Історія
Від десяти курочок до повного циклу: як переселенка з Луганщини створила на Вінниччині екоферму
У березні 2022 року Наталія Штангєєва з родиною залишила Сіверськодонецьк, розраховуючи повернутися за кілька тижнів. Оселившись у селі на Вінниччині, родина купила десять курей, щоб мати домашні яйця. Згодом це невелике господарство перетворилося на екоферму з повним циклом виробництва. Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом.
Невизначений маршрут
Прокладати маршрути для вантажів і прораховувати бюджети клієнтів Наталія вміла добре — цьому навчили роки роботи логісткою та бухгалтеркою. Але навесні 2022 року маршрут довелося прокладати вже для власної родини. І жодного готового плану не існувало.
На початку 2022 року Наталія навіть не думала про переїзд у село. У Сіверськодонецьку родина мала усталене життя: чоловік працював водієм-міжнародником, вона вела власну справу. Досвід війни вони вже пережили у 2014 році, коли доводилося ховати маленьких дітей від обстрілів і пояснювати, що це лише грім. Тому й після початку повномасштабного вторгнення були переконані: як і тоді, все швидко закінчиться.
Проте ситуація щодня погіршувалася. На початку березня, під тиском батьків, вони наважилися на евакуацію.
«Був внутрішній спротив, але ми налаштовували себе, що їдемо недовго. Залишили батькам домашніх улюбленців: кота, шиншилу і двох хом’яків. Речей взяли обмаль», — згадує Наталія.
Родина планувала дістатися Польщі, але дорогою зупинилася перепочити на Вінниччині. Саме там жінка вирішила не виїжджати за кордон і залишитися в Україні.
Пошуки тимчасового житла перетворилися на суцільний відчай: власники часто відмовляли переселенцям. Зрештою вони опинилися в селі Сапіжанка, де місцевий дитячий садок перетворили на пункт прихистку. На той момент до родини Наталії приєдналися її батьки, а також дідусь і бабуся.
Місцеві жителі зустріли людей із щирою теплотою та турботою. Оскільки Сапіжанка — село невелике, селяни намагалися підтримати переселенців чим могли: безкоштовно приносили домашнє молоко, консервацію, овочі та навіть готову курятину.
«Думки про те, що ми не можемо жити вічно у цьому дитячому садочку, не давали спокою. Війна тривала вже пів року. Я категорично не хотіла в місто, щоб діти знову опинилися під снарядами, а в селі дуже тихо. Люди дуже добрі, тому ми вирішили залишитися», — ділиться жінка.
Восени 2022 року їм нарешті усміхнулася вдача: місцева багатодітна родина виїхала за кордон і шукала людей, які погодилися б жити там довго та доглядати за обійстям.
Справжньою опорою на новому місці для Наталії стало й коло таких же ВПО. Поруч опинилися інші сім'ї з Сіверськодонецька, Кремінної та Харкова. Спільний біль і пережитий досвід зблизили людей.
Як народжувалася ферма
Ідея завести власне господарство виникла навесні 2023 року. Найближчий продуктовий магазин був за 30 кілометрів, тож забезпечувати продуктами вісьмох людей у родині було непросто. Тоді чоловік запропонував купити десять курей, щоб мати принаймні домашні яйця.
Перший досвід виявився невдалим. Наталія зізнається, що тоді зовсім не розумілася на птахівництві й не знала, як правильно обирати птицю.
«Першого дня навіть яйця були — я так раділа. А потім загинула одна курка, потім ще дві…» — пригадує вона.
Замість відмовитися від цієї ідеї жінка почала вчитися. Вона знайшла курси птахівниці Тетяни Черкашиної, опанувала основи догляду за птицею і придбала нових курей. Уже до Нового року родина повністю забезпечувала себе яйцями, а надлишок почала продавати.
Згодом родина вирішила спробувати вирощувати птицю на м'ясо.
«Ми виростили перших бройлерів, і нам дуже сподобалося м'ясо на смак. Воно відрізняється від магазинного», — розповідає Наталія.
Частину курятини родина відправила родичам і знайомим на пробу. Незабаром люди почали запитувати, де можна придбати таку продукцію. Коли таких звернень ставало дедалі більше, Наталія зрозуміла: домашнє господарство поступово переростає у щось більше.
