Козацьке коріння Маріуполя: історія Домахи та Кальміуської паланки

Сучасна російська пропаганда намагається переконати, що територія сучасної Донеччини «іспокон веков була російською територією». Але багато міст та селищ регіону мають прямі козацькі корені: Маріуполь, Словʼянськ, Бахмут, Райгородок тощо.

Коли зʼявилася Домаха?

У XV–XVI століттях Надазовʼя перебувало під сферою впливу Кримського ханства. На цій території пролягав Муравський шлях, у тому числі Кальміуська сакма (дорога), якими татари користувалися для воєнних походів на Московське царство. Такі походи для мешканців донецьких степів закінчувалися пограбуваннями та нападами на їхні помешкання. Тож невдовзі тут почали зʼявлятися козацькі форпости, завданням яких було захищати територію від набігів татар та інших ворогів. Одним із таких форпостів на території сучасного Маріуполя стала Домаха.

Існує декілька історичних думок на те, коли збудували Домаху. Дослідник А. М. Чорногор називає точний рік її заснування — 1500. Український історик та доктор історичних наук Василь Пірко вказує, що зведення запорізького укріплення Домаха при гирлі річки Кальміус припадає на початок XVII століття. Укріплення, своєю чергою, було побудовано на місці венеціансько-генуезького форпосту XIV–XV століть Адомахи.

«Нині з її існуванням не хочуть погодитися прихильники «указаної концепції» заснування м. Маріуполь в 1779 році на підставі грамоти Катерини II про відведення запорозьких земель під поселення виведеним восени 1778 р. О. Суворовим із Криму грекам, грузинам та молдованам. Саме завдяки пожвавленим звʼязкам запорозьких та донських козаків наприкінці XVI- початку XVII століття на річці Вовчій при витоках Кальміусу, Торця і Кринки та інших, появилося чимало запорозьких пікетів, зимівників, які згодом переросли в села й міста Донеччини», — писав Василь Пірко у своїй праці «Заселення Донеччини у XVI- XVIII ст.».

Краєзнавець та дослідник Микола Руденко пояснює, що в 1500 році козаки (нащадки колишніх бродників) побудували в гирлі Кальміусу зимівник Домаха, а в першій третині XVI біля там же виникло запорозьке городище з такою ж назвою Домаха.

Дійсно, зимівник Домаха із часом перетворився на запорізький пост, який захищав промисловців, які ходили на Бердянське озеро за сіллю, і козаків, які займалися рибальством на Азовському морі, від нападу кримських та ногайських татар.

Від посту Домаха до Кальміуської фортеці

Під час Великої Північної війни запорізькі козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою підтримали швецького короля та виступили проти Московського царства. Але козаки із союзниками зазнали поразки в Полтавській битві 1709 року. За таку «зраду» царський уряд заборонив козакам залишатися на їхніх історичних землях. Тож вони були змушені покинути свої території.

Під час виселення козаками були засновані Камʼянська та Олешківська січ на тодішніх територіях протекції Кримського ханства. Наступні 25 років вони звертатися до царської, а потім і імперської адміністрації з проханням повернутися на землі своїх батьків та дідів. І все ж імперська адміністрація в Петербурзі задовольнила це прохання в 1734 році. Козаки повернулися, заснували Нову Запорізьку Січ, а на обох боках від Дніпра почали виникати козацькі поселення.

Саме після 1734 року біля зимівника Домаха почало формуватися поселення Кальміуська паланка, де проживали козаки та їхні родини.

А. М. Чорногор писав, що укріплення в гирлі річки Кальміус козаки називали спочатку постом, а пізніше, зважаючи на значні розміри, фортецею. Між 1734 та 1756 роками фортеця стала центром однієї із шести паланок Війська Запорізького. Створення паланки, каже дослідник, означало, що тут жили вже не лише козаки, а й селяни. Старшина на чолі з полковником відала збором податків, судом, мобілізацією війська, обороною. Начальник паланки мав власну печатку. На ній була зображена корона з хрестом, від якої по обидва боки спускалися вінки. Посередині поля — похрещені шабля і піка, біля корони — літери «К» і «П», внизу поля — ще дві «П» і «П», що означало «Кальміуської паланки полкова печать».

Докторка історичних наук та професорка Донецького національного університету ім. В. Стуса Надія Темірова каже, що паланка за своєю суттю була містечком:

На початку 1775 року за наказом Катерини II була зруйнована Нова Запорізька Січ, а Військо Запорізьке ліквідоване. Землі Кальміуської паланки увійшли до складу Азовської губернії, а з її ліквідацією в 1783 році до новоутвореного Катеринославського намісництва.

У 1778 році на місті Кальміуської фортеці було збудовано місто Павловськ, яке згодом перейменували на Маріуполь. У ці ж роки на території Маріуполя та Надазовʼя почали селитися греки, яких переселили з Криму наказом імператриці Катерини II.

Історія про Кальміуську паланку на теренах Донеччини не забувається. У 1989–1990-х роках на Донеччині діяла громадська організація «Кальміуська паланка», яка сприяла відновленню козацьких традицій на території східної України. У 1997 році в Донецькій області було зареєстровано ще й Азовське Козацьке Військо, отаманом було обрано Вадима Задунайського.

Яка ж дата заснування Маріуполя?

Памʼять про Кальміуську паланку та про Домаху живе й дає повноцінне право говорити про козацьке коріння Маріуполя та Донеччини загалом. Але з якого часу можна рахувати вік Маріуполя: з моменту заснування Домахи, чи Кальміуської слободи, чи будування міста Павловськ? Пояснення в цьому надає історикиня Надія Темірова:

«Звичайно, хочеться сказати, що Маріуполь було засновано наприкінці XVI століття. Але в істориків на цей час бракує аргументів на користь того, що от саме з кінця XVI століття в гирлі річки Кальміус на місці сучасного Маріуполя безперервно проживало населення. Безперервність знаходження населення тут починається десь із другої половини 1730-х років».

Офіційно ж датою заснування Маріуполя вважається 1778 рік. Звичайно, що Російська імперія, а потім і СРСР спеціально наголошували саме на російських витоках міста.

Докторка історичних наук каже, що цинізм Російської імперії полягав у тому, що козаків тримали доти, доки вони були потрібні, щоби протистояти Османській імперії. Саме козаки брали на себе удар нападів протягом довгих років. А після свого внеску для безпеки донецьких степів їх було розформовано.

***