"Не треба газу чи води, тільки б не стріляли": як живуть сьогодні мешканці Лиману

Під час російського вторгнення Лиман зазнав великої руйнації. Значний час мешканці були без комунальних послуг, звʼязку та допомоги. Зараз у домівки вдалося повернути електроенергію, десь вдається повертати газопостачання. Умови проживання тут важкі, але люди продовжують залишатися у місті.

80-90% будівель пошкоджені або зруйновані

Таку цифру повідомляв мер Лиману Олександр Журавльов. Й дійсно, майже неможливо знайти будинок, який був би цілим. 

Всюди розбиті вікна, двері, дахи. Деякі будинки зовсім зруйновані – немає стін або цілих під’їздів.

 Як же йде процес відновлення міста?Жителі міста розповідають, що спочатку руйнування будинків треба зафіксувати, після чого міськрада почне розробляти план їхнього відновлення. Та, на їхню думку,  цей процес йде доволі повільно.

Все ж деякі відновлювальні роботи тривають. 

Наприклад, де є можливим будівельники лагодять покрівлі багатоквартирних будинків – проводять демонтаж та розчищення, а потім роблять капітальний ремонт.  

Поступово йде робота з відновлення комунальних послуг, у лютому у домівки жителів почали давати газ. Але більшість лиманців залишаються без газопостачання та води.

Люди проживають здебільшого у підвалах. Там обладнують спальні місця та буржуйку з виходом труби назовні для опалення. Їжу виходять готувати на вулицю біля під’їздів.

Кількість мешканців у Лимані значно зменшилось. У деяких багатоквартирних будинках можуть проживати усього 6-10 осіб. 

“Гуманітарної допомоги більш ніж достатньо”

За водою мешканці ходять на водокачки або місцеві колодязі. У місто приїжджають й волонтери з гуманітарними місіями, які допомагають розв'язувати проблему з водою. Так, церква  “Євангельські християни” облаштовують спеціальний фургон, де розміщуються три душові кабіни, пральні машинки та місце для перукарні. 

Волонтер від церкви каже, з цим фургоном їздять населеними пунктами, де немає води, дають можливість мешканцям безплатно прати та приймати душ.

Волонтери церкви також тримають невеличку їдальню у місті. Тут можна отримати комплексний обід, випити каву або чай, просто погрітися.

Місцевий мешканець Володимир якраз виходив з їдальні та розказав, як зараз живе у місті.

“Ми тут живемо у більш-менш нормальному районі, а далі там зруйновано майже все. Я живу у підвалі, квартира спалена. Приліт був на третій поверх, а я – на п’ятому проживав. Є буржуйка, спальне місце, гріємося”. 

Володимир показав декілька воронок від снарядів, каже, що усе місто в них, а де-інде досі стирчать ракети. 

“Найстрашніше було, коли міни літали, коли росіяни заходили у місто. Тоді 4 дні стріляло так, що я не міг вийти на вулицю та хоча б поставити чайника”, – пригадує Володимир.

За словами чоловіка, гуманітарна допомога дуже добре, а деколи її буває навіть забагато: 

“Гуманітарною допомогою більш ніж допомагають. Навіть дуже допомагають! Привозять, є адресна, а можна ще піти та десь додатково отримати. Я ось дізнався, що тут в їдальні годують людей, та вирішив прийти допомогти продуктами. Я! Уявляєте? Бо багато залишається, треба допомагати й іншим. Я вам так скажу, люди у нас навіть трошки розлінилися. Ну, уявіть собі, тут годують, і там далі ще годують. Два рази на день можна поїсти, можна й самому не готувати. А продукти накопичуються…” – розповідає Володимир. 

Від міжнародних організацій Володимир отримав два спальники, багато пледів, постільну білизну. Тому вдається добре грітися, навіть, коли холодає. 

Це ж підтверджують місцеві мешканки Надя та Наталя. Кажуть, допомоги багато, є місця, де можна поїсти, тому на це не скаржаться. 

“Росіяни нам взагалі не допомагали. А ми їх і не бачили майже. Сиділи у підвалах та нікуди не виходили, бо страшно було. А зараз бахкає… Постійно бахкає, й днем, й серед ночі”, – каже Надя.

Коли дали електрику, Надя та Наталя почали готувати вдома, на електропічці, а грілися взимку електрообігрівачами:

“Не треба нам ні газу, ні води, тільки б не стріляли”, –  каже Наталя. 

Пенсію отримують на “Укрпошті”, або у банкоматах. Але роботи майже немає, тому молоде населення їде у Словʼянськ або далі. У Лимані ж працюють магазини, є їдальні, обіди дають й у місцевій лікарні. 

“Речі нам теж дають, за це дуже дякуємо. Ми як ото кажуть “Й до війни такого не бачили”. Привозять іноземні продукти, а ми не розуміємо, що то таке. Так пишемо нашим діткам, а вони нам пояснюють”, – сміється Надя.

Родини жінок виїхали з повномасштабним вторгненням до Львова та Чопа. Запрошують їх у гості, але ті поки відмовляються:

“Вчора Великдень був, а ми плачемо… Діти далеко, онуки далеко… У нас тут усе спокійно було, гарно, чистенько. До оцього “приходу”. У нас тут квіти, там квіти були. А зараз… навіть настрою немає щось робити. А поруч села взагалі розбиті є. Та головне, щоб все закінчилось”.

Жителька Олена Григорівна каже, дрова для буржуйок рубає самостійно, не зважаючи на вік та хворобу:

“До нас приїжджали німці, англійці, французи. Так німці ото допомагали мені рубати дрова. А поруч ось собачки та котики у нас бігають, які раніше були домашніми, та люди повиїжджали без них. То ми їх ото годуємо, іноді почухаємо”.

Сини Олени Григорівни служать у Збройних силах України. Та знаходять час, щоб приїжджати у гості:

“Вчора приїжджав син до мене. Допомагав мені тут. Молодець”. 

У багатоквартирному будинку Олени проживає усього шість людей. Та вже звикли гуртуватися, допомагати один одному, ділитися. 

Сьогодні Лиман стоїть на початку шляху до свого відновлення. І для налагодження життя потрібно виконати ще безліч завдань та проробити титанічний труд. Та головним для багатьох мешканців залишається не відновлення вікон чи дверей, а повернення тиші та миру.

***