"З кіньми треба пожити — тоді ви все відчуєте": як кінний театр із Кремінної відроджується на Львівщині

Цей затишний куточок Львівщини відзначається не тільки своєю природною красою й гостинністю місцевих жителів, а також особливим місцем — фермою-ранчо, де знайшла свій притулок перлина Кремінної — кінний театр Бориса Семиволоса.

Раніше на Луганщині він був відомий як “Лошадкін дім”, але після переїзду отримав нову назву — “Козачок: Кремінна-Дрогобич”. 

У стайні гамірно та весело. Повсюди діти й коні. Звичайний будній день. Чутно, як хтось кричить: “Міф! Міф!” Це гукають одного з найшвидших коней стайні. Зараз почнеться тренування й кожен бере собі улюбленого супутника, аби відпрацювати “джигітування” — акробатичні трюки на конях. Діти готуються, а тренери чекають на виїзд.

Така атмосфера тут щодня. Особливо, влітку. Бо ж канікули, й місцева дітвора проводить на стайні весь вільний час. Вони не лише тренуються, а й доглядають за кіньми, спілкуються, вчаться поводитися з тваринами. За невеликий проміжок часу перебування на Львівщині кінний театр встиг “обрости” учнями, і їхня кількість тільки примножується. 

А ось іде й сам Борис Григорович, засновник театру та кінної школи. Його легко впізнати: на голові ковбойський капелюх, а поруч — сніжно-білий кінь Козачок — найспокійніший серед усіх. Цей коник щодня катає менш досвідчених відвідувачів ферми.

“Залишив колгосп і не шкодую”

Життя Бориса Григоровича тісно пов’язане з кіньми. Раніше він був директором великого колгоспу, що налічував близько 5 тисяч гектарів землі. Однак, якось друзі подарували йому коня на день народження, що й стало початком нового етапу життя чоловіка.

“У мене все життя поряд з кіньми. Із самого дитинства. І тут друзі дарують коня. А ним же треба займатися. Не просто ж так — поставити й годувати. Так не годиться — кінь має рухатися. А якщо кінь стоїть, то це 500-700 кілограмів “дурних м’язів”. Поступово я почав із ним працювати. А потім у нього з’явилася подружка — і пішло-поїхало”, — розповідає Борис Семиволос.

Коли ж постав вибір між колгоспом і кіньми, Борис Григорович, не вагаючись, обрав друге: “Залишив колгосп і не шкодую”, — каже він.

На деякий час наш герой задумався. Мовчки опустив погляд і якусь мить ніби згадував усе пройдене до цього. 

“Це важко пояснити, розумієте. Коли ти йдеш на роботу, знаючи, що тебе там чекають, і ти йдеш із задоволенням. А, коли вже закінчився робочий день, ти сидиш до 10 вечора й не можеш ніяк звідси піти. Щось у цьому є. Це до душі, розумієте?” — говорить чоловік. 

Райський куточок

Ідея створення кінного театру народилася в Бориса Григоровича із простого прагнення знайти нове заняття для коней, які були в його розпорядженні. Він вирішив зосередитися саме на культурній складовій, адже спортивні змагання із великими навантаженнями та стрибками, на його думку, могли б завдати шкоди тваринам. 

“У мене на стайні дуже шанують коней, дуже їх люблять. Ну а спорт, якщо двома словами сказати, губить коней. Там навантаження, стрибки — це все дуже складно для тварин”, — пояснює він.

А діти ж якось самі собою почали з’являтися на стайні. Борис Григорович говорить, що йому якось дуже легко вдається знаходити спільну мову з ними. Легко виходить вчити, організовувати, зацікавлювати. Так і вийшло, що з часом усе це переросло в дитячий кінний театр: коням треба чимось займатися, і дітям — також.

У 2014 році, коли Кремінна переживала бойові зіткнення, розпочалася й реалізація цієї ідеї. Перша вистава відбулася у 2015 році.

“Вона була примітивна, коротка, але було все дуже душевно. Було все добре”, — згадує  чоловік.

На піку свого розвитку стайня налічувала до двадцяти коней і приваблювала відвідувачів з усієї області: Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Попасна, Рубіжне. Приїжджали навіть люди з інших регіонів України, щоб побачити вистави.

