НЕросійський Донбас: 10 фактів, що руйнують ідеологічні міфи

Тема етнографії території сучасної Донецької області вже сьомий рік використовується керівництвом РФ для виправдання окупації частини Донецької й Луганської областей.

Про те, що Донбас ніби-то заселявся «російськими» людьми періодично згадує і президент Росії В. Путін на своїх пресконференціях. Однак оцінити весь масштаб спотворення інформації, перегинів і перекручувань можна лише звернувшись до робіт класиків історії та вивчивши архівні документи.

Зібрали 10 фактів, які руйнують міф про «російський Донбас».

1. Українська колонізація Донбасу почалася 400 років тому. Запорізькі зимівники — її перші форпости

Про те, що козацькі хутори — зимівники з'явилися на території Донеччини вже в кінці 16 століття писали історики Аполлон Скальковський і Дмитро Яворницький.

Появу запорізьких хуторів в Донецьких степах відносять до часу так званих Азовського й Астраханського походів запорожців у 1559-70 роках. Це період російсько-турецьких воєн, коли запорожці тимчасово виступали на боці Москви. Після повернення війська додому, багато козаків знайшли тут місця зручні для життя.

Зимівники розташовувалися на місцях, де зараз знаходяться міста Дружківка, Костянтинівка, Харцизьк, Покровськ, Маріуполь.

Також заселена була територія нинішніх Волноваського, Володарського, Першотравневого районів повністю, Великоновосілківського, Мар'їнського районів крім їх північних верхівок, частини Ясинуватського, Тельманівського, Новоазовського, Старобешівського районів та частини міста Донецька.

По суті це була тиха колонізація слабозаселених Донецьких степів українським козацтвом. Багато зимівників пізніше, вже в 18 і 19 століттях стали основою для розвитку сіл і містечок, що збереглися в Донецькій області й понині.

2. Українці мали військову перевагу в Донецьких степах

Початок 17 століття. Це час повної військової переваги українського козацтва на території Донецької області. З огляду на те, що черкаси, як тоді називали вихідців з Середньої Наддніпрянщини, були підданими Речі Посполитої, по суті українці на той момент знаходилися в стані перманентної війни з Москвою.

Причому маса інформації про це присутня в архівних документах самого Московського царства.

Не тільки запорожці, але і жителі ближчих до території сучасної Донеччини, Полтави, Миргорода, Говтви періодично громили російські сторожі в районі Сіверського Дінця, а у 1590 році навіть спалили Воронеж. Періодично козаки руйнували південні московські фортеці Яблунів, Валуйки та інші.

Так само запорожці контролювали пересування кримських татар і турків територією Донеччини. Тоді тут проходили торгові й військові шляхи на Москву. З кінця 16-го і майже до середини 17-го століть запорожці щороку здійснювали рейди до Криму. Причому шкода від нападів козаків була така, що в цей час турки практично припинили наступ на Дике поле і перейшли до оборонної тактики.

3. Сотні років на сході переважали носії української мови

З середини 18 століття ситуація в донецьких степах потроху змінювалася. 1783 року Російська імперія анексувала Крим і набіги татар припинилися.

Отримані степові землі колонізували українцями, козаками скасованої в 1775 році Запорозької Січі.

За результатами першої Ревізької казки (перепису населення) в 1781 році, 85% жителів сходу країни були українцями.

Після Голодомору і Другої Світової війни схід України, і перш за все села, був практично порожній.

Тому в 1933 році був створений «переселенський комітет». Переселяли на Донбас переважно з інших областей України, перш за все з Полісся, яке майже не постраждало від голоду. Тобто, це були внутрішні міграційні процеси. Хоча переїжджали на Донбас також і з центральних регіонів Росії — Бєлгородської, Воронезької областей, а також з Білорусі.

Архівні документи доводять, що переважна більшість переселених на Донбас були вихідцями з інших регіонів України. Так, в 1948 році 72% всіх прибулих до Ворошиловградської (Луганської) області були жителями інших областей УРСР, 17,6% — Росії. У 1950 — пропорція становила 67,9% до 27,5%, з інших республік — не більше 5%.

4. Вишиванки, а не постоли та кокошник. Що носили на Донбасі?

Російські ЗМІ та підконтрольні їм телеканали окупованого Донецька з 2014 року невпинно повторюють про те, що Донбас  «російська земля». 

Причому настільки, що тут «завжди співали російські пісні» і навіть одяг тут носили завжди російський: косоворотки, сарафани, а то і постоли.

Але це не так. На Донбасі завжди актуальними й модними були чоловічі та жіночі вишиванки замість косовороток і вінки замість кокошників. 

Подивімось на найбільш наочний документ історії — на фотографії. Ці кілька фото зроблені в Слов'янську в різний час, з початку і до середини 20-го століття.

Одягнути вишиванку на свято і сфотографуватися в українському національному одязі — це була норма на українському Донбасі.

5. Христина Алчевська — українська меценатка і просвітниця, яка вчила жінок сходу України

Освіта українською на сході України з'явилася ще в середині 19-го століття.

