кожному блокпості: російські військові переглядали галерею, месенджери й корзину на телефоні, чоловіків роздягали, щоб оглянути тулуб і ноги на наявність татуювань, у всіх перевіряли документи та сумки з речами.

Ситуація ускладнювалась тим, що його дівчина Наталя їхала взагалі без документів. На будь-якому блокпості її могли висадити з машини й залишити до з’ясування обставин.

«Цього я боявся найбільше. Після того, що вони робили з жінками в Бучі та інших містах України, я розумів, що від них можна очікувати чого завгодно. Вони просто заберуть її, а нам скажуть їхати далі. І ми нічого не зробимо», — описує моторошні думки Валерій.

Перевірки на блокпостах займали більше часу, ніж сама дорога, тому Валерій й інші пасажири переживали, що їм не вдасться дістатися Запоріжжя у цей же день. Ночувати у полі або у селищі, окупованому росіянами, не хотілось.

«На одному з останніх блокпостів водію сказали вертатися назад або дати хабар — приблизно десять тисяч гривень. І це лише за один блокпост. А їх було ще декілька попереду. Таких грошей у біженців з Маріуполя не було», — уточнює Валерій.

У Запоріжжі змогли дихати вільно

Врешті решт їм вдалося об’їхати той блокпост іншим шляхом, повз протитанкові міни.

«Здалека ми побачили український прапор. Але спочатку не повірили, що то — наші. Але те про що ми так довго мріяли та думали, відбувалось насправді. Дівчина, що їхала поруч зі мною, заплакала. Взагалі, у тій машині плакали всі. Військовий відкрив двері, подивився на нас і спитав, чого плачемо. А інший потім сказав з посмішкою: “І як нам за вас воювати, якщо ви так плачете?» — цитує хлопець.

Він відзначає контраст між українськими блокпостами та російськими: на українських не дивились сумки, не цікавились «донецькою пропискою», бажали щастя і вітали з тим, що ми нарешті дісталися своєї мети.

«Коли ми приїхали у Запоріжжя, там навіть дихалося легше. Ми були щасливі. Зрозуміли, що знову можна встановлювати усі месенджери, спілкуватись про що завгодно і не озиратись довкола», — пригадує Валерій.

Зараз вони з Наталею перебралися до Чернівців. Там тимчасово розмістилися у школі.

«Тут до нас ставляться дуже добре. У школі для облаштували для всіх хороші спальні місця, волонтери щодня привозять продукти, ми готуємо їжу. Тут можна безплатно взяти потрібний одяг і білизну. Люди з великим розумінням відносяться до того, звідки ми приїхали», — каже Валерій.

Зараз вони шукають роботу на новому місці. І знову готові будувати своє щастя. Вже втретє.