Заступник командира 118-го окремого батальйону 111-ї бригади Сил територіальної оборони Дмитро Косенко ще у 1992 році прийняв присягу. Він був вірний Україні й у 2014, і у 2022 роках. Він захистив Батьківщину ціною власного життя.
Колаж: v-variant.com.ua
Луганськ, жовтень 2001 року. Працівниця валютного відділу українського банку Наталія вийде на обід, щоб купити собі чай та випічку. Повертаючись, вона пройде повз торгову точку місцевого приватного підприємця Дмитра Косенка, що займається продажем великої побутової техніки.
Дмитро у цей час перекладатиме коробки від техніки й випадково одна з них, на щастя, пуста, впаде на Наталю. Вона розіллє на себе чай і впустить свій обід. Щоб загладити свою провину, Дмитро запросить її на вечерю у той же день.
І Наталя погодиться зустрітися з чоловіком, чиє ім’я вона навіть не знає. З того часу вони більше не розлучатимуться. Разом пройдуть окупацію Луганська, переїзд до Лисичанська, облаштування нового житла. Не розлучатимуться, аж допоки 24 лютого росія не почне жорстоку війну проти України.
І Дмитро, військовий за професією, підполковник ЗСУ, заступник командира батальйону, посадить своїх дружину та сина на евакуаційний потяг, а сам поїде не передову захищати Україну. Це буде найдовша розлука Наталії та Дмитра.
9 серпня його знайдуть мертвим на позиціях, але вб’є його не ворожа артилерія чи куля російського снайпера.
«Східний Варіант» розповідає історію українського героя Дмитра Косенка, що родом з Луганщини, з вуст його дружини Наталії Косенко.
Дмитро Косенко служив у збройних силах з 1987 року. У рідному Луганську він закінчив Луганське вище військове авіаційне училище штурманів. З 1991 по 1992 рік він також проходив службу у Кутаїсі, Грузія. У цей період Україна стане незалежною.
«В нього був вибір: їхати в росію і продовжувати службу там або повертатися до України. З десяти його товаришів по службі він єдиний повернувся додому і прийняв присягу на вірність Україні. Інші роз’їхалися», — згадує Наталія.
Довгий час Дмитро підтримував відносини з однокурсниками та товаришами у соцмережах, у тому числі в «Однокласниках». Але коли у 2013 році почалася Революція Гідності, а потім війна з росією, «друзі» перестали ними бути.
«Діма поступово почав їх видаляти, бо у нього з ними не було спільного розуміння того, що в нас відбувається. Згодом видалив і сторінку в “Однокласниках”», — зазначає Наталія.
Коли Луганськ вже окупували росіяни, до квартири, де був прописаний Дмитро, навідалися колаборанти з місцевого військкомату. Ймовірно, вони знайшли його справу у військкоматі і сподівалися, що він зрадить присязі та перейде на бік «лнр». Тому віддали повістку матері Дмитра і наказали йому прийти до військкомату.
Коли наступного разу Дмитро з Наталією прийшли до його матері й вона показала сину повістку, він обурився.
«Він кричав мамі: “Нащо ти взагалі це взяла, це треба викинути! Я нікуди не піду!”», — згадує Наталія.
Вибір був дійсно невеликий: або його насильно мобілізують і відправлять на війну проти України, або він має терміново їхати геть з рідного міста.
Наталія виїхала з окупованого Луганська раніше за Дмитра. Якийсь час вона з двома дітьми жила у Полтавській області. Зв’язок з окупованими територіями зник, тому Наталія не знала, що з її чоловіком, а незнайоме місце і нові обставини додавали хвилювань.
30 серпня 2014 року Наталія сиділа на вокзалі у Харкові й чекала на автобус до Старобільська. За годину до його відправлення Дмитро вперше за довгий час подзвонив їй і сказав, що зміг вирватися з окупації.
Тому коли Наталія разом з дітьми виходила з автобуса «Харків-Старобільськ», її вже зустрічав коханий. Це була найдовша розлука з моменту їхнього знайомства.
Потім він зізнається Наталії, що коли нарешті опинився на підконтрольній Україні території, то не міг надихатися.
З того часу родина почала будувати нове життя у Лисичанську. Наталія знайшла роботу за фахом у дошкільному закладі, а коли у 2015 році у Лисичанську запрацював військкомат, Дмитро негайно став на облік. Спочатку був мобілізований на рік. Потім підписав контракт на п’ять років і ще раз підписав його вже у 2021 році.