Дружина землевласника і промисловця Олексія Алчевського Христина Алчевська 1862 року в Харкові відкрила безплатну першу в імперії українську недільну жіночу школу. У цій школі крім усього іншого викладали історію України.

А в селі Олексіївка (нині це територія Луганської області) сім'я Алчевських відкрила однокласну земську школу, де навчання велося українською мовою.

6. На Луганщині вчитель Борис Грінченко склав словник української мови

Відомий український письменник, перекладач, україніст родом з Харківської губернії. Шість років пропрацював вчителем в українській народній школі на Луганщині, відкритої Христиною Алчевською. 

У викладанні Борис Грінченко завжди відстоював необхідність переходу на навчання з використанням виключно української мови.

Грінченко боровся за права українців як нації. Був лідером Української демократичної партії. Наполягав на необхідності ввести українську мову не тільки в освіту, а й в діловодство.

Завдяки Грінченку в 1907 році був опублікований «Словник української мови», робота над яким тривала 46 років. До нього увійшли 68 тисяч слів. Словник став найповнішим зібранням українських слів на початок 20-го століття.

7. Українські націоналісти були й на Донбасі

Російська пропаганда регулярно намагається переконати, що українські націоналісти в 1930-40-хх роках вели свою діяльність тільки на західній Україні. Але це далеко не так.

Організація українських націоналістів, послідовників Степана Бандери мала розгалужене підпілля по всьому Донбасу, особливо в роки німецької окупації — в 1941-43 роках.

Великі осередки ОУН Бандери були в Сталіно (Донецьку), Слов'янську, Краматорську, Маріуполі, Волновасі, Горлівці, Костянтинівці, Макіївці, Ясинуватій та інших містах.

Найбільшу підтримку члени ОУН отримали серед інтелігенції: вчителів, інженерів, управлінців. Оскільки саме ця категорія населення була зацікавлена ​​в громадському і культурному розвитку регіону. Націоналісти випускали свої газети, друкували шкільні підручники, релігійну літературу.

Загалом за цей період в Організацію Бандери входило не менше тисячі жителів Донбасу.

Надалі націоналісти переслідувалися німецькими окупантами, а після повернення Рад велика частина з них була заарештована радянською владою.

8. Українські дисиденти родом з Донбасу

Громадські та культурні діячі, які постраждали за свої проукраїнські ідеї при СРСР.

Всі знають Василя Стуса та Олексу Тихого, українських дисидентів, які померли в радянських тюрмах.

Але тих, хто йшов проти радянської системи, захищаючи українську культуру на Донбасі було набагато більше.

Микола Руденко — голова Української Гельсінської спілки, народився в родині шахтаря на Луганщині. Був засуджений на 7 років суворого режиму за громадську діяльність.

Іван Дзюба — український громадський діяч, літературознавець родом з Волноваського району. Був засуджений на 5 років ув'язнення і на 5 років заслання за «антирадянську пропаганду».

Надія Світлична — журналістка родом з Луганської області, членкиня Української Гельсінської спілки. У 1973 році засуджена на 4 роки таборів, відбувала покарання в мордовських таборах.

Іван Світличний — правозахисник, український поет родом з Луганщини. У 1972 році засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за звинуваченням в антирадянській пропаганді та агітації.

Цей список можна ще довго продовжувати. Дисидентський рух на Донбасі в 1960-70-хх був таким же активним, як в центральній і західній Україні.

9. Михайло Петренко — український класик родом з Донбасу

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю … » Автором цього вірша нерідко вважають Тараса Шевченка. Насправді написав цей гімн свободі уродженець Слов'янська Михайло Петренко.

Михайло Миколайович народився 1817 року в провінційному Слов'янську на Слобожанщині. Навчався в Харкові. Його твори часто публікувалися в різних журналах і збірниках. Вважається одним із класиків-романтиків, поет Харківської романтичної школи. Всі його твори так чи інакше присвячені Україні — її культурі, природі, любові до своєї нації.

“Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

Твої дівки цвітуть так мило,

Їх чорні брови, їх пісні —

По Україні перве диво”...

10. Боротьба за незалежність України почалася з Донбасу

30 років тому, 1 березня 1991 року на Донбасі почався масовий страйк, який виріс з соціального в політичний протест і став однією з причин розпаду СРСР.

На мітингу вимагали відставки президента СРСР Михайла Горбачова, розпуску З'їзду народних депутатів СРСР і визнання суверенітету України. Шахтарський протестний рух надав потужну підтримку тим, хто організовував мітинги за незалежність в Києві.

В акціях брали участь сотні гірників. Цей страйк дав імпульс до протестів по всьому СРСР. На мітинги вийшли всі гірники — 220 тисяч осіб. Страйк 91-го протримався понад два місяця. Історики вважають, що їхні протести стали однією з причин розпаду Радянського Союзу в кінці 1991-го.

Читайте також: Простий учитель проти русифікації Донбасу. До Дня народження Олекси Тихого