Бачили смерть та покинули рідні домівки: як жителі Донеччини та Луганщини пережили повномасштабне вторгнення

24 лютого 2022 року – день, який українці ніколи не забудуть. Прокинувшись від обстрілів та сирени, було вкрай важко усвідомити, що почалась повномасштабна війна. Та жителі східних регіонів України ще з 2014 року зрозуміли, як це – боятися вибухів, ховатися у підвалах та покидати домівку через окупацію. У 2022 році цей жах для них знову повторився.

Східний Варіант зібрав історії українців та українок про те, як вони пережили повномасштабне вторгнення у цей день рік тому 

“Я бачила, як мої чоловік та син лежать мертві біля під’їзду”, Анжеліка Медведєва з Маріуполя 

Анжеліка з чоловіком Андрієм проживали у Маріуполі на мікрорайоні “Східний”. Син Денис з дружиною та маленькою донечкою проживали ближче до центру міста. Анжеліка працювала у Центрі професійного розвитку педагогічних працівників, Андрій – вчителем історії та політології.

Жінка пам’ятає жорстокість окупантів ще з 2015 року, коли відбувся обстріл мікрорайону “Східний”. Тоді Анжеліка працювала викладачкою, у той момент була з дітьми, вони були вимушені тікати та ховатися від ворожих градів. 

“Був досвід 2015 року. Я була з дітьми. І я розуміла, наскільки це реально. Але всі ці роки місто розбудовувалося, розвивалося, покращувалося життя – був спокій. Це була надія й віра, що все буде добре. Та останні три дні було дуже тривожно. І не хотілося вірити, просто не хотілося”, – пригадує Анжеліка події того періоду.

Під ранок 24 лютого жінка прокинулась від залпів ворожих снарядів. У той день вона змогла ще поїхати на роботу. Дорогою туди Анжеліка побачила колони української військової техніки. Тоді їй стало погано. Вона зрозуміла, що все реально. 

Заїхавши на роботу, Анжеліка поїхала до родини сина. У перший день родина закупилася продуктами та намагалась зберігати максимальний оптимізм.  

Андрій пропонував дружині виїхати евакуаційним потягом, але Анжеліка відмовилась, не погоджуючись залишити свою родину. 

Після 24 лютого Анжеліка два дні боялася виходити з власної оселі. Через обстріли, які посилювались з кожним днем, Анжеліка вирішила поїхати до сина Дениса у центр міста. 

“Я взяла тільки паспорт, спортивний костюм і білизну. Я думала, що я скоро повернусь. Але додому я більше не повернулась”, – говорить Анжеліка.

Через тиждень до Дениса й Анжеліки пішки прийшов Андрій – транспорт вже не працював, а міст з Лівого берега на Правий був перекритий. Тоді для Маріуполя розпочався найскладніший період. Не було зв’язку та жодних комунікацій, їжа та вода закінчувалась, обстріли посилювались. Розпочались авіанальоти – найстрашніше.

Андрій та Денис готували на вулиці для родини. Ходили за водою, шукали продукти на ринках.

“Я бачила, як влучила ракета у школу. Бачила, як влучили у дім навпроти. Все загорілося. Ми були оточені будинками, які вже горіли. Ми робили спроби вийти, але на вулицю вийти було неможливо”, – розповідає Анжеліка. 

19 березня  загорівся дім родини Медведєвих. Чоловіки домовились між собою чергувати та пробувати збивати вогонь, коли він буде перекидатися на інші квартири.

Зранку 20 березня був новий обстріл. Снаряд влучив у будинок Медведєвих. Андрій та Денис хотіли подивитися, чи розростався вогонь на їхню квартиру. 

“Вони спустилися вниз. Я цього не бачила, збирала скло у квартирі. І я почула чоловіка: “Анжеліко, Дениса більше немає”. Я повернулася, закричала, побігла вниз. Мій син вийшов з під’їзду подивитися, де вогонь. Він вийшов, і його вбили… Чоловік вискочив до нього. Я кричала у під’їзді “Тебе зараз вб’ють”. А чоловік намагався підняти сина. Денис лежав у крові, я бачила, що він мертвий. Андрій підбіг до мене, я кричала “Не виходь”, але він сказав “Я не можу його залишити”. Ззаду мене закричала невістка з онукою на руках. Я заштовхала її у безпечне місце, повернулась до чоловіка і побачила, як куля у нього попала….і він….він закричав, а потім ліг”, – Анжеліка зі сльозами пригадує ті жахливі події.

Тиждень Андрій та Денис лежали біля під’їзду. Через надпотужні обстріли неможливо було їх забрати. А потім у двір зайшли російські солдати… 

“Там був самоскид, який збирав  мертві тіла людей вулицями. Як дрова…. Один на одного… Просто отак – граблями самоскида. Хотіли й наших, але нас покликав сусід”, – розповідає Анжеліка.

Анжеліка хотіла забрати обручку сина для невістки. Солдати рф та “днр” запропонували одрубати пальця.  Жінка була у шоку й просто дивилася на солдата. Після цього той десь знайшов олію, і вони змогли зняти обручку з пальця Дениса.

“У мене весь рік стоїть картина – моя рука тремтить і на неї кладуть обручку сина. Просто не вкладалось, що таке відбувається. Потім вони підняли спочатку сина, я дивилась на його голову, яка залита кровʼю. Потім чоловіка, їх положили у цю машину. І потім я дивилась, як ця машина від’їжджає”, – розповідає Анжеліка. 

Жінці так і не вдалося встановити, де саме були поховані її рідні. 

 1 квітня Анжеліка з невісткою прийняли рішення виїжджати з міста. 24 квітня вони заїхали у Литву. Зараз Анжеліка активно бере участь у мітингах, акціях на підтримку українців, а також для подяки литовському народові.