«Я знала, що він не буде ховатися від служби в Україні», — каже Наталія.
Дмитро у школі взагалі не вивчав українську мову, це вказано в його атестаті. Але під час служби у ЗСУ знання мови було необхідне.
«Треба було і документи готувати українською, і спілкуватися українською. Тому ми з ним вдома почали вивчати її. Я сама вчитель української мови та літератури. Тому він у мене в нарядах переписував тексти українською мовою, потім ми вдома писали диктанти. А потім почали розмовляти українською у побуті. Дмитру було складно, але йому знадобився лише рік, щоб опанувати її. Він почав впевнено розмовляти, писати й виступати на заходах українською мовою», — згадує Наталія.
Родина дивилася по вечорах фільми українською, а в їхній автівці завжди грала українська музика. Тому коли прийшов час їхньому молодшому сину Арсенію йти у перший клас, розмов про те, якою буде мова навчання, не було.
24 лютого о 4:20 Дмитру зателефонував оперативний черговий і повідомив, що почалася повномасштабна війна. Дмитро швидко зібрався і поїхав під Сєвєродонецьк.
Наталія нікуди їхати не хотіла, хоча у їхньому районі було чутно, як обстрілюють населені пункти поблизу Лисичанська:
«Не вірилося, що буде така масштабна війна. Діма дзвонив, просив зібрати речі і документи. А потім надіслав мені таке повідомлення: «Натуся, ти знаєш, я не панікер. Але тут повний пі*дець. Збирайтеся, я буду вас вивозити».
Дмитро привіз їх на вокзал і посадив на евакуаційний потяг.
«Ми попрощалися. Я розуміла, що він, як заступник командира батальйону і підполковник, не кине своїх людей, доки буде везти мене кудись у безпечне місце. Це був останній день, коли ми спілкувалися особисто», — розповідає жінка.
Пункт призначення потягу постійно змінювався, але врешті решт він зупинився у Львові. А вже 26 лютого Наталія з сином Арсенієм приїхала до Дрогобича, де і зараз живе у гуртожитку.
Вже через тиждень вони з сином пішли плести маскувальні сітки. Там Наталія познайомилася з волонтерами, яким вона і зараз допомагає: роздає обіди тим, хто цього потребує, фасує харчові набори тощо.
Після евакуації Наталія ні на секунду не вимикала телефон. Їхній старший син Ілля також служить, брав участь у звільненні Чернігівської області. Тому їй було вкрай важливо завжди постійно бути на зв’язку, коли хтось з рідних чоловіків дзвонить з фронту.
Дмитро писав і дзвонив Наталі кожен день. Зранку, ще до того, як вона прокинеться, він надсилав їй приємні повідомлення, на кшталт «Доброго ранку! Тебе чекає смачна кава!»
Наталія робила скриншоти цих листувань і збирала їх в окрему теку. На здивування Дмитра на такі свої дії відповідала, що буде показувати повідомлення онукам.
Зв’язку у тому місці, де базувалися позиції Дмитра, часто не було. Але завдяки старлінкам вони мали можливість розмовляти і чути голоси один одного. Втім, Дмитро не зловживав службовим становищем.
«Писав мені: “Зараз подзвонити не можу, тільки написати. Але ввечері для всіх будуть роздавати зв’язок, я тобі подзвоню”», — згадує Наталія.
Вона ж піклувалась про нього навіть на відстані. Знайшла волонтерів, що їздили на передову на Луганщині, й передавала через них посилки. Зокрема, Наталя знайшла для Дмитра ліки, коли він трохи занедужав, і попросила волонтерів передати йому особисто. Її чоловік завжди дивувався від того, що хтось щось йому відправляє. Але потім Наталія зізналася, що це була вона.
9 серпня Наталія прокинулась, але не побачила звичайного теплого повідомлення від чоловіка. Здивувалася. З’явилося тривожне передчуття. Кілька разів подзвонила йому, але ніхто не відповів. Наталія вирішила, що це якісь проблеми зі зв’язком.
У той день вони з сином поїхали на екскурсію у гори. Там Наталії подзвонили з незнайомого номеру і сказали, що її чоловік помер.
Жінка втратила свідомість, а коли прийшла до тями, то побачила, як плаче її син, а люди довкола метушаться, хтось щось каже у телефон. Зв’язок у тій місцевості був поганий, тому Наталія попросила водія екскурсійного автобуса виїхати на трасу. Там вона передзвонила й уточнила, що саме сталося.
Її чоловік помер рано вранці 9 серпня. Дмитра знайшли в розташуванні батальйону. Його серце перестало битися.
