Лисичанську багатопрофільну гімназію збудували бельгійці. А через сто років прицільно спалили росіяни. Вона нагадувала європейський виш і входила до топ-100 найкращих українських шкіл. Витримала дві світові війни та бій за Лисичанськ у 2014-му… Те, що гімназію розбомбили окупанти, її вчитель Юрій Кузьмич дізнався з новин.
Він тридцять два роки пропрацював фізруком у гімназії №17, яку потім перейменували на ліцей. Збирався стати журналістом чи філологом, але коли старша сестра вступила до технікуму фізкультури у Дніпрі та розповіла про студентське життя спортсменів, зрозумів: теж буде фізруком.
Юрій Кузьмич спробував себе у ролі тренера з баскетболу та волейболу, був навіть інспектором міськвно у Лисичанську. П'ятнадцять років поспіль у нього взагалі не було вихідних: крім основної роботи, щосуботи та щонеділі він займався з дітьми у спорткомплексі «Хвиля», а влітку завжди їздив як керівник з плавання у табори. Його запрошували стати директором школи й навіть очолити ДЮСШ у Луганську, але Юрій Кузьмич від усього відмовився, щоб залишитися фізруком.
За цей час у нього з'явилися коронні фрази, свої правила з обов'язковою чисто білою формою та спортивними перервами, на яких можна грати в більярд або бити грушу. Свій предмет Юрій Кузьмич не називає фізкультурою або фізрою, тільки культурою фізичною. Говорить так: «на чолі всього — культура (спілкування, поведінки, мислення, мови, потім вже спорту)».
У старовинній будівлі ліцею у Юрія Кузьмича не спортзал, а спортивна кімната 17 на 5. Він назвав її «Загальний центр психологічного розвантаження». І вчителі, і учні приходили туди у вільний час пограти у теніс, більярд, розтягнутися. Усім хотілося обіграти фізрука.
На останньому уроці Юрія Кузьмича перед війною школярі тренували якраз подачі в настільному тенісі.
24 лютого обстрілів у місті не було. Але наступні дев'ять днів вчитель із дружиною прожили у сховищі. Послі ударної хвилі від дуже потужного вибуху сім'я вирішила втекти з міста. Виїжджали машиною племінника, майже нічого з собою не брали, але спортивний костюм Юрій Кузьмич про всяк випадок склав у сумку.
У волонтерському штабі «КУСТ» у Дніпрі, куди приїхала родина, переселенців питають, чим вони займаються та чим можуть допомогти іншим. Коли дізналися, що приїхав фізрук, запропонували йому проводити заняття у холі готелю, з якого зробили шелтер. Так з'явилася щоденна зарядка об 11:00. Запізнюватися до Юрія Кузьмича небажано, все як у школі.
Ніхто з адміністраторів шелтера не розповідав переселенцям про те, що з'явилася ранкова зарядка, і не допомагав фізруку упорядкувати третій поверх і знайти спортінвентар — він не просив.
«Він сам все організував, знайшов через волонтерів штабного складу обручі, килимки, м'ячі, сам зібрав цих дітей. Це все було суворо, трохи по-військовому. Але він ні про що нас не просив і його поведінка стала для нас прикладом того, як треба працювати», — розповідає адміністраторка Юля.
Щодня до фізрука приводили десь по 15-20 дітей, іноді займалися і мами, бабусі, волонтери, які не можуть собі дозволити спортзал. У програмі завжди було ніздряне дихання за системою йогів, біг коридором, розтяжка. Закінчували зазвичай дитячими естафетами, але Юрій Кузьмич в арсеналі мав навіть японську гімнастику шіацу.
«Я не вперше працюю із травмованими дітьми. Це все з нами вже було у Лисичанську 2014-го. Тоді ми не захотіли їхати, продовжили вчитися. Потім місто звільнили, ми тріумфували. Зараз я боюся, щоб не трапився в Лисичанську Маріуполь. Усі їдуть, — каже фізрук. — Але я думаю, під час занять діти з різних міст відволікаються на ігри та можуть хоча б на якийсь час забути, що відбувається в країні».
