Тетяна Жук
Шлях демократії. Як інформаційна політика в різних країнах впливає на реінтеграцію територій
Захистити інформаційний простір від дезінформації та фейків — важливе завдання уряду в кожній цивілізованій країні. Особливо це актуально для України, де російська пропаганда намагається нав'язати своє бачення окупації частини Донбасу і Криму. Показуємо на світовому досвіді, які є рішення.
У 2017 році в Україні заборонили російські соціальні мережі та інші російські медійні продукти, обмежили в'їзд знаменитостей, які підтримують окупацію Криму і Донбасу. А у 2021 році Володимир Зеленський підписав указ про заборону мовлення проросійських телеканалів.
У Росії ці дії назвали цензурою. Але Україна — далеко не єдина країна, де ухвалюють подібний ряд необхідних рішень для протистояння російській пропаганді та наступу на державність.
«Східний варіант» разом з експертами проаналізував інформаційну політику різних країн щодо свого інформаційного простору, які можуть допомогти Україні в протистоянні за розум своїх громадян в окупації.
Грузія: проросійських телеканалів немає, але є антизахідні
Гіоргі Джахая — відомий грузинський блогер, провідний свою діяльність під ніком Сyxymu. Він сам народився і виріс в Сухумі — столиці Абхазії, але поїхав звідти, коли в 1993 році грузино-абхазький конфлікт досяг апогею.
Його блог в LiveJournal, створений ще у 2005 році, став місцем тяжіння для абхазів, грузинів, росіян, українців, де вони могли вільно спілкуватися між собою.
«Коли у 2008 році Росія напала на Грузію, мої блоги практично залишалися єдиним засобом спілкування з Грузії в Росію, тому що російські хакери зламали майже всі грузинські урядові та інформаційні сайти в ніч з 7 на 8 серпня. Тобто, Грузія була в ту війну повністю інформаційно знищеною. На російських каналах росіяни виставляли себе “білими та пухнастими”, а обстріли й бомбардування Грузії обходили стороною. Це все публікував я», — згадує Гіоргі.
Попри етнічний конфлікт між абхазами та грузинами, на території Абхазії після 1993 року ще зберігалося мовлення грузинського телебачення.
«Тому, якщо хтось в Абхазії цікавився ситуацією в Грузії, вони могли увімкнути грузинські канали та подивитися. Коли у 2008 році вже Росія туди зайшла повністю, вони поставили там “глушилки”. Грузинські оператори та телеканали там не працюють», — розповідає блогер.
Він зазначає, що урядові сайти Грузії існують трьома мовами — грузинською, англійською та абхазькою. Остання, згідно з Конституцією Грузії, є державною на території автономної республіки Абхазія. Сайт Першого каналу грузинського ТБ ведеться грузинською, вірменською, осетинською, азербайджанською та абхазькою мовами.
«Уряд Грузії намагається донести свої новини жителям Абхазії», — говорить Гіоргі Джахая.
На відміну від України Грузія не встигла пережити значного розвитку соціальних мереж. До війни в Грузії була популярна соціальна мережа «Однокласники», а «ВКонтакте» ще не був так сильно розвинений. Але після початку бойових дій грузини масово покинули «Однокласники» і перейшли в Facebook.
Також варто відзначити, що в Грузії немає проросійських каналів, але є антизахідні.
«Вони, звичайно, всі працюють на російські служби. Їх небагато, але вони є. Вони ведуть антизахідну, “антиліберастську” як вони кажуть, пропаганду. І зрештою, створюють фон. Звичайно, всі розуміють, хто за ними стоїть. Але наша влада їх не прикриває», — пояснює Гіоргі.
Як в Україні є телеканал «Дом», так і в Грузії спеціально створювали кілька телеканалів для мовлення на окуповані території. Але всі вони врешті-решт припинили існування. Останній з них — телеканал «ПІК» — Перший інформаційний кавказький.
«Це була дуже серйозна ідея. Це було супутникове телебачення, яке порушувало питання всього Кавказу, Південного і Північного. Тиснули на мозолі Росії. Публікували важливі факти про Північний Кавказ, наприклад, архівні дані про те як Росія знищувала народи, депортувала народи — інгушів і так далі», — розповідає блогер.
Пізніше цей канал теж припинив існування. Але подібні проєкти є в інтернеті. Гіоргі Джахая наводить як приклад проєкт «Прикордонна ZONA», створений Єгором Куроптевим — політологом і медіаменеджером, що просуває ідеї деокупації Грузії.