«Він ніколи не скаржився. В нього все завжди було добре. Але я сама і по фотографіях, і по відеозв’язку бачила, що його стан погіршується. Просила його звернутися до медиків там. Але він коли почув це, обурився. Сказав: “Мої хлопці лежать у госпіталях з важкими пораненнями, а я поїду собі просити кардіограму зробити? Я так не можу”», — згадує Наталія.
Вона додає, що до того в Дмитра була контузія, яку він, що називається, переніс на ногах. Йти до лікаря на відріз відмовлявся.
Дмитро дуже переживав за своїх побратимів і за свій батальйон. На позиціях, де вони стояли, було дуже гаряче. Коли потрібно було відвести особовий склад на інші позиції, Дмитро багато нервував.
«Ці кілька місяців війни йому здоров’я не додали. Я чула його задишку, але він відмахувався, казав: “Ой, це я просто швидко йшов”», — розповідає дружина захисника.
Наталія часто згадує сон, який наснився їй за два тижні до загибелі чоловіка. Ніби вона спить, коли хтось підходить до неї, смикає за плече і каже: «Вставай, годі спати. Ти скоро станеш вдовою».
Після того сну вона одразу передзвонила Дмитру, а він сказав їй не обтяжувати себе такими тривожними думками, бо в нього все добре. Також Наталія сходила у церкву.
«Потім сон забувся. А 9 серпня знову згадався», — каже жінка.
Сини Дмитра теж важко сприйняли загибель батька. Старший Ілля приїхав зі служби на кілька днів, вони разом з Наталією передивлялися фотографії, згадували свої розмови з Дмитром. Молодший Арсеній перший тиждень часто плакав і запитував, чому так сталося і що їм тепер робити далі.
Дмитра Косенка поховали на Краснопільському військовому кладовищі у Дніпрі, серед інших полеглих захисників України. На похорон приїхали знайомі й друзі родини Косенко, батьки вихованців Наталії та багато інших людей, що знали Дмитра.
«В останні хвилини він був не самий», — каже Наталія.
Побратими Дмитра зверталися до Наталі та питали: «Як же ми тепер без Вікторовича?».
Вони дуже цінували Дмитра. Коли бійці його батальйону змінили позиції та зайняли Привілля, почався сильний обстріл. Після того Дмитро поїхав до них.
«Я теж завжди переживала, запитувала, як там його хлопці. А він відповів: “Приїхав, а мої пташенята до мене біжать, обіймають мене і кажуть: “Вікторович, так страшно було”. Здорові дядьки, а були як малі діти…”, — цитує чоловіка Наталія. — Діма переживав за кожного пораненого, а якщо хтось помирав, то він кожен раз наче втрачав частинку себе. Це все було дуже важко для його серця».
Після смерті чоловіка Наталії писали його побратими, намагалися підтримати. Також згадували, якою він був людиною.
«Дмитро стояв біля витоків територіальної оборони, був військовим комісаром. З його військкомату мені писали, що з його приходом все там змінилося на краще. Він був проти корупції і за прозорість. Тому, коли він буде стояти на Божому суді, йому не доведеться відповідати за щось погане, що він зробив на землі», — вважає жінка.
Згадували вони й те, як Дмитро піклувався про Наталію. Завжди дзвонив їй, після служби поспішав додому і казав: «Я піду, дружина на мене чекає вдома».
Зараз Наталія живе у Дрогобичі. Арсеній дистанційно навчається у Лисичанській школі. Жінка продовжує займатися волонтерством, разом із сином вони ходять плести маскувальні сітки.
Кожен день Наталія переглядає переписки з чоловіком. Це допомагає їй полегшити біль від втрати.
***
Світличний Євген Юрійович родом з Луганщини. Має економічну та юридичну освіту. Працював у банківських установах,… Read More
В Україні для переселенців із Донецької області працюють не лише хаби гуманітарної допомоги. З листопада… Read More
Мешканці та мешканки тимчасово окупованих територій сходу України цілу зиму потерпали від постійних відключень світла… Read More
Окупанти не в змозі забезпечити місцеве населення базовими потребами для виживання. З кожним днем загострюється… Read More
35-річна військова медикиня Галина Сєвєріна з позивним «Гаєчка» зустріла 24 лютого 2022 року в Слов’янську.… Read More
Світлана Рибалко — родом зі Словʼянська. Вже понад 18 років вона створює розмальовані шовкові хустки,… Read More
This website uses cookies.