“Ми створили дитячий кінний театр, де діточки роблять джигітувальні трюки на великій швидкості, під шалену музику. Все це заряджено великою енергією. А розташована стайня була в Кремінському лісі. Там дві річки поруч — Красна й Донець. Якраз неподалік були й ми. Райський куточок”, — згадує Борис Семиволос.

“Боря, в тебе більше немає стайні”

Після початку повномасштабного вторгнення росії, Борис Григорович, як і багато інших людей, був у розпачі. Не знав, що робити далі, як рятувати коней. На той момент їх було 16. Склади з кормом для тварин опинилися в зоні бойових дій. Годувати тварин було нічим. Потрібно евакуюватися. Але як? Хто захоче поїхати під обстріли?

“Просто зібралися з друзями й вирішили, що ми зможемо вивезти. Та навіть якщо не зможемо, то повинні хоча б спробувати. Почали збирати гроші, бо це дуже дорого коштує, а везти безоплатно ніхто не буде”, — згадує Борис Григорович.

Десятки дзвінків, розмов. Транспорт все не знаходився. Коні голодували. Їжі майже не було. Тварини схудли, а Борис Григорович не знав, що робити далі. Та все ж знайшовся відважний чоловік, готовий допомогти.

“Це така унікальна людина, вчинки героїчні робив. Він більше 250 коней вивіз тільки з Харкова. В нього весь коневіз посічений, побитий уламками”, — розповідає наш герой.

Водій погодився поїхати на Кремінщину, щоб забрати коней. Коневіз був розрахований всього на 9 коней. Та вивезти вдалося 11 тварин. 

“Оця маленька “поняшечка”, — показує Борис Григорович на невеличку поні поруч із нами, — Катерина Борисівна її звуть. То їхала вона в багажному відділенні дві доби. Бідненька. Але, бачите, врятували”.

Ще пʼятеро коней залишилися в місцевих, які допомагали на стайні та відвідували кінну школу. Борис Григорович із сумом у голосі говорить, що їхня доля йому наразі не відома.

“Коні вже були за Лиманом, а мені подзвонили місцеві й сказали: “Боря, в тебе більше немає стайні — все горить. Через три години після евакуації стайня загорілася від прямого влучання снаряда”,— згадує Борис Григорович.

Після евакуації “Лошадкін Дім” спочатку розмістився у Дніпрі, у кінно-спортивному клубі “Klimenko Stable”. Перші два тижні були в стресі та невизначеності. Треба було шукати нове місце для стайні. І воно знайшлося — в місті Борщів Тернопільської області.

“Там ми знайшли тимчасовий притулок, люди так само допомагали нам. Я дуже вдячний борщівцям, там дуже багато друзів моїх залишилось. Завдяки ним ми, може, й вижили. Бо всі брали участь у житті нашої стайні”, — згадує Борис Григорович.

Пізніше власник “Лошадкіного дому” познайомився з Русланом Козирем. Той якраз облаштовував ферму під Дрогобичем. Чоловік запропонував нашому герою переїхати на його територію й організувати всю необхідну інфраструктуру для стайні.

Переїзд до Дрогобича став новим етапом у житті “Лошадкіного дому”, який відтоді має назву “Козачок: Кремінна-Дрогобич”.

“Все, що робиться в житті, все це до кращого. Не шкодую. Нам тут файно. Людей повно, дітей повно в нас. Тут ми вже не пропадемо, це я точно знаю”, — посміхається чоловік.

Руслан Козир, власник ферми, ділиться в розмові, що задоволений результатами спільної праці, тварини добре адаптувалися до нових умов, а гості ферми отримують задоволення від перебування.

“Ми тут віддали їм частину ферми, зробили вигул для коней, зробили майданчик для виступів, створили всю інфраструктуру. По тваринах бачу, що вони себе тут відчувають добре, по людях бачу, що вони тут задоволені. Наша праця дає хороший результат для людей”, — каже пан Руслан.

На новому пасовищі

“Козачок: Кремінна — Дрогобич” складається з кінної школи та кінного театру. Перша — дає базові навички й знання поводження з кіньми. А театр — це душа стайні.

