"Працює снайпер, ні!": історія перукарки, яка врятувалась з Волновахи

Ірина працювала у популярному волноваському салоні краси в центрі міста. Говорить, Волноваха – маленьке місто, яке не виглядає як село, але в якому всі один одному кум, сват, брат.

На вулицях цього року поклали нову плитку, побудували стадіон, нові школи. Єдине, що відрізняло Волноваху від мирних міст увесь цей час – багато військових. Двох клієнтів салону у формі Іра побачила навіть поруч із собою та своїми синами у підвалі.

Підвал

– Треба їхати, – вмовляла виїжджати колега Аліна, коли почалися обстріли, але жінка знала, що у сусідньому будинку живуть її мама та сестра з інвалідністю. 

Аліна їхала в обід і дала годину на збори. 

– Я не зібралась, а коли ввечері зрозуміла, де залишилася, було пізно, – в той вечір перукарка з двома синами та чоловіком вперше спустилася у підвал будинку.

– До нас поранених приносили туди. Складних, лежачих. За два дні забирали. Ми їх доглядали, обробляли рани, як могли, намагалися комусь дістати кулю ножем. 

Коли у підвал почав потрапляти газ, ми самі перекривали його; затикали чопиками дірки у водопровідній трубі. Орієнтувалися з усім на місці.

“Наводчиця" та Саша

У підвалі було мало місця, особливо, коли ставали інтенсивнішими обстріли. Всі вже впізнавали один одного, ділилися їжею, говорили одне з одним. 

Аж  раптом забігає у підвал незнайома жінка, ховається за інших жінок та дітей, а за нею – український  військовий. Говорить: “Ви наші позиції здаєте? Навіщо ви це робите?”. Стало страшно. Всі розуміли, що у місті без зв’язку все одно існують якісь наводчики. Але виявилось, жінка знімала, як руйнується її квартира.  

– Я не уявляю, як вона взагалі до неї дісталася, перебіжками чи як… Ми ж не виходили, неможливо було, а їй вдалося. Військові побачили: жінка щось знімає. А якби у них була інша реакція? Вона підставила всіх нас.

З’явився у підвалі й місцевий алкаш Сашка. З покинутого магазину, в якому закінчилася їжа, він виносив алкоголь, пив прямо у підвалі. Вийде зранку покурити – тягне за собою ящик пива.  

– Ми йому сказали: “Залишай все за дверима бомбосховища, а сам заходь. Тільки без пива”. Думаєте, він зайшов? – питає Ірина. – Ні, добу під обстрілами сидів. Ми переживали, подумали, що загубили душу людині. Так ні – за добу Сашка з'явився вже з “помстою". Сказав: “Значить так. Не думайте, що ви тут будете сидіти у теплі, а я буду як заєць тремтіти від страху. Я сказав, що тут наводчики та розвернув дуло танку на вас”.  На щастя це були пусті погрози.

Артем

У підвалі сусіднього будинку весь час були мама Ірини з сестрою. Спочатку вони ховалися у коридорі, але обстріли посилювалися. 

– Я знала, шо вони вдома, на другому поверсі, їх потрібно спустити, мама не зможе сама, у неї хворі ноги, сестра взагалі не ходить. Навколо стріляють, падають гради, розриваються снаряди, валяються уламки від танків, – згадує жінка. 

Вона бігла як ніколи в житті. Коли забігла на другий поверх, мама стояла з сумками в руках. 

– Я озирнулася і побачила, що за мною біжить мій старший син Артем, – Ірина досі не може це усвідомити. 

– Мамо, куди ти побігла, – кричав їй 15-річний хлопець. 

Разом спустили їх у підвал і більше не бачили.

Ярослав

У підвал Ірини та її сусідів часто зазирали українські військові, приносили їжу, цукерки, поїли всіх гарячим чаєм. Повторювали одне й те саме: “Тримайтеся, ми стоятимемо тут до останнього". 

– Востаннє прийшли та побачили мого сина Ярослава. Спитали, чи є ще діти. Була ще одна жінка з дитиною з інвалідністю. Військовий піднявся на сходинки, з кимось поговорив і сказав: “Я можу вас вивезти. Тільки якщо нема сумок". 

– В сусідньому домі мої мама і сестра, заберіть їх, – благала Ірина, але почула у відповідь: “Працює снайпер, ні". 

– Ми бігли в бруді по коліно, обстріли не припинялися. Мені здається, вони бачили, що зараз летить не в наш бік, тому можна проїхати, – говорить Ірина. – На першому пункті по дорозі військові поділилися хлібом. Ми цю буханку розділили й кожну крихту зберегли. Хлопець, що роздавав хліб, кричав: “Волноваха буде Україною! Слава Україні!”. 

Салон

Після запису “перукарка" в анкеті переселенця керівники і волонтери дніпровського шелтеру вирішили відкривати у себе “штабний салон". Першим клієнтом Іри після війни став засновник штабу, який потім і дав команду виділити у готелі окремий номер під “перукарню". Але стригла у ній Іра не сама. У Дніпрі жінка випадково зустрілася з тією самою Аліною. Стрижка у їхньому салоні коштувала дешево – 50, 60 гривень. 

У штабі перукаркам подарували робочий телефон, через який вони записували волонтерів і переселенців. Коли в інстаграмі дніпровського проєкту “Куст" розповіли цю історію, приходити почали звичайні дніпряни. Поки мама стригла, її старший син Артем допомагав в штабі на кухні.

Зараз Іра у Вінниці, у гуртожитку. На цей раз вона вже зібралася за годину. Сусіди по Волновасі запропонували їхати будувати нове життя разом, а разом не так страшно. 

– Мені хочеться у маленьке затишне місто, як наша Волноваха, – говорить жінка. – І водночас все одно хочу додому. Наче ти у безпеці, але є мама, є сестра. Там душа, там усе. Якби я була поруч, якби я змогла їх дістати звідти, я б зажила іншим життям. Я була б настільки щасливою людиною, що мені нічого більше не потрібно було б для щастя. Усе інше – я б усе змогла. 

Іра шукає інформацію про рідних і про свій дім по різних спільнотах, через знайомих. Намагається передати мамі ліки та мріє вивезти з окупованого міста. Писала дніпровським волонтерам, що має гарні новини, і останнім часом стала трохи щасливішою. Які – поки не сказала, але чи це важливо? 

Жінка знайшла роботу перукаркою у вінницькому підземному переході й у перший же день наварила борщу на весь гуртожиток. У голові слова військових “триматися і стояти до останнього”. 

Авторка: Катерина Нікітенко