Історія
Як освітянка з Донеччини створила у Полтаві простір підтримки для земляків
21 рік Людмила Кодберг будувала освіту на Донеччині. З окупованої Волновахи до підконтрольної України вона діставалася через країни Балтії та Польщу. Сьогодні вона очолює полтавський хаб «Пліч-о-пліч» — і щодня приймає земляків, які шукають опору в новому місті.
Своєю історією Людмила Кодберг поділилася зі Східним Варіантом.
Між батьківським прагматизмом та власною мрією
Життя Людмили Кодберг було міцно пов'язане з містом Волноваха Донецької області, де вона народилася й прожила майже все життя. Після школи вона вступила до Докучаєвського гірничого технікуму й здобула спеціальність техніка-збагачувальника.
«Чому обрала цей фах? Тоді я ще не дуже усвідомлювала свій вибір. Батьки були переконані, що робота лаборантки на заводі забезпечить мені стабільний заробіток», — згадує Людмила.
Та дитяча мрія стати вчителькою виявилася сильнішою. Пропрацювавши рік, вона вступила до Мелітопольського державного педагогічного університету, здобула диплом учителя біології та хімії й відтоді працювала за покликанням.
Потім було заміжжя, переїзд до Маріуполя, досвід роботи педагогом-організатором та заступником директора з виховної роботи. Після смерті батька Людмила повернулася до рідного міста, де пройшла конкурс на посаду у відділі освіти Волноваської РДА. Так почався її 21-річний управлінський марафон: від звичайного спеціаліста до начальниці відділу освіти району.
Згодом, після децентралізації 2021 року, коли в громадах створилися власні освітні структури, Людмила перейшла до Волноваської районної ради, де очолила відділ організаційно-кадрової роботи. Попереду були сесії, комісії та звичний, до дрібниць налагоджений побут.
30 кілометрів від лінії фронту
Уже з 2014 року Волноваха стала прифронтовим містом. Лінія розмежування проходила за кілька десятків кілометрів, а війна дедалі відчутніше входила в повсякденне життя. Для відділу освіти, де Людмила працювала заступницею начальника, це означало нові виклики. До Волноваського району приєднали сім шкіл Тельманівського району.
Попереду була кропітка робота: працевлаштувати педагогів, налагодити виплату зарплат, організувати підвезення учнів. Тоді ж Людмила вперше близько зіткнулася з історіями людей, які були змушені покинути свої домівки.
«Тоді для нас було важливо допомогти людині комплексно: не лише знайти роботу, а й подбати про дитину — чи є місце в садочку або школі, чи вистачає підручників, чи забезпечена родина найнеобхіднішим. Так ми приймали ВПО. Я ніколи не думала, що колись сама стану внутрішньо переміщеною особою», — розповідає освітянка.
У 2015 році школи Волноваського району остаточно перейшли на державну мову навчання. За словами Людмили, до того в деяких містах і селищах — Волновасі, Донському, Володимирівці — за запитом батьків існували окремі класи з російською мовою викладання. Перехід відбувся без серйозних конфліктів: частина батьків висловлювала невдоволення, але питання вирішували через діалог. Головною практичною проблемою виявилася нестача підручників.
Поступово Волноваха адаптувалася до нових реалій. Містом їздили військові, але працювали магазини, люди ходили до театрів і планували майбутнє. Навіть побутові труднощі, як-от черги до в банкоматів, сприймалися радше як незручність. Так тривало до лютого 2022 року.
Булка хліба за роботу та місто-привид
До повномасштабного вторгнення Волноваха виявилася неготовою. Організованої евакуації в місті не було, а про евакуаційний потяг із Маріуполя дізналися надто пізно. Людмила разом із 75-річною мамою залишилася вдома. Її чоловік на той час перебував у Краматорському районі, але дістатися до нього вже було неможливо.
28 лютого в місті зникли газ, світло й опалення. Майже до 11 березня жінки практично жили в підвалі.
«Було дуже гучно, обстріли не вщухали. У будинку не вціліло жодного вікна, затуляли їх чим могли. Спали в одязі й навіть не роззувалися. На сніданок — чай із варенням, навіть без хліба. Готували раз на день на мангалі біля будинку з того, що залишалося: картоплі, макаронів, тушонки. Я збирала гілля, підсушувала його й розпалювала вогонь, щоб приготувати їжу», — згадує жінка.
11 березня раптом запанувала тиша. До них зайшов сусід і сказав слова, які спершу здалися порятунком: «Усе, війна закінчилася». Разом із сусідкою Людмила вперше наважилася піти до центру міста.
На її вулиці вціліли лише три будинки. Решта були зруйновані або вигоріли.
«Коли я побачила, що немає автовокзалу, що вулиці заповнені розбитою технікою, а навколо лежать мертві люди, подумала: мабуть, саме так виглядає Армагеддон. Здавалося, що це відбувається не зі мною. Сіре небо, суцільні руїни, згорілий ринок, магазини. Хотілося заплющити очі й прокинутися в іншій реальності. А потім прийшло усвідомлення: війна не закінчилася, ми в окупації», — пригадує Людмила.
Новин не було, їжа закінчувалася. Людмила щодня ходила до центру міста. Окупаційна влада пропонувала людям прибирати вулиці в обмін на продукти. Разом з іншими жінками колишня керівниця кадрової служби райради підмітала понівечені вулиці. За роботу видавали буханець хліба або батон, коробку сірників чи свічку.