Молдова: російськомовні телеканали залишаються, але російська мова втрачає свої позиції
Конфлікт між Республікою Молдова і невизнаним Придністров'ям триває вже близько 30 років. Активна фаза припала на початок 90-х років, а зараз його називають «замороженим». Протягом усього цього часу Молдова кілька разів змінювала вектор свого розвитку з проєвропейського на проросійський і навпаки.
Зараз Молдовою править перша в країні жінка-президент Мая Санду. У своїй політичній кампанії вона спиралася на боротьбу з корупцією і прозахідний курс. А її основний конкурент Ігор Додон, на той момент чинний президент Молдови, відкрито симпатизував Росії.
Що ж змінилося з приходом Маї Санду?
Після її перемоги на виборах у своїх перших інтерв'ю ЗМІ вона говорила, що не планує закривати російськомовні телеканали.
Але також вона зазначила, що хотіла б, щоб державний медіапростір розвивався в умовах вільної конкуренції, а не був монополізований місцевими олігархами.
Тут важливо зазначити, що ще у 2017 році, за президентства Ігоря Додона, молдовський уряд хотів обмежити трансляції російського телебачення, вважаючи його антизахідним і відверто пропагандистським. Сам Ігор Додон був категорично проти. Але зрештою у 2018 році в Молдові прийняли закон про заборону російської пропаганди. Таким чином було скасовано трансляцію російських новинних програм.
У 2020 році парламент Молдови, який на той момент контролювала проросійська партія соціалістів, ухвалив ряд спірних рішень. Наприклад, були скасовані обмеження на показ по телебаченню російських новинних програм, а російській мові було надано статус мови міжнаціонального спілкування. Державні службовці, згідно з цим законопроєктом, зобов'язані на вимогу громадян відповідати російською мовою, в тому числі й письмово.
Майже за місяць після інавгурації Маї Санду цей закон скасували рішенням Конституційного Суду Молдови. Скасування викликало нечисленні акції протесту.
Згідно з Конституцією Молдови, державною мовою країни є румунська, водночас держава визнає та охороняє право на збереження, розвиток і функціонування російської та інших мов, які використовуються на території країни.
Голова КС Молдови Домніка Маноле заявила, що в деяких частинах республіки українська мова навіть більш поширена, ніж російська. Вона зазначила, що румунську мову для себе рідною називають близько 77% жителів країни.
Політика України та Молдови щодо окупованих територій схожа, коли мова заходить про розвиток країн.
Сама Санду говорила, що боротьбою з корупцією та економічним розвитком вільної Молдови можна показати Придністров'ю, чому для країни такий важливий проєвропейський вектор.
Переговори про реінтеграцію Придністров'я ведуться у двох форматах: «3 + 2» і «5 + 2». У першому беруть участь посередники (ОБСЄ, Росія, Україна) і спостерігачі (США і Євросоюз). У другому також беруть участь невизнане Придністров'я і Республіка Молдова.
Країни Балтії: дія на випередження
У Латвії, Литві та Естонії ситуація відрізняється від України та Молдови, оскільки частини цих країн давно і послідовно намагаються звільнитися від російського впливу на свою інформаційну повістку.
«Перш за все об'єктами впливу є ті країни, де присутнє російськомовне населення, або є значний політичний вплив Росії. Ось два різних приклади: у Вірменії немає достатньо великого російськомовного населення. Але з моменту розпаду СРСР вона дуже тісно пов'язана з Росією енергетично та економічно. Там також є військова база РФ, що забезпечує дуже сильний вплив Росії», — пояснює кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету Сергій Пахоменко.
Другий приклад — це країни Балтії та Україна. Як зазначає Сергій Пахоменко, в Естонії та Латвії, на відміну від України, російськомовні живуть в іншому інформаційному просторі, ніж корінне населення. Вони дивляться російське телебачення, російські серіали, й ці люди мало інтегровані в латвійський та естонський культурний простір. Саме вони є об'єктом цієї пропаганди.
Він визнає, що у демократичних країн інструментів протистояння ворожому інформаційному впливу набагато менше, ніж у країн авторитарних.
«В авторитарних країнах все просто: заборонили, зацензурили, відключили. Як, наприклад, Китай заборонив Google, соціальні мережі, ввів фаєрвол. Те ж саме в авторитарних країнах Центральної Азії: в Туркменістані взагалі заборонений цілий ряд сайтів. Нещодавно там ввели присягання на Корані про те, що люди не будуть користуватися VPN», — коментує експерт.
Але, звичайно, в таких країнах російська пропаганда не настільки активна, оскільки вони й так є союзниками Росії.
«Балтійські країни з одного боку і вразливі, з іншого — демократичні, з третього — є метою Росії, тому що там російськомовне населення і східний фронт НАТО. Тут демократія дає мало таких можливостей, щоб законним шляхом боротися з ворожою пропагандою. Проте ці країни діють. Раніше були заборонені найбільш пропагандистські інформаційні ресурси — Russia Today і Sputnik», — розповідає Пахоменко.
