Відновлення правди. Як мешканці Луганщини брали участь в українському національному відродженні

У ХІХ столітті на території сучасної України почався соціально-політичний рух за визнання та становлення української нації. Як Східний Варіант розповідав раніше, у XVIII столітті рішеннями російської імперської влади ліквідували Запорізьку Січ та Гетьманщину. Військо Запорізьке перестало існувати, а Лівобережна Україна остаточно відійшла до складу Російської імперії. Встановили кріпацтво, ще більше утисків зазнавали українці та їхнє право на самовизначення.

Так, в 1748 році наказом Петербурзького Синоду викладання в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України запровадили російською мовою. Унаслідок цього на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл. У ці ж роки виходили заборони від Синоду друкувати українські книжки, почали вилучати зі шкіл українські букварі. У 1784 році наказом Катерини II запровадили російську мову в усіх школах України.

У 1863 році виходить Валуєвський циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, у 1876 році — Емський указ про заборону ввозити книжки та брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати твори та переклади, проводити театральні вистави та друкувати ноти українською мовою, виконувати україномовні музичні твори.

У другій половині ХІХ століття заборон дедалі більшало, що неминуче призвело до зародження українського національного руху. Під заборонами та загрозами страти, культурні та політичні діячі вели підпільну діяльність, проводили україномовні заходи, друкували україномовну літературу, розповсюджували листівки тощо. Завдяки цьому Україна вижила під чобітком суцільних заборон та обмеження. А в першій половині XX століття національне відродження знайшло своє продовження в Українській революції.

Національне відродження відбувалося не лише у центрі та на заході Україні, а й на сході. На жаль, ця тема не є достатньо вивченою в науковому полі. Про це кажуть автори видання «Нариси історії Луганщини» доктор педагогічних наук Віталій Курило, кандидатка історичних наук Ольга Забудкова та доктор історичних наук Олександр Набока. Попри це, є зафіксовані історичні свідчення, що на Луганщині були люди, які виступали за українство. Докладніше про це в матеріалі

Олена Радакова — українська історикиня, яка досліджувала Луганщину

Життя та робота Олени Радакової тісно повʼязані з луганським краєм. Олена народилася в 1869 році в Словʼяносербському повіті Катеринославської губернії у дворянській родині Єленєвих. Після закінчення жіночої гімназії в Харкові вийшла заміж за Віктора Радакова. Як Віктор випустився з Харківського університету, родина переїхала до Парижу, де він продовжив навчатися. Відкривати для себе нові знання почала й Олена. У французькій столиці вона познайомилася з антропологом та етнографом Федором Вовком і під його наставництвом вивчала археологію, антропологію та етнографію. Про це у своїх дослідженнях писала Ольга Забудкова, кандидатка історичних наук та доцентка Луганського національного університету ім. Т. Шевченка.

«Після повернення з Європи у 1890 році Віктор Радаков стає адвокатом, потім починає діяльність у Слов’яносербському земстві, а з 1896 року стає головою земської управи. Олена ж робить перші кроки в науку під керівництвом харківського історика Дмитра Багалія. На жаль, систематична наукова робота для неї виявилася неможливою, оскільки близько 1892 року Олена захворіла на туберкульоз. Разом із тим, навіть та кількість робіт, яка нею була створена, дозволила українському історику Оглобліну назвати Олену Радакову, разом із Плохинським, Мілером та Барвінським, учнями Дмитра Багалія, які своїми працями з історії Гетьманщини зробили цінний вклад в українську історіографію», — писала Ольга Забудкова.

У 1891 році Олена Радакова випустила роботу «Гетьман Даниил Апостол в роли колонизатора». Наступного року стала членкинею Харківського історико-філологічного товариства, де презентувала роботу про українських козаків під час створення Ладозького каналу в 1720 році. Для написання своїх статей Олена працювала з архівами, у тому числі Харківського університету. У 1899 році випустила роботу «О ревизиях у Малороссии в XVIII столетии», яку представила на XI археологічному зʼїзді в Києві.

На початку XX століття сферою її інтересів стає рідний край. У 1900 році вона провела експедицію в Старобільський повіт та підготувала за результатами статтю. Наступного року зайнялася етнографічним описом українського населення Катеринославської губернії.

«Під час служби чоловіка в Слов’яносербському земстві за сприяння Олени Петрівни було організовано бібліотеку для земських службовців. Крім того, за спогадами Дмитра Багалія, вона розробляла план загального навчання в повіті, очолювала товариство взаємодопомоги учителів та була секретарем читалень-бібліотек у повіті. З листування з Борисом Грінченком зрозуміло, що велику увагу вона приділяла поширенню в повіті української книги. Так, на початку 1897 року Олена повідомляє, що отримано дозвіл на розміщення в бібліотеках-читальнях “Кобзаря” Т. Г. Шевченка», — зазначала дослідниця Ольга Забудкова.

