Мотанки зі столітньою історією. Як у Станиці Луганській майстриня в четвертому поколінні створює традиційні українські вироби

У чому криється «код нації» Донбасу і Слобожанщини та чому важливо пам'ятати своє коріння, розповіла Олена Крецул — майстриня зі Станиці Луганської.

Бабуся Олени по батьківській лінії при народженні отримала українське ім'я Орина. Тільки, коли довелося оформляти документи на дівчинку, паспортистка записала ім'я дитини як Ірина.

«У Біловодському районі були сильні українські традиції. Одяг, мова, пісні, свята. Певна річ, дітей називали українськими іменами. Але тоді час був такий. Бабуся Орина переїхала з Біловодського району в Станично-Луганський в 30-і роки. Голод був там. Голодомор», — згадує Олена.

Саме бабуся Орина (її все одно так називали рідні та близькі) долучила маленьку Олену до традиційного українського мистецтва.

Майстриня з теплотою згадує, що бабуся любила шити. В роботі використовувала стареньку подільську машинку, на якій зараз працює й Олена.

«Після того, як бабуся пошиє одяг для всієї родини, залишалися невеликі клаптики тканини. З них вона мотала ляльок. Сама мотала і вчила мене. Найдорожча мені мотанка — це мама з немовлям. На її основі я і сьогодні роблю своїх ляльок», — розповідає майстриня.

Бабуся Орина не тільки вчила онуку робити ляльок, а й пояснювала їй значення незвичайних іграшок. Адже традиційні ляльки мотанки — це обереги, які використовували українці.

Коли бабуся шила, вона розповідала казки, легенди, співала українські пісні. Вони були сумні, протяжні, чіпляли за душу.

Олену ще в дитинстві вразила розповідь бабусі про захист дітей від злих сил.

«Коли дитя тільки народжувалося, до нього на ліжечко прив'язували першу в його житті ляльку-мотанку. Вона берегла його від нечистої сили. У це вірили наші пращури», — згадує Олена.

Олена Крецул свої вміння у шитті та традиційній українській вишивці отримала від матері. Та своєю чергою — від своєї бабусі, тобто від прабабусі Олени Марини Омелянівни.

Мама шила не тільки для родини, але і для сусідок. А Олену з братом Михайлом вчила вишивати. Він теж з великим задоволенням рукодільничав.

Мама Олени розповідала секрети майстерності, підкріплені віковими традиціями. Наприклад, однією з головних умов правильної української вишивки була відсутність вузликів на виворітній стороні.

Мати казала, що виворіт повинен бути таким же ідеальним, як і лицьова сторона. Одна сторона для людей. Інша — для Бога

Як і ляльки-мотанки, вишивка для сім'ї Олени була найсильнішим оберегом. До вишитих речей ставилися з пошаною. Можливо, не знаючи до кінця значення кожного символу, проте, берегли унікальний візерунок, як реліквію, як код нації.

І одна, і друга бабуся доклали максимум зусиль, щоб прищепити онукам любов до української культури.

«Кожну річ, яку вишивали бабусі та мама, супроводжували розповідями та поясненнями. Що означає той чи інший символ, для чого той чи інший орнамент. Ромб з точками — засіяне поле, наприклад», — ділиться Олена.

Прифронтова Станиця Луганська знаходиться всього за декілька кілометрів від окупованої частини Луганщини. І там йде жорстка пропаганда ідеї, що Донбас — російські території.

Оскільки в селищі розташований контрольно-пропускний пункт, Олена вважає, що головне завдання місцевих жителів — популяризувати українську культуру, показати свою ідентичність.

«Ми нащадки козаків. Про це потрібно пам'ятати. Сьогодні повернення до традиційного мистецтва — не тільки наша пам'ять, але і відповідь всім тим, хто сумнівається в тому, хто наші предки», — підкреслює майстриня.

Бабуся Олену вчила робити ляльок з тих матеріалів, які були в домі: солома і клапті тканин.

Клаптиків завжди було багато в будинку. Різних забарвлень і типів тканин. З них робили «одяг» для лялечок. Основу ж мотали з соломи, адже її в селі теж в достатку.

«Технологія досить проста, з нею навіть впорається дитина. Я, наприклад, зробила свою першу ляльку в п'ятирічному віці», — згадує майстриня.

Традиційній українській вишивці Олена присвячує не менше часу і сил, ніж виготовленню ляльок-мотанок. Жінка вишиває сорочки-вишиванки та рушники.

«Шити я теж вмію, але це не моє. А ось вишивка — моя пристрасть. Я дуже люблю старовинні мотиви. Вони мене заворожують. На основі старовинної традиційної вишивки я створюю свої роботи

І підкреслює, що вишивка — це візитівка кожного регіону України. І Луганщина — не виняток.

Якщо на західній Україні, зокрема на Буковині — більш барвисті, різноманітні, зовсім інші орнаменти, в основному, геометрія, то на Луганщині — це переважно зображення рослинності, тварин. Саме тих, які водяться в цій місцевості. Птахи, тварини вишиті. Якщо говорити про квіти, то це рослини краю. Фіалки, айстри, жоржини, і, звичайно ж, троянди.

Місцева вишивка різниться і в залежності від свого призначення.

Якщо це весільний рушник, то обов'язково присутні дубові гілки, листя і жолуді. Ще лілії.

Якщо говорити про чоловічий традиційний одяг, то вишивка має характер оберега. Вишивка займає невелику площу на сорочці: манжети, комір і низ. На них вишивають, наприклад, алатир — дуже сильний обереговий знак.

Жіночі сорочки багатші на вишивку. Там можна побачити й квіти, і птахів, і інші зображення.

Мотанки та вишиванки Олени сьогодні можна знайти не тільки на всеукраїнських виставках, а й в мережі. Її роботи відомі далеко за межами рідної Станиці.

В епоху сучасних технологій майстриня освоює тематичні цифрові платформи. На її думку, так легше достукатися до людей, які далеко. Майстриня фотографує свої роботи та виставляє в мережі. Так можна завоювати набагато більше шанувальників, вважає жінка.

Також, Олена активно веде свою особисту сторінку в Facebook, де ділиться своїми новинками. І кожен охочий може зануритися у світ української традиційної культури.

"Від Луганщини до Закарпаття"

Варто зазначити, що традиційні ляльки в українських селах робили з різних матеріалів. Однак єдині українські мотиви помітні в усіх українських регіонах.

Про це нам розповіла колега Олени по ремеслу — Анна Некрилова, майстриня із Запоріжжя і працівниця краєзнавчого музею.

Ляльки в кожному регіоні робили з тих матеріалів, які були там поширені. На західній Україні — з дерева, в селах, розташованих на берегах річок, мотали з очерету. Як одяг використовували клапті, стрічки, у кого, що було.

У таких регіонах, як південь Донецької області, північ Луганської (Слобожанщина), Запорізька і Кіровоградська області було багато мігрантів та етнічних діаспор, які привносили щось своє в прикладне мистецтво.

«Однак загальноукраїнські мотиви можна відстежувати по всій Україні — від Луганщини до Закарпаття», — пояснює Ганна.