Пізніше в Латвії заборонили мовлення спеціального відділення першого каналу — «Перший Балтійський канал».
«Проблема в тому, що з афілійованими з”Першим каналом” балтійськими структурами складно боротися юридичним шляхом, тому що їх власники зареєстровані в якихось скандинавських країнах. Це являє собою окрему юридичну особу. Тому юристам потрібно знайти дуже кричущі елементи антидержавної пропаганди, щоб мати підстави їх заборонити. Наприклад, у 2021 році Латвія заборонила трансляцію телеканалу Росія-РТР за розпалювання ненависті до України», — наводить приклад експерт.
Так само, як і в Грузії, в Латвії є медіа, які не ведуть відкриту антидержавну риторику, але відкрито транслюють антизахідну пропаганду. Це, так чи інакше, в головах аудиторії викликає негатив щодо своїх країн, які мають прозахідний курс.
«Конкурувати неможливо на достатньому рівні, тому що з боку Росії вливаються величезні кошти. Пропаганда ж — це не тільки новини. Це ще й серіали, телешоу, представлення певної картини світу в якихось художніх творах», — говорить Сергій Пахоменко.
За його словами, естонці та латвійці спробували зробити власний медійний продукт, здатний протистояти російській пропаганді. Таким став російськомовний естонський телеканал ETV +.
«Спочатку він був дуже непопулярний. Багато хто казав, що це мертвонароджений проєкт, оскільки у нього маленький ресурс. Але останнім часом його рейтинг виріс. Цьому посприяв COVID-19. Коли у 2020 році почалася пандемія, російські телеканали, яким багато російськомовних в Естонії довіряли, “перестаралися” і транслювали дуже багато дезінформації та відвертої брехні про коронавірус», — пояснює Сергій Пахоменко.
Водночас люди потребували правдивих даних про те, що робити, куди звертатися, де вакцинуватися. Цю інформацію давало російськомовне естонське телебачення. Тоді місцеве населення зробило вибір на користь правди замість красивої, але помилкової картинки.
До речі, в інформаційному протистоянні з Росією країнам Балтії допомагає НАТО.
Кілька років тому в столиці Латвії, Ризі був створений Центр стратегічних комунікацій НАТО, що займається протидією російській пропаганді. Наприклад, вони дізналися, що дві третини російських Twitter-акаунтів ведуть боти.
Для цього Центр стратегічних комунікацій проаналізував 6200 постів в Twitter, присвячених присутності НАТО в країнах Балтії та Польщі.
Україна: державна політика визначить політику інформаційну
Український журналіст, керівник аналітичного відділу Центру контент-аналізу Сергій Стуканов вважає, що державну інформаційну політику щодо окупованих територій Донбасу навряд чи можна назвати успішною.
На його думку, інформаційна політика повинна слідувати державній політиці щодо окупованих територій, а вже на цьому етапі існують певні проблеми.
Як приклад він наводить непослідовність політики Володимира Зеленського.
«У перший рік президентства Зеленський практично не згадував агресора та окупантів вголос, називаючи їх якоюсь “тією стороною”. Були спроби шукати компроміси та впроваджувати політику реінтеграції аж до створення на базі ТКГ “Консультативної ради” за участю бойовиків. На комунікаційному рівні це проявилося в сумнівних ініціативах Сергія Сивохи, які врешті-решт були заблоковані», — пояснює Стуканов.
Але він додає, що вже в середині 2020 року відбулися значні зміни — Мінреінтеграції очолив Олексій Резніков, який почав з того, що розкрив російське громадянство ватажків «республік» і надалі теж затвердив себе як прихильника безкомпромісної лінії.
Також до ТКГ увійшли журналісти Сергій Гармаш і Денис Казанський, які мають чітку негативну позицію щодо окупантів.
«Полярні коливання і несистемність політики заважали вибудувати послідовну і зрозумілу комунікацію. Складно донести жителям окупованих територій, проти чого бореться Україна, якщо боїшся вголос назвати проблему. Спроби Зеленського об'єднувати Україну на основі ідеології “яка різниця” — все одно, як називаються наші вулиці, головне, щоб вони були асфальтовані та освітлені, — очікувано зазнали фіаско», — коментує Стуканов.
Спосіб донесення інформації до аудиторії має другорядне значення — так вважає Сергій Стуканов. Але разом з тим позитивним моментом в інформаційній політиці України він називає створення телеканалу «Дом», який орієнтований на аудиторію з ОРДЛО.