Кінна школа Бориса Семиволоса нині активно розвивається. Щодня приходять діти, тренуються. Школа не лише навчає верхової їзди, а й виховує культуру спілкування з кіньми. Як зазначає наш герой, тут навчають базовим умінням, необхідним для тих, хто хоче продовжити свій шлях у кінному спорті: 

"Ми навчаємо дітей їздити верхи. Даємо саму основу. Є таке поняття — “культура верхової їзди”. А далі вже кожен вирішує сам, де йому продовжувати займатися більш професійно”.

Театр же активно розвивається, організовуючи показові виступи з джигітування, стрибків та інших екстремальних трюків. У цьому напрямку з дітьми працює тренер Ігор Байрак. З ним Борис познайомився ще в Борщеві. 

Ігор — ветеран війни. Після отриманої контузії в чоловіка стався інсульт. Три тижні він ходив у Борщеві на реабілітацію до стайні Бориса Григоровича.

“Григорович першим посадив мене на Міфа (один із коней на стайні — прим. ред.), який, як виявилося, був одним з найшвидших на конюшні”, — сміється тренер. 

Згодом Борис Григорович запросив Ігоря працювати разом. Той звільнився зі служби — і через два дні вже був на стайні. А того найшвидшого коня Борис Григоровч подарував чоловіку. Тепер вони нерозлучні.

“У дітвори все чудово виходить, — ділиться тренер. — Камілі от 11 рочків, але вона “чорні” речі витворяє на конях. Діти залюбки займаються, стрибають. Неймовірно талановиті”.

За літо колектив уже провів п’ять вистав. Діти з гордістю демонструють свої навички на сцені, а Борис Григорович відзначає, що планує розширювати театр, додавати нові трюки та, можливо, гастролювати в інших містах.

“Навіть, коли я виїжджаю в Дрогобич, люди впізнають, вітаються. Це дуже цінно. Я думаю, що в перспективі дитячий кінний театр буде розширюватися. Буде нова програма, будуть нові трюки. Можливо, будемо працювати не тільки тут. Бо нас запрошують іще в одне місто”, — ділиться Борис Григорович.

На стайні панує чітка дисципліна: діти приходять сюди після виконання домашніх справ і уроків. Вони допомагають доглядати за кіньми, прибирають територію й активно беруть участь у щоденних тренуваннях. Як розповідає Борис Семиволос, заняття проходять за чітким графіком, який включає тренування на різних рівнях: від роботи на манежі до джигітування і вправ у полі, де коні поводяться зовсім по-іншому через велику швидкість і простір.

“Приходять діти, коли вдома все зроблено: мамі допоміг, уроки поробив — маєш право прийти на стайню. Вони тут вчаться всього: поводитися з конями, прибрати за собою посуд, сміття. Там підмести, там прибрати дійничок, там почистити коня. І ввечері обов’язково у них тренування”, — каже пан Борис.

Вероніка — одна з кращих учениць театру. Дівчину привела в цю школу сестра. Спершу вона боялася коней, та згодом зрозуміла, що вони добре навчені й завжди слухаються.

“Ми приходимо сюди, щоб відчути те, що відчувають коні. Погладити їх, їздити на них. Найцікавіше — це коли коні бігають на прогонах, це дуже захоплююче. Це, бачте, в нас Козак, він найспокійніший, але коли він на прогоні, він так рветься, що деколи можна випасти. Але він також уважний, він не так летить, як всі коні”, — ділиться дівчинка.

На запитання, чи не страшно дітям займатися кінним спортом, вони розповідають, що спочатку відчували певний страх, однак з часом він зникає. Вони звикають до коней і розуміють, що ті не завдадуть їм шкоди.

“Тренер мені не дозволяв здаватися, підіймав мене вверх. Я зрозуміла, що, якщо я хочу, я зроблю це. І я зробила. На початку мені було лячно навіть до стійла коня підійти, але після мого першого падіння страх пішов геть. Батьки тільки раді, що я вже настільки довго тут і знайшла настільки великий та дружній колектив”, — розповідає учениця школи Анна.

Борис Григорович підкреслює, що кінний спорт є екстремальним, і травм в ньому не уникнути. Коли нові діти приходять на тренування, він завжди зустрічається з їхніми батьками й пояснює можливі ризики. 