У штабній їдальні Юрія Кузьмича впізнав його колишній учень, а зараз волонтер Влад Божич. Вони не бачилися з 2013 року, у хлопця вже своє креативне агентство.
«Тільки біла футболка і тільки білі шорти були потрібні. Маленький логотип Realmadrid або Adidas допускався, але дисципліна — понад усе», — посміхається Влад.
Каже, ніколи не відчувалася різниця у віці з Юрієм Кузьмичем. У нього мало хто прогулював фізру. Скоріш за все ти міг дуже хотіти прийти, але забути білі шорти та шукати, у кого їх можна позичити.
Влад лише один раз обіграв фізрука у теніс. Він пам'ятає, що в школі, як і в штабі, в одному занятті були «заміксовані» і футбол, і теніс, і дихання, і підтягування, і зарядка. Тоді хлопець не замислювався про те, як був пропрацьований кожен урок.
Про те, що рідного і для Влада, і для Юрія Кузьмича ліцею більше немає, обидва дізналися з новин. Волонтер — сидячи в штабі, фізрук — вже в Австрії, куди виїхав з Дніпра на евакуаційному автобусі.
«Історична будівля повністю вигоріла. На фотографіях було видно, як горить мій кабінет, моя спортивна кімната, там все моє життя», — каже Юрій Кузьмич.
Владиславу відео палаючої школи відправив однокласник.
«Пожежу хтось зняв із футбольного поля. Я пам'ятаю, ти стоїш у дев'ятому класі на ньому у білій футболці на фізрі. Бачиш, з вікна дівчата виглядають хлопчаків, які грають у футбол, — каже Влад. — У нас був гімн приблизно з такими словами: «Гімназія — початок всіх початків, ти дім моєї надії та юності причал». Це більше за школу, це дім, де тебе зустрінуть, підтримають. Ми з нашим трудовиком ходили на рибалку поза школою. На спеціальному уроці-прогулянці він міг сказати, що купив нову блешню, і всі йшли її тестувати.
Раз на рік Влад приїжджав до Лисичанська і заходив до гімназії.
Через два тижні її директорці, Світлані Василівні Білусі, виповнюється 80, пів життя вона провела у гімназії. Почесна громадянка Лисичанська, народний учитель, кавалер ордена княгині Ольги, вона зробила школу авторського циклу та могла навіть коригувати програму міністерства.
«Говорила на лінійках, що гімназія і ми — все, що має», — згадує Влад.
Те, що згоріла та сама «школа фізрука», з новин дізналися всі волонтери у штабі в Дніпрі.
Оля Соколова, фотографка та волонтерка, бачила гімназію тільки на фотографіях, але знає і Влада, і Юрія Кузьмича. Ось що вона каже:
«У мене нічого такого не було в Дніпрі... А це маленький Лисичанськ! Більярд на перервах, роздільне навчання, форма, гімн... Росіяни знищують усе найпрекрасніше. Театр з написом “Діти”, пам'ятники, нові міста, в яких тільки-но висадили сади, парки, сучасні будинки з гарним інтер'єром, телевізорами та фотографіями з красивих весіль на полицях. Ця гімназія виглядає як Стенфорд або Оксфорд. Бельгійці збудували, а орки зруйнували».
Юрій Кузьмич розповів, що весь педколектив на чолі з директоркою уже почав боротися за гімназію, і її точно відновлять. А у самого вчителя одне бажання: повернутися до спортивної кімнати 17 на 5 та провести там урок «культури фізичної».
Якою буде вступна кампанія для абітурієнтів із тимчасово окупованих територій? У які українські заклади вищої… Read More
Рибалкін Володимир Миколайович родом з Донеччини. Учасник АТО, активіст та волонтер. Відомий як журналіст-антикорупціонер та… Read More
5 травня 2014 року в Бердянську був створений батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Азов».… Read More
Олексій Алчевський — український банкір, фінансист-реформатор, промисловець, меценат, засновник гірничих і металургійних підприємств на Донеччині… Read More
25 квітня Верховна Рада України проголосувала за закон «Про внесення змін до Кодексу законів про… Read More
Випадки насильницьких зникнень та свавільних затримань українців на тимчасово окупованих територіях стають все більш масовими… Read More
This website uses cookies.