Відновлення правди. Якою була роль Донеччини в проголошенні української незалежності

«Роль Донеччини в проукраїнському русі напередодні проголошення незалежності дуже недооцінена», — каже докторка історичних наук та професорка Донецького національного університету ім. В. Стуса Надія Темірова. З цією думкою погоджується її колега, доктор історичних наук родом із Макіївки Дмитро Білий.

А і справді. Діяльність Донецького історико-етнографічного товариства «Курінь», Донецького Товариства української мови ім. Шевченка, Донецької організації Української Гельсінської Спілки, Донецького «Меморіалу» тощо. А ще шахтарські страйки, мітинги та демонстрації на підтримку України, відкриття першої української школи, Донецька Крайова організація Народного Руху України…. І цей список можна продовжувати довго. Безсумнівно, що Донеччина не залишилася осторонь тодішньої перебудови, яка відбувалася в Радянському Союзі.

«Україна не стала б незалежною, якби пролетаріат, шахтарі, не підхопили цей рух», — каже Дмитро Білий.

Сьогодні, у 33-й День незалежності України, разом із науковцями, громадськими діячами та очевидцями тих подій пригадуємо український рух Донеччини  у 1989–1991 роках.

Коли все почало змінюватися

Наприкінці 1980-х років Радянський Союз показав усі недоліки своєї тоталітарної системи. Уже було відомо про катастрофу на Чорнобилі та спроби її приховування, невдачі радянських військ в Афганістані, усе більше говорили про масові репресії та вбивства цивільного населення, масовий товарний дефіцит, відставання в рівні життя. Оголошення політики Перебудови та гласності, як вважала червона влада, мали б змінити ситуацію, але всі ми вже знаємо, до чого це призвело.

На фоні тих подій у Радянському Союзі повільно, але помітно, почав народжуватися ліберальний рух. Як на території сучасної росії, так і в Україні. Свою роботу почали громадсько-політичні та правозахисні організації, які виступали й за відновлення українськості.

Швидкий ріст неформальних громадських організацій почався із середини 1980-х років. Як правило, вони охоплювали невеликі групи людей та не мали статутних документів. Наприклад, в 1986–1987 роках у тодішньому Ворошиловграді (сучасному Луганську) діяв дискусійний клуб «Діалог» та міський екологічний клуб «Лугань». У тодішньому Донецькому державному університеті (зараз національний університет ім. В. Стуса) з’явився клуб «Аргумент», учасники якого збиралися та обговорювали питання про злочини Сталіна, про тоталітарну систему й напрямки її деконструювання. Про це пригадує доктор історичних наук Дмитро Білий, який у 1989 році якраз закінчив історичний факультет того ж університету.

Того ж року Дмитро Білий очолив створене на історичному факультеті Донецьке історико-етнографічне товариство «Курінь». Воно проводило передусім просвітницьку роботу, організовувало заходи на Івана Купала, допомагало в будівництві музейного комплексу в селі Прелесне, який показує справжню культуру донецького краю. У Донецьку та за його межами учасники та учасниці товариства читали лекції з історії України. А у 1990-му році провели в Донецьку перший вертеп.

Першою масовою громадсько-політичною організацією на Донеччині стало Донецьке обласне Товариство української мови імені Т. Г. Шевченко. Раніше Східний Варіант уже розповідав про його історію. Діяльність Товариства була направлена на розвиток та розширення української мови у всіх сферах суспільства. Зокрема, у 1989-1991 роки за його організації проводився щотижневий «Лекційно-дискусійний клуб», до якого запрошували місцевих та київських професорів, а також представників новітніх національно-демократичних організацій. Проводилася дослідницька, просвітницька та культурна робота.

