Хімчистка для родини: як переселенець з окупованої Луганщини розпочав справу на Полтавщині

24-річний  Богдан Руденко народився в Кременецькому районі Луганської області. Там закінчив школу. Звідти поїхав до Харкова здобувати професію інженера-енергетика. 

Переконався, що він людина провінційна і через два роки навчання перевівся у Сєвєродонецьк Луганської області. Здобув ступінь бакалавра, магістратуру закінчити не встиг. Адже 3 березня 2022 року опинились в окупації.

«До нас на танках заїхали колишні земляки з так званої “лнр”. І те, що життя рухнуло, стало зрозуміло одразу. В один момент усвідомлюєш, що тепер усе буде дуже погано. Нещодавно ми ще були земляками, що жили по сусідству, але 8 років змінили їх кардинально. Вони знають, що можуть забрати у вас усе і їм за це нічого не буде. Дім наче наш, двір, вулиця наші, а життя — не наше. І протистояти цьому ти не можеш, і виїхати не можеш, бо це можливо тільки через росію, до якої на кожному кроці військові, впевнені у власній безкарності. Тоді ми з родиною вирішили: якщо не можемо бути в Україні, то будемо чекати повернення України до нас», — пригадує Богдан. 

Це сталося через довгі 3 місяці. Після того, як ЗСУ звільнили село, ще два дні всі сподівалися, що росіяни відступатимуть далі, лінія фронту посунеться і можна буде залишитися вдома. Та звільнене село стало полем бою. І практично в чому були Богдан з мамою, бабусями й дідусем пішки пішов від війни. Їх підібрали військові та допомогли дістатись на неокуповану територію України. Та спокою Богдану не давали думки, що вдома залишилася ще одна рідна душа — 7-річна собака Емма.

«На тих територіях стільки покинутих тварин, і це неймовірно важке видовище. Вони все розуміють і страшно виють від розпачу. Я не міг так вчинити зі своєю Еммою. І звернувся по допомогу до хлопців із ЗСУ. І я безмежно вдячний хлопцям із 66-ї бригади, які з розуміння поставились до моєї біди та спокійно й розважливо допомогли мені. До речі, нещодавно бачив їх у новинах. Неймовірним полегшенням було дізнатися, що вони живі», — розповідає хлопець.

Спочатку зупинились в Костянтинівці. А потім вирішили перебиратися глибше в тил — до рідних на Полтавщину. Тут уже другий рік вони й мешкають — у Дмитрівці, в будинку, який надав їм за прихисток незнайомий до цього місцевий мешканець. 

«Я ніколи до цього не був на Полтавщині. Від міста — в неймовірному захваті. Рівень життя такий високий! Я був уражений тим, яке красиве, чисте, доглянуте, охайне, розвинуте місто. Мені, як прихильнику маленьких міст, із часом захотілося саме тут спробувати знайти себе», — додає Богдан.

Бізнес

У студентські роки в Харкові знайомий тоді ще 18-річного Богдана відкрив хімчистку. Допитливий хлопчина спостерігав за кухнею становлення бізнесу, але тоді це була цікавість заради цікавості. Тепер, опинившись у ситуації необхідності дбати про родину, давні знання стали у пригоді. 

«Було розуміння, що потрібно шукати шляхи такого заробітку, який забезпечить мою велику родину. На той час я жив тут пів року і практично нічого не знав ані про місто, ані про потреби містян. Довелось аналізувати інфраструктуру та наявність невеликих бізнесів — шукав, які ніші в місті не зайняті. Так і зупинився на думці відкрити хімчистку з пральнею. Звернувся за підтримкою до харківського друга, який уже давно пропонував долучитись до цієї національної мережі, і ось майже пів року, як ми відкрились та працюємо за партнерською системою по франшизі», — ділиться досвідом Богдан.

Великого капіталу для старту не знадобилось. До держави за грантовою допомогою підприємець-початківець вирішив не звертатись, аргументуючи тим, що країні зараз самій потрібна підтримка. А ось друзі підтримали: хто порадою, хто фінансово. Потреба наймати працівників ще не виникала, та до цього й навряд чи дійде, бо відповідальність перед клієнтами Богдан не готовий перекладати на інших. 

«Працюємо удвох: я і мама. І поки справляємось, головне забезпечити якість. І хоча послуги хімчистки наразі — не основна потреба, але база постійних клієнтів збільшується, бо ми маємо суттєву перевагу — швидкість. Адже всі процеси відбуваються просто тут, на місці, ми нікуди не перенаправляємо речі».

«Поки що не можу сказати, що я в Горішніх Плавнях назавжди. Є нестримне бажання повернутись додому. Тільки знати б, що залишилось від будівлі, яка на передовій. Тому такий варіант я поки що не розглядаю. А значить, ми з вами надовго. Може, колись і почну мріяти про власний дім саме тут. Але не зараз. У мене брат — волонтер. Маю змогу виїхати разом з ним ближче до дому. І потрапляю наче в іншу реальність. Донбас був і залишається для мене рідним місцем, де я все життя хотів жити. Та вдома неспокійно, а тут спокійно, тож поки я в гостях», — ділиться думками Богдан.

Чи замислювався юний підприємець про зміну вектора та відкриття паралельно ще одного бізнесу? Ось це навряд чи. Війна навчила не будувати далекоглядних намірів, і планувати життя на тривалий термін сьогодні — велика розкіш. А тим, хто розмірковує, чи відкривати бізнес, відповідає, що люди плутають незручності з проблемами. 

«У тебе є дах над головою, є що їсти, мінімальні базові потреби закриті? Тоді чого ти боїшся? Вкласти та втратити? Так гроші завжди можна заробити. Мені ж немає чого втрачати, я вже все втратив. Коли ти живеш у війні, просинаєшся у погребі на піддоні, і від холоду тебе рятує власним теплом твоя собака, то дуже чітко усвідомлюєш, що справжні проблеми — це коли окупанти зруйнували дім твоєї родини, коли доводиться ховати рідну людину. Все інше — тимчасові незручності, які можна вирішити, завдяки ЗСУ», — додає хлопець.

Ольга Тарантіна

***

Цей матеріал був створений у межах Школи громадської журналістики Східного Варіанта. Якщо ви також хочете надіслати новину чи інформацію, пишіть у чат-бот Східного Варіанта. Це анонімно і безпечно