«По домівках почали ходити з обшуками, переписували мешканців. Розуміючи ставлення окупантів до держслужбовців, я назвалася вчителькою. Це не було неправдою, адже в школі я працювала за сумісництвом», — пригадує Людмила.
На початку квітня до Волновахи приїхала подруга з Рибинського, села за десять кілометрів від міста, і забрала Людмилу з мамою до себе. Село також жило в окупації, але постраждало значно менше.
«Це було 11 квітня. Вперше з 25 лютого я прийняла душ. Зняти шапку, у якій спала, їла, готувала на мангалі, було якимось неймовірним щастям».
Там був слабкий мобільний зв'язок, і Людмила вперше за довгий час змогла поговорити з чоловіком.
Три доби до волі
Чоловік разом із друзями почав шукати перевізників. Щоб виїхати з окупації, Людмилі з мамою довелося пройти принизливу фільтрацію в Докучаєвську: відбитки пальців, фото та перепустка.
Шлях на підконтрольну Україні територію виявився довгим і виснажливим: з Докучаєвська через Донецьк, далі транзитом через країни Балтії та Польщу — і нарешті до Львова.
«Виїхали у вівторок, приїхали в п'ятницю. Їхали "Газеллю", ніде не ночували. Спати неможливо, сидіти незручно. Зупинялися лише на годину-дві — щоб водій міг відпочити», — розповідає жінка.
Після тижня у Львові родина переїхала до Олександрівки Краматорської громади, де чоловік мав будинок. Здавалося, найстрашніше залишилося позаду. Та організм 75-річної мами не витримав пережитого.
Жінка хворіла на цукровий діабет, а тривале перебування в окупації, стрес і виснажлива дорога серйозно підірвали її здоров'я. Наприкінці червня 2022 року вона померла.
Для Людмили, яка раніше втратила батька і молодшого брата, це стало ще одним важким ударом. Здавалося, зрозуміти, як жити далі, неможливо. Поступово повернутися до життя допомогла робота.
Збирати людей заново
У жовтні 2022 року керівник Волноваської райради зателефонував Людмилі з пропозицією очолити новостворений хаб для переселенців у Полтаві. Вона погодилася. 30 жовтня подружжя приїхало до міста, а вже 1 листопада Людмила вийшла на роботу. Центр підтримки отримав символічну назву — «Пліч-о-пліч».
Тут став у пригоді її багаторічний управлінський досвід. За словами Людмили, на початку 2023 року хаб обслуговував понад шість тисяч переселенців. Оскільки інших представництв громад Донеччини в Полтаві тоді майже не було, сюди зверталися люди з Волновахи, Бахмута, Маріуполя, Краматорська та інших міст. Згодом частину відвідувачів передали до профільних центрів, які почали відкриватися в місті. Сьогодні на обліку перебуває понад 4,4 тисячі людей, а всю роботу координує команда лише з двох працівників.
За кілька років хаб перетворився на цілу екосистему підтримки. Тут можна отримати юридичну консультацію, психологічну допомогу, поспілкуватися з представниками Пенсійного фонду чи служби зайнятості. Благодійні організації забезпечують переселенців продуктовими наборами, засобами гігієни, дитячим харчуванням та іншими необхідними речами.
Хаб розташований у Полтаві на вул. Грушевського, 10. Час роботи: вівторок — субота з 09:00 до 16:00, телефон: 099 451 28 58.
Втім, «Пліч-о-пліч» став не лише місцем, де видають допомогу. Для багатьох переселенців він перетворився на простір спілкування і повернення до звичного життя. Тут організовують виставки, творчі заходи, мовні курси, а також допомагають відвідувати театри, концерти та культурні події Полтави.
Ця робота змінила і саму Людмилу. Особливо — її ставлення до психологічної підтримки.
«Я не розуміла значення роботи психолога. Думала, це потрібно лише дітям з особливими потребами, тому ставилася скептично. А тепер бачу, що це величезний пласт роботи, потрібний практично кожній людині. Саме з цього варто починати допомогу: спочатку вислухати людину, зрозуміти, що її турбує і чого вона прагне, а вже потім розв'язувати інші питання», — ділиться вона.
Стереотипи та туга за домом
Адаптація в новому місті не була легкою. Людмилі спершу було непросто звикнути до місцевого мовного середовища. Водночас складнішими виявилися не побутові, а людські бар’єри.
Подекуди переселенці стикалися зі стереотипними уявленнями та непростими розмовами. У таких ситуаціях Людмила намагалася спокійно пояснювати власний досвід: як відбувалися події в Донецьку, що серед її земляків були й учасники Майдану, і ті, хто змушений був виїхати.
З часом взаєморозуміння ставало глибшим. Розмови про війну й втрати поступово змінювали сприйняття з обох боків.
Попри нове життя в Полтаві, Людмила не вважає себе полтавкою. Вона переконана: для переселенців найважливіше — мати житло і роботу, щоб відновити опору під ногами. Обидва ці елементи вона знайшла тут, але внутрішній зв’язок із Донеччиною залишається незмінним.
«Додому дуже хочеться. Мені кажуть, що це вже не те місце і не ті люди, що там багато чужих. Але все одно — це земля, де я народилася і прожила більшу частину життя і воно моє», — підсумовує Людмила.
***
Маргарита Борисенко