У 1992 році члени Товариства заснували щотижневу газету «Східний часопис», за 5 років існування якої було видано 161 номер. У ній висвітлювалися новини економіки, політики, культурології та спорту Донецької області. У 1991 році члени Донецького Товариства взяли участь у заснуванні Хорової капели імені М. Леонтовича, куди також входили фахівці-професіонали Донецького академічного театру опери й балету та Фонду ім. С. Прокофʼєва. Та через рік капела припинила діяльність через брак необхідних коштів.

Саме за ініціативи Товариства 1 вересня 1990 року в Донецьку свої двері відчинила перша на той момент українська школа № 65. До цього в місті, звичайно, що існували україномовні школи, однак із часом вони всі були зачинені, натомість відкривалися російськомовні.

22 квітня 1989 року невелика група патріотів зорганізувалася в Донецьку обласну філію Української Гельсінської Спілки. Серед учасників був і відомий журналіст, дисидент та громадський діяч Вʼячеслав Чорновіл. Вони проводили просвітницьку та політичну діяльність. Зокрема, започаткували Донецьку обласну організацію Української Республіканської Партії. З часом члени Донецької філії практично всі влилися в ради Донецької Крайової організації Народного Руху України.

Того ж року, у серпні, свою роботу почала згадана вище Донецька Крайова організація Народного руху України. З часом її осередки були створені в Димитровому, Білицькому, Горлівці, Єнакієвому, Покровську, Маріуполі. До складу організацій входили науковці, службовці, письменники, шахтарі.

1990 рік розпочався для Української РСР з яскравого та бурхливого святкування Дня Злуки. Захід проводився 22 січня на честь проголошення злуки між УНР та ЗУНР у 1919 році. Тоді організували «живий ланцюг», для якого тисячі людей взялися за руки з Івано-Франківська (через Львів) до Києва. В акції брали участь і представники Народного Руху України з Донецька.

Того ж року в серпні проводився масовий історико-просвітницький захід щодо відзначення 500-ліття Запорізького козацтва. Памʼятаючи про козацькі корені Донеччини та Луганщини, до заходу приєдналося і донецьке представництво Народного Руху України.

Український рух Донецька очима тодішнього школяра

Донеччанин Сергій Шевченко в ті часи навчався в старших класах. Ще будучи хлопцем, він доволі рано почав цікавитися політикою. Сергій підтримував звʼязок зі своїми однодумцями — разом вони створили свій політичний клуб та гурток активістів.

«Ми дискутували між собою, обговорювали різні історичні, філософські та політичні питання, виступали перед студентами в навчальних закладах, ходили на неформальні політичні акції, розповсюджували різну самвидавську літературу, видавали свої листівки. У той час, 1989–1991 рік, ми контактували та частково взаємодіяли з іншими політичними українськими обʼєднаннями, брали участь в установчих зборах Народного Руху в Донецьку, після чого нами зацікавилося місцеве КДБ. Ми регулярно відвідували зустрічі Товариства української мови ім. Т. Шевченка, які проходили кожного тижня в актовому залі Донецької обласної бібліотеки. Тому моє “політичне життя” було тоді дуже насичене», — пригадує Сергій Шевченко.

Сергій пригадує великий мітинг проукраїнської спільноти, який проходив у Донецьку восени 1989 року.

«Там зібралося, мабуть, усе проукраїнське товариство, що було в місті на той час. Тоді я познайомився з багатьма людьми, які потім організовували український рух на Донеччині. Це були активісти та засновники таких об’єднань, як Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, Українська Республіканська Партія, Спілка Незалежної Української Молоді, Просвіта та інші. Українська спільнота проводила багато культурних та політичних акцій, однією з яких було святкування Дня Злуки УНР та ЗУНР у січні 1990 року. Це був, мабуть, найбільший відкритий український захід того часу на Донеччині. Тоді я вивісив уперше український прапор над містом».