Перш ніж розширювати справу, родина детально вивчила місцевий ринок. У громаді мешканці переважно тримали свиней або велику рогату худобу, тож Штангєєви вирішили зайняти вільну нішу й розвивати птахівництво. До того ж тут спрацював і економічний розрахунок: бройлер виростає всього за 45 днів, що дає швидкий оборот коштів та дозволяє регулярно постачати свіжу продукцію.
Три гранти та замкнений цикл виробництва
Попит на продукцію зростав, тож господарство потребувало розвитку. Щоб масштабувати справу, у серпні 2024 року Наталія написала бізнес-план і отримала грант за програмою «єРобота» на 150 тисяч гривень. За ці кошти придбали інкубатор і професійні клітки. Ще за два місяці вона виграла грант від міжнародної організації на будівництво нового курника.
Саме тоді, коли будівництво нового курника було в розпалі, наприкінці 2024 року чоловіка Наталії мобілізували до війська. Закінчувати будівництво вона залишилася разом із батьком.
«Гранту не вистачило. Добудовували вже за власні гроші, тому що потрібно було запускати ферму. Це вже був наш основний дохід, відступати було нікуди», — каже вона.
Після завершення будівництва родина продовжила розвивати господарство. Уже за рік Наталія отримала фінансову допомогу від Сіверськодонецької міської військової адміністрації для дружин ветеранів і отримала ще 150 тисяч гривень. На ці кошти придбала комбікормовий цех.
«Тепер у нас повністю власна лінія. Я замовляю інкубаційні яйця з Угорщини, сама вирощую птицю і виробляю корми. Знаю, що їсть моя птиця, а отже, знаю, який продукт потрапляє до людей. Це повний цикл — від яйця до м'яса на столі», — каже вона.
Сьогодні ферма вже давно не обмежується вирощуванням птиці. Родина продає охолоджену курятину, а на прохання покупців може розібрати тушку на окремі частини або закоптити її. Згодом почали експериментувати й зі скумбрією — сьогодні на фермі готують рибу гарячого та холодного копчення. Також тут виготовляють нерафіновану рослинну олію, печуть домашній хліб і навіть навчилися пакувати курячі яйця так, щоб безпечно відправляти їх поштою покупцям у різні регіони України.
Для копчених виробів Штангєєви також закуповують свинину в місцевих господарствах. З неї готують, зокрема, копчені ребра, які за запитами відправляють українським військовим на фронт.
Слухати себе
Життя в селі кардинально змінило Наталію, хоча від основної професії вона не відмовилася — паралельно з розбудовою ферми жінка й надалі віддалено веде бухгалтерський облік для своїх давніх клієнтів, а іноді береться й за логістику. Вона усміхається: якщо в дитинстві навідріз відмовлялася копати картоплю в бабусі, то тепер із задоволенням порається ще й на городі. Завдяки цьому родина майже повністю забезпечує себе їжею, а до міста їздить хіба за тим, чого принципово неможливо виробити самостійно.
Разом із новою справою змінилося й ставлення жінки до роботи. Вона переконана: навіть велике господарство не повинно забирати весь час і сили.
«Господарство мене годує, але я не хочу жити лише ним. Насамперед мають бути я і моя родина, а вже потім робота. Якщо сьогодні не зберу весь урожай, нічого страшного не станеться. Я зрозуміла: коли не заганяєш себе, сил вистачає надовго», — каже фермерка.
За цей час у родині сталася й радісна подія — народилася донечка. Водночас щоденного навантаження лише додалося. Поки чоловік був у війську, увесь побут, ферма та турбота про велику родину лягли на плечі Наталії. Батьки, а також 90-річний дідусь із бабусею через поважний вік та хвороби стали потребувати постійного піклування й догляду.
Наразі чоловік уже демобілізований і поруч, але Наталія пригадує той період із вражаючою спокійною стійкістю: "Як я з цим усім даю лад? Не здаюся, просто беру себе в руки й роблю". Попри нелегку працю та все пережите, про рішення виїхати з Сіверськодонецька вона жодного разу не пошкодувала.
«Ми втратили дім і все, що мали. Але ми живі. І це дало нам можливість почати все заново», — говорить вона.
Придбати продукцію екоферми можна через сторінку в Інстаграм.
***
Тарантіна Ольга