«Але питання знову впирається в те, що саме транслюється. Деякі матеріали, в яких висвітлювалися окремі аспекти внутрішньої політики України, створювали враження, що телеканал може використовуватися, як інструмент внутрішньополітичної боротьби», — говорить експерт.
Резюмуючи, Сергій Стуканов сказав, що останнє інтерв'ю Зеленського мало правильні меседжі та дає надію на те, що політика, в тому числі й інформаційна може змінитися.
«Але поки що висновки робити рано», — додав експерт.
Представник ОРДЛО в Тристоронній контактній групі (ТКГ) від України Сергій Гармаш також вважає, що раніше в Україні не було чіткої політики щодо окупованих територій. Це заважало сформувати й політику інформаційну.
«Влада сама не могла визначитися, що вони будуть робити з ОРДЛО — деокупувати або реінтегрувати як є. Не було чіткого посилання стосовно людей, які проживають на окупованій території. Тому ми з вами в перші роки спостерігали стигматизацію переселенців, неприйняття значною частиною суспільства війни на Донбасі як війни з Росією», — коментує Сергій Гармаш.
На його думку, інформаційна політика тільки зараз починає набувати конкретних рис.
«Можливо, за останній рік почало з'являтися розуміння політики щодо Донбасу взагалі й з'явився вектор інформаційний. Завдяки цьому зростає кількість людей, які розуміють, що у нас не громадянський конфлікт. В тому числі спостерігається зростання такої думки й на сході України», — розповідає Сергій Гармаш.
Серйозним провалом він називає мовну політику України.
«Соцопитування показують, що на південному сході близько 40% людей принципово не дивляться українські телеканали через їхнє несприйняття української мови. Така позиція сформована російською пропагандою, але вона об'єктивна реальність і її потрібно враховувати. Тобто, ми можемо подавати людям правильні меседжі, але якщо вони не сприймають мову, якою вони подаються, то їх просто не почують. Потрібно подавати їх тією мовою, якою вони розмовляють і чують. Така мовна політика привела до того, що люди на південному сході виявилися викинуті з українського інформаційного простору. А святе місце порожнім не буває… », — вважає Гармаш.
І водночас він відзначає, що в Україні має бути одна державна мова — українська. А українізація повинна відбуватися поступово і м'яко. Так, наприклад, не варто переучувати людину, яка 40 років говорила російською, якщо вона сама цього не захоче. Але її діти в школі повинні навчатися українською, щоб при зміні поколінь змінювалося і ставлення до мови.
Гармаш також підкреслює, що останні виступи Володимира Зеленського дають чітке посилання: якщо ви відчуваєте себе росіянами (не “русскими”, а росіянами), то їдьте в Росію і живіть там щасливо. Крим і Донбас в будь-якому випадку будуть українськими. Це дає розуміння перспективи не тільки тим, хто на окупованій території підтримує Росію, але і тим, хто чекає там повернення України.
Щодо змін в політиці Зеленського за час його президентства, то, на думку Гармаша, вони пов'язані з політичним досвідом, якого він набув.
«Зеленський все-таки не політик спочатку. Через відсутність політичного досвіду у нього була ілюзія про те, що з Путіним можна домовитися. А якщо ти хочеш домовитися, здійснювати обмін полоненими й так далі, то ти не будеш називати його окупантом чи ворогом. Коли Зеленський побачив, що все це не працює щодо Путіна, він змінив свою політику», — резюмував Сергій Гармаш.
Що робити Україні?
За ці роки в Україні був ухвалений цілий ряд рішень, що позитивно впливають на український інформаційний простір і посилання, які держава дає жителям окупованих територій.
✅ Обмеження поширення російської пропаганди через різні інструменти — обмеження соціальних мереж «ВКонтакте» і «Одноклассники», а також інших російських технологічних продуктів, які до того ж мали доступ до особистої інформації. Обмеження мовлення російських пропагандистських телеканалів.
✅ Чітка позиція про те, що Крим і Донбас — це Україна, що вони окуповані, а Росія є країною-агресором. Останнє незабаром можуть закріпити в законі про перехідний період.
✅ Створення інформаційного ресурсу для мовлення на окуповані території російською мовою.
Але ще є над чим працювати. Зокрема, у людей досі немає чіткого розуміння того, що Україна веде війну з Росією.
В умах людей в окупації досі існує думка, що за використання російської мови в особистому спілкуванні в Україні карають, але це не так. Хоча цей міф вигідний російській пропаганді. Тому боротьба з міфами — це важлива частина інформполітики.
Також нашій державі необхідно давати більше інформації про контраст в рівні життя між окупованими та вільними території України.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
5731