Про те, як пан Сергій вивісив український стяг над Донецьком, він розказав докладніше. Це було в ніч на День Злуки, 22 січня 1990 року. 15-річний Сергій разом зі своїм другом вирішили заночувати у квартирі старого українського дисидента, яка тоді служила штабом проукраїнської спільноти в місті. Сергій та його друг довго не спали, слухали українські пісні на магнітофоні, дискутували. Аж раптом хлопцю до голови прийшла ідея вивісити український прапор прямісінько над площею біля будинку обласного комітету КПУ-КПРС (яка потім стала Донецькою обласною адміністрацією, у народі будівля ще звалася «Білим Домом»). Так і вирішили зробити.

Жовто-синій стяг знайшли у квартирі дисидента. І пішли з ним вночі до площі. Хлопці залізли на дах пʼятиповерхівки напроти «Білого Дому» й закріпили прапор. Вранці, перед початком акції до Дня Злуки, перед головною державною будівлею Донецька майорів український стяг.

«Зранку ми вийшли з квартири старого Марковича й пішли на площу, щоби приєднатися до мітингу. Нас було пʼятеро, усіх нас обʼєднувало бажання бачити нашу Україну вільною та незалежною. Ми взяли жовто-блакитні прапори й один великий чорний прапор, на якому були повʼязані жовта та блакитна стрічки, підійшли до парадного входу будівлі “Білого Дому” і, розвернувшись у ланцюжок, пішли до пам’ятника Шевченку з розгорнутими прапорами. Поки ми йшли до місця мітингу, до нас зі всіх боків набігло доволі багато “людей у цивільному”, як я зрозумію кдбістів та ментів. Вони казали нам щось погрозливе, вимагали згортати прапори та загрожували всіма “карами небесними”. Але ми мовчки йшли, так і не згорнувши прапорів, дійшовши так до інших учасників мітингу», — пригадує Сергій Шевченко.

Після мітингу Сергія заарештували міліціянти та відвезли до відділку, допитували. І хоч хлопця відпустили, до Сергія в школу й далі приходили інспектори з міліції, щоби проводити «профілактичні бесіди». Прапор України, який у ніч на День Злуки вивісив Сергій, вочевидь зняли представники Комуністичної Партії.

Зараз Сергій Шевченко військовослужбовець Збройних Сил України. Як 33 роки тому, так і зараз, він відстоює та захищає українську державність.

Офіційно ж уперше над Донеччиною підняли національний жовто-синій прапор 16 липня 1991 року, у річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України. Зробили це в знаковому місці — на Святих Горах біля річки Сіверський Донець.

Непересічне значення шахтарських страйків для проголошення незалежності

Говорячи про проукраїнський рух Донеччини напередодні проголошення незалежності, неможливо не згадати про шахтарські страйки 1989–1991 років. Шахтарський рух охопив тоді усю Донеччину, а також інші вугледобувні регіони Радянського Союзу.

«Шахтарські виступи — це був прояв загальної кризи. Причому кризи різнобічні: соціально-економічної, політичної, ідеологічної. Проєкт “Радянський Союз” розвалювався на очах», — розповідає докторка історичних наук Надія Темірова.

Як уже згадувалося вище, до кінця 1980-х років різко погіршилася соціально-економічна ситуація в країні. Почався товарний дефіцит, з полиць магазинів зникли навіть стабільні, здавалося б, харчові продукти для Радянського Союзу. Донецьк, як місто шахтарів та металургів, добре забезпечувався товарами та харчовими продуктами, пригадує Надія Темірова. У магазинах були ковбаси, сири, вершкове масло, яких не було в менших містах, і тим паче селах. Однак наприкінці 1980-х років вони все швидше зникали з магазинів.

До того ж з кожним роком погіршувалася ситуація у сфері вугледобування. З кінця 1970-х років шахти не виконували планові завдання через ряд причин: застаріле обладнання, важкий рівень праці, відсутність вкладення коштів із боку держави. Збільшувалася кількість нещасних випадків та смертей. Тож шахтарі вирішили реагувати.