“Я все життя в цьому спорті, й весь час у мене проблеми: травматологія, хірургія. Звичайно, діти травмуються, але ми намагаємося звести це до мінімуму. Батьки з розумінням до цього ставляться”, — пояснює він.

“Без табуна я додому не поїду”

Борис Григорович зазначає, що діти займаються в школі безоплатно — вони заробляють собі тренування працею на конюшні, а також отримують зарплату з тих грошей, які люди платять за прокат коней.

Батьки також допомагають через батьківський фонд, який складає близько 500 гривень на місяць. Ці гроші йдуть на корм для коней та інші потреби. Окрім цього, є фонд, який організували діти в соціальних мережах, — люди можуть надсилати гроші на потреби стайні. 

Борис Григорович каже, що завдяки прогулянкам і прокатам коней стайня може себе забезпечувати.

“Ми собі заробляємо на хліб завдяки прогулянкам. Тобто люди привозять дітей своїх, самі катаються. У нас зовсім недорого, бо люди приїжджають навіть зі Львова до нас. І кажуть, що дешевше до нас приїхати й провести весь день тут”, — пояснює пан Борис.

Про плани на майбутнє стайні наш герой говорить обережно, наголошуючи на реаліях сьогодення. Надалі він хоче розширити стайню, залучити нових людей, щоб усім вистачало роботи.

“Спершу треба перезимувати, — каже. — Корма ми вже заготовили. А надалі хочеться розширитися ще більше, залучити нових людей, щоб усім вистачало роботи і всі були задоволені”.

Що ж до можливого повернення до рідної Кремінної, Борис Григорович налаштований песимістично. 

 “Ми не повернемося. Багато є на те причин. Без табуна я не поїду додому. Їхати нікуди: там був ліс — лісу немає. Там була стайня — стайні немає. Там були поля, де друзі наші сіяли овес для кормів. Тепер там довго нічого не буде. А їхати туди, на голодну смерть коней везти я не маю права”, — з болем у голосі ділиться чоловік.

“Боря прийшов — значить ми в безпеці”

Борис Григорович розповідає, що найбільше радості йому приносить спілкування з кіньми. 

“Я два дні не побуду біля коней і дуже сумую за ними. Не вистачає цієї позитивної енергії. Коли я заходжу в стайню, вони повертають голови і всі починають іржати. Вони задоволені, що Боря прийшов, все в порядку значить, вони будуть в безпеці й нагодовані”, — ділиться він.

Прогулянка стайнею продовжується знайомством з улюбленими вихованцями. Борис Григорович показує різних коней, розповідаючи про їхні особливості та характери. Каже, що збирали їх по всьому світу. Наприклад, Міф — кінь з американськими коріннями, дуже розумний і артистичний, а ще любить ласку.

“Цього коня ми подарували нашому другу й тренеру Ігорю Степановичу, це його кінь. Вони дуже здружилися. Коли Ігор воював, був у нас у відпустці, ми зробили йому такий подарунок. Бачте, тулиться й тулиться, йому не вистачає ласки, йому треба, щоб його всі цілували, всі обнімали, всі любили”, — розповідає Борис Григорович та обіймає свого улюбленця.

Далі показує Дакоту, Кортика, Піку. У кожного з них особливий характер та власні історії. Борис Григорович знає все про своїх улюбленців.

Каже, що колись захворів і кілька днів на стайню не приходив. А коні їсти відмовлялися без нього. Діти телефонували й просили прийти. Тільки, побачивши свого господаря, звеселилися. 

“Як це пояснити? Ніяк не поясниш. З кіньми треба пожити, тоді ви це відчуєте”, — підсумовує Борис Григорович.

Попри всі виклики війни, цей глибинний зв'язок з природою й тваринами не лише допомагає знайти сенс та спокій, але й нагадує про те, що справжні цінності й радощі життя залишаються незмінними навіть у найскладніші часи.

Борис Семиволос ні на мить не допускає думки, що може розлучитися з конями, дітьми та справою свого життя: “Головне — ворога з країни вигнати. А тоді можна робити все, що хочеш”.

***