“У мене брали інтерв’ю, я хотіла кричати усьому світу. Я бачила, що людей збирають, як тварин. Я пройшла допити, я здала аналіз ДНК, свідчення і заяву направили офіційно у Гаазький трибунал. І я не те що заспокоїлась. Але я зрозуміла, що я це зробила”, – говорить Анжеліка.   

“Ситуація погіршувалась з кожним днем”, Влад Гуртовий, Лисичанськ 

Влад Гуртовий народився та проживав у Лисичанську. До повномасштабного вторгнення займався організацією масових та культурних подій. 21 лютого 2022 року отримав звання Майстра спорту по паверліфтингу. Розповідає, на 25 число планував святкувати у кафе, але цього вже не сталося.

“Лякали, звичайно, що буде повномасштабне вторгнення: “Ось війна, ось війна буде”. Але я в це не вірив. Я думав – XXI століття, яка війна, не може такого бути. 24 лютого все змінилося”, – каже Влад.

Влад прокинувся 24 лютого від дзвінка матері, яка казала: “Почалась війна, не знаю, що робити”. Він відразу поїхав до своєї родини – матері та брата, щоб заспокоїти їх. Родина поки вирішила залишатись у місті. 

Хлопець згадує, у перший день у Лисичанську була паніка.

“У людей була паніка. Черги у магазинах, на заправках, на банкоматах. На наступний день вже почались обстріли міста. Самі розумієте, майже з першого дня  на Луганщині не було жодного безпечного місця”, – розповідає Влад про події того часу.

Влад читав новини, хотів дізнатись, що роблять інші люди. Жителі Лисичанська тоді потроху виїжджали, а по місту вже були прильоти. Ситуація погіршувалась з кожним днем.

З березня Влад долучився до гуманітарних штабів та почав допомагати людям, що лишились у місті. Вони розвозили продукти, воду, ліки, засоби гігієни. Більш масштабні та руйнівні обстріли по Лисичанську почались приблизно з квітня.

“Могли надавати й першу медичну допомогу людям, і намагалися зібрати їх на евакуацію. Біля нас був штаб ДСНС. Ми дізнавались у них, коли буде евакуація. І під час роздачі гуманітарної допомоги говорили людям, коли й де будуть збиратися, щоб евакуюватися з міста. Робили все, що було нам під силу. І навіть те, що було не під силу, робили”, – говорить Влад. 

Пізніше Влад став керівником одного з гуманітарних штабів. Він розповідає, тоді відповідальності стало ще більше. 

Влад разом з волонтерами залишались у Лисичанську до останнього. Він виїжджав з міста у червні вже разом з загонами ДСНС та українськими військовими. Це сталося за 12 годин до повної окупації міста. 

Зараз Влад продовжує займатися волонтерською діяльністю для жителів Донеччини.  

“Зрозуміла, що це не 2014 рік, це інше”, Ірина Григорова, Золоте 

Ірина Григорова з чоловіком Володимиром та сином Андрієм проживали у місті Золоте Луганської області. Володимир працював у шахті, Ірина – продавчинею.  Їхнє місто завжди знаходилось на лінії розмежування з “лнр”, тому звуки обстрілів були чимось звичним.

“Для нас 24 лютого був звичайний день. Ми бачили, що на тому боці щось готується. Але ми 8 років жили у таких обставинах, тому  для нас нічого не змінилось – десь вибухи. Але тоді друг надіслав повідомлення, що бомблять Київ. І почалась паніка”, – розповідає Ірина.

До повномасштабного вторгнення син Ірини та Володимира Андрій брав участь у зніманні документального фільму режисерки Аліси Коваленко. У той день вона повинна була приїхати у Золоте, щоб дозняти потрібні кадри. Тоді Володимир з Андрієм поїхати зустріти дівчину з вокзалу. А Ірина зрозуміла, що війна почалась для усієї країни, а не тільки для сходу. У неї почалась паніка, але вона намагалась триматись.

“Я пішла на роботу. Чоловік з сином поїхали зустрічати Алісу. Люди виїжджали з міста та області. І всі казали, що були жахливі пробки. З області було просто неможливо виїхати. Син подзвонив і сказав, що бачив колони військової техніки. Було страшно”, – розповідає Ірина.

Наступними днями родина намагалась займатись своїми справами, ходили на роботу. Сподівались, що все заспокоїться. Але 1 березня стався перший сильний обстріл по Золотому. Тоді Ірина зрозуміла, що це “не 2014 рік, це інше”. 

“Коли ми виходили з підвалів, то бачили чорний дим та будинки, що палають. У сусідів був зруйнований дім, у дворі були дірки, у нас валялись дошки з сусідніх домівок”, – згадує Ірина.

Через погіршення ситуації родина виїхала у наближене до міста селище.  Там вони пробули ще деякий час, але після початку авіанальотів було вирішено виїхати з області. 

“Я літаків досі боюся, я розумію, що я зараз на території України. Але коли я чую літак – у мене починається паніка”. 

Сьогодні Ірина з Володимиром проживають у Дніпропетровській області. Син Андрій зараз перебуває у Берліні на Міжнародному фестивалі кіно та разом з режисеркою Алісою Коваленко презентують документальний фільм “Ми не згаснемо” про життя підлітків на  сході України.

Таких історій зараз сотні тисяч. Рік тому мільйони українців покинули свої домівки та виїхали “в нікуди”, щоб тільки врятуватися від ракет окупантів, які несли смерть. З іншого боку, вже цілий рік українська армія протистоїть найбільшій за розмірами країні світу, тримає оборону, здійснює успішні контрнаступи. Тому Україна обов’язково переможе, а українці – обов’язково повернуться додому.

***