Олена Радакова померла у віці 41 року від пневмонії. Вона увійшла в історію як дослідниця та громадська діячка, яка тривалий час своїх наукових пошуків приділила Луганщині. На жаль, її фотографії не збереглося у відкритому доступі.

Олексій та Христина Алчевські — рушії українства на сході України

Східний Варіант уже розповідав історію українського банкіра, промисловця та мецената Олексія та його дружини, громадської діячки Христини Алчевських. Хоч імперська та радянська влада намагалися замовчувати їхні імена, історії про їхній внесок у розвиток українського суспільства, зокрема Луганської області, дійшли до нашого часу.

Олексій Алчевський народився в 1835 році в Сумах. Після закінчення училища переїхав до Харкова, де разом із дружиною Христиною відкрив невелику чайну крамницю. Шлюб Олексія та Христини був щасливим, подружжя мало шестеро дітей, серед яких кандидат природничих наук Дмитро Алчевський, театральний критик та автор першого букваря для дорослих українською мовою Микола Алчевський та українська письменниця Христя Алчевська.

У 1871 році Олексій Кирилович став співзасновником Харківського земельного банку, був головою його правління. На цьому заробив великі статки та звернув увагу на Донецький вугільний басейн, як потенційне місце для вкладення та заробітку. У Словʼяносербському та Бахмутському повітах підприємець організував геологічні пошуки вугілля, які стали стабільними для подальшої промислової діяльності.

У 1895 році на Луганщині він засував Донецько-Юрʼївське металургійне товариство (нині Алчевський металургійний комбінат) — одне з найбільших підприємств чорної металургії в Російській імперії на той час. Ще через два роки став ініціатором створення «Руського провідансу» в Маріуполі (нині маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча).

У 1860-х роках Алчевський організував і очолив гурток харківської «Громади», яка організовувала недільну школу, видавала заборонену українську літературу, збирала етнографічні матеріали, проводили лекції, шевченківські вечори, зустрічі з театральними групами. Серед учасників гуртка була і Христина Алчевська.

Христина Данилівна завдяки фінансовій підтримці чоловіка заснувала в Харкові недільну школу, для якої подружжя збудувало власне приміщення. На Луганщині, неподалік власного підприємства в селі Олексіївка (нині село Михайлівка Алчевського району) вони збудували зразкову школу. Серед викладачів був відомий український письменник і вчений Борис Грінченко, автор «Словника української мови». Про це пишуть автори «Нарисів історії Луганщини».

Хоч школа на Луганщині офіційно діяла за російськомовними підручниками й програмою, сам Борис Грінченко таємно ознайомлював учнів з українським письмом та абеткою.

За кошти Олексія Кириловича відкривалися навчальні заклади в Харкові та Катеринославі (Дніпрі), будувалися церкви в Сумах та Харкові, у містечках Харківської та Катеринославської губернії, була відкрита перша громадська бібліотека у Харкові.

«Олексій Алчевський фінансував спорудження першого пам’ятника Тарасу Шевченку в Харкові. Він довго прагнув його встановити, але царський уряд був проти. Тому Алчевський на власні кошти замовив через дружину бюст поета відомому скульптору Беклемішеву. Бюст із білого італійського мармуру прикрасив двір будинку попри офіційну заборону, що була накладена на поета. Так, у родинній садибі Алчевських у Харкові було відкрито перший пам’ятник Тарасу Шевченку в Україні», — йдеться в «Нарисах історії Луганщини».

На початку XX століття в Російській імперії почалася криза, яка охопила і промисловість Донбасу. Алчевський втрачав замовників, але заводи не закривав та не звільняв робітників. Старався вчасно виплачувати заробітну плату.

Двічі Олексій Кирилович звертався з проханням про кредит до Міністерства фінансів імперії, але отримував відмову. 7 травня 1901 року на вокзалі Санкт-Петербургу Алчевський кинувся під потяг. За офіційною версією, це було самогубство. Але існують версії й про замовне вбивство.

Алчевський вкладав мільйони в український рух і підтримував його в усіх напрямках. Христина Данилівна писала: «Я вийшла заміж за справжнього українця».

Після смерті Олексія Алчевського уряди російської імперії та радянського союзу всіляко намагалися применшити його внесок у розвиток промисловості на сході України. А його імʼя майже не згадувалося. У 1903 році поселення біля заводу, що заснував Олексій Алчевський, назвали на його честь — Алчевськ. Але в 1931 році назву змінено на Ворошиловськ до 50-річного ювілею радянського діяча Климента Ворошилова. Лише в 1991 році мешканці міста повернули історичну назву Алчевськ на честь засновника та українського патріота.

Як бачимо, на Луганщині теж відбувалося українське національне відродження. Хоч воно не набуло такого масового характеру, як у центральній Україні, однак залишило важливий слід у становленні української ідентичності.

***