Перші страйки відбулися в шахтарському районі Кузбасу (сучасна росія), їх доволі швидко підхопили шахтарі Донбасу. 15 липня 1989 року почала страйкувати шахта «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. 18 липня до страйку приєдналися шахти Красноармійська (сучасний Покровськ), Дзержинська (сучасний Торецьк), 19 липня — Донецька й Горлівки. З наявних у тодішній УРСР 286 вугільних шахт страйкували 203 із загальною чисельністю страйкарів у 120 тисяч осіб.

Варто зазначити, що тоді шахтарі виходили передусім за власні інтереси. Політичні лозунги з’явилися трохи пізніше.

Влада Радянського Союзу відреагувала на мітинги та видала постанову, якою обіцяла задовольнити чи не всі вимоги шахтарів. Страйки на деякий час припинилися, шахтарі повернулися на робочі місця. Однак наступного літа, в 1990 році, страйки відновилися вже з новою силою та навіть політичними лозунгами.

«Проблеми шахтарів не вирішили. І тому гірники знову піднімаються на захист своїх прав. Але тепер, влітку 1990 року, їхні виступи набувають більш організованого характеру. Уже збираються всесоюзні шахтарські зїзди, і звичайно, що на них уже з’являються елементи політики. Тоді ж, у другу хвилю шахтарських страйків, шахтарі Донецька заявили про те, що вони не будуть далі підпорядковуватися Комуністичній Партії Радянського Союзу. На мітингах шахтарів у березні 1991 року до соціально-економічних вимог додалися вже суто політичні. Це були дуже серйозні вимоги: по-перше, надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 року, по-друге, розпуск Комуністичної партії України й Компартії Радянського Союзу. А також перевибори до Верховної Ради», — розповідає Надія Темірова.

За словами історикині, шахтарі бачили, що політична влада Москви не здатна розв’язати їхні проблеми. Водночас керівництво УРСР у Києві дійсно почало думати, як задовольнити потреби мітингувальників, розглядали можливість підвищення заробітних плат. Гірникам це сподобалося, і вони почали дивитися на керівництво в Києві, як на своє.

«Тут уже на порядок денний стало питання про економічну самостійність України. Незалежність політична без економічної неможлива, неповна. Сталося так, що на початку 1991 року інтереси донецьких шахтарів і українських національно-демократичних сил співпали. І це дуже важливо. Усіх не задовільняла залежність від Москви», — каже докторка історичних наук.

Після проголошення незалежності шахтарські мітинги продовжилися в Україні через складну економічну ситуацію. Однак це вже інша тема для розмови. А поки беззаперечно можна сказати, що шахтарський рух 1989–1991 років обʼєднав десятки тисяч людей та мав велике значення для проголошення незалежності України.

«Шахтарський рух на Донбасі був одним із фундаментів проголошення української незалежності», — каже історик Дмитро Білий.

Спогади про 24 серпня 1991 року — День Незалежності

Дмитро Білий пригадує, напередодні проголошення української незалежності він повернувся з фестивалю «Червона Рута», який проходив у Запоріжжі. Він прокинувся вранці, увімкнув радіо й почув «Лебедине озеро» Петра Чайковського. А через деякий час почув заяву про створення Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР.

24 серпня 1991 року о 17:55 Верховна Рада України прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України.

«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України», — йшлося в Акті.

Надія Темірова пригадує, що того дня вона була в Донецьку і спостерігала в новинах за тим, що відбувається в Києві. Після проголошення незалежності зʼявилося відчуття несподіваної радості.

«Це був як ковток свободи. Свіжого повітря. Було відчуття перспективи», — ділиться історикиня.

Донеччанин Сергій Шевченко під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року був у комісії громадських спостерігачів на одній із виборчих ділянок Донецька. Він каже:

«Тоді шахтарський Донецьк та вся область проголосувала за незалежність. Ми просиділи на ділянці маже добу та спостерігали за рахуванням голосів. Настрій наш був на підйомі, я бачив, як мої земляки масово голосували за Незалежність України. Це було справжнє свято».

***