"Правда, яка б єднала нас усіх": капелан Максим Стрихар про релігію та Бога на східному фронті

Повернулись до України за два тижні до повномасштабного вторгнення

Пан Максим розпочинав свою карʼєру як археолог та художник-реставратор. Працював у Софії Київській та у Національному реставраційному центрі України. Потім працював у Музеї історії Києва, займався дослідженням печерних монастирів України. Тоді більш детально познайомився з чернечим життям, віровченням, спілкувався з монахами. Так почав замислюватися на тему Бога, віри, відносин людини з Богом.

Під час навчання у харківській Колегії патріарха Мстислава Максима спочатку висвятили як диякона, а потім – як священника.

“Я служив у Києві. І вже майже 15 років я опікуюсь Київським дитячим притулком, це зараз називається Центр соціально-психологічної реабілітації дітей при держадміністрації Києва. Там є дітки з вулиць, з проблемних родин, проблемні діти. Але вони усі цікаві, тобто у мене парафіяни – діти”, – розповідає Максим.

Паралельно з богослужінням Максим продовжував працювати археологом. Та коли рф розпочала війну проти України у 2014 році, Максим ухвалив рішення поїхати священником  на фронт та допомагати військовослужбовцям, що і робив до 2017 року. 

Через деякий час після АТО Максим разом з родиною переїхав жити до Польщі, але з початком загрози повномасштабної війни разом з сином повернувся в Україну. 

“У Польщі у мене своя фотостудія. Займався фотожурналістикою, рекламною фотозйомкою. Фотографією я займався, коли працював у Києво-печерському заповіднику. Ще у Польщі був волонтером у такому собі архівно-археологічному відділі у Катовицькому музеї. Одночасно їздив до Києва і служив у притулку. А коли почалась загроза вторгнення з боку росії, ми з сином, він уже дорослий, йому 21 рік, вирішили повернутись до України, бо знали, що війна почнеться. Залишатись в іншій країні, коли нашій погано, для нас було не етично”, – розповідає Максим Стрихар.

24 лютого Максим прокинувся від вибухів. Тоді ж долучився капеланом до 112-ї бригади ТРО Києва. За часи повномасштабного вторгнення Максим був ще й бойовим медиком інженерної роти, а потім отримав звання молодшого лейтенанта й був направлений капеланом у 241-й батальйон ТРО Києва, що зараз знаходиться на бахмутському напрямку. 

“У нас мало людей, які хочу приймати капелана”

Максим розповідає, Закон про службу капеланів в Україні прийняли вже під час повномасштабного вторгнення – у вересні 2022 року. До цього, у часи АТО, священники їздили на фронт як цивільні особи. Зараз же – це обов’язково військовослужбовці зі званням.

“Зараз капелан повинен отримати сертифікат, мандат від держави на право здійснення капеланської діяльності, власне, від своєї церкви, яку він представляє. Коли він заходить на підрозділ, то перестає бути священником своєї конфесії. Тобто, він залишається вірним своїй церкві, але вже повинен допомагати людям усіх конфесій, що зібрані в частині. Це можуть бути мусульмани, невіруючі, християни, всі, хто завгодно. І треба вже знаходити спільну мову з ними, якось їх поєднувати”, – розповідає Максим.

Капелан Максим знайшов єдину правду, яка б єднала усіх, – любов. 

“А як людина називає цю любов – Дажбог або Христос, то вже інше. Головне, щоб люди навчились любити один одного, поважати один одного. Це моральний початок у війську. Люди у нас звикли, що капелан – то просто священник. А капелан в армії – то зовсім інше, насправді. Це і соціальний працівник, і психолог, і священник, і все рідне, що може допомогти. І багато капеланів ще цього не розуміють, бо їх ніхто не навчав”, – каже Максим Стрихар.

Максим пройшов навчання на капелана в Академії сухопутних військ. Туди приїжджали інструктори з країн НАТО та розповідали, як у них побудовані засади капеланство. 

Спочатку Максим відчував внутрішній супротив: 

“Бо як це так, я православний віруючий, а тут я повинен говорити, що є просто Бог, не згадувати Христа. А потім зрозумів, що це важливо, що це об’єднує”, – пояснює капелан Максим.

Максим каже, в обов’язки капелана сьогодні входить проводити молитви, освячувати паски на Великдень, підтримувати бійців. Якщо людина гине, то капелан її ховає, супроводжує на цвинтар, розмовляє та підтримує родичів з побратимами загиблого бійця. 

“Потім капелан має вести родину загиблого. Але родини загиблих не часто знають, що священник може їм допомогти. Тих людей, які хочуть приймати капелана, у нас дуже мало. Люди ще не знають, що саме ми робимо, у тому числі й командири. Тому капелан у цьому сенсі має підказувати командиру.  Щоб допомагати людям, які не мають сил далі воювати, які сильно переживають, які бояться. Це капелан може і мусить робити”, – розказує він.

Максим каже, Закон вже ухвалили, але армія ще не дуже готова до нього. Але все пізнається з досвідом та пройденим часом. А у цей момент тисячі капеланів в українській армії продовжують нести службу та допомагати бійцям в опануванні себе.

Капелан Максим звертається до читачів Східного Варіанту: 

“Я б хотів побажати людям, щоб вони не дивились на духовенство Московського, або будь-якого з патріархатів. Бо там є якісь старовинні традиції, вплетено язичництво. То інший формат, цей формат не подобається людям. Люди хочуть більш сучасного формату, більш правдивого формату, наближеного до них. Правда у тому, що ідеального священника люди ніколи не знайдуть. Але знайдуть ідеального Бога. 

І я хотів би, щоб того ідеального Бога люди шукали у собі. Якщо вони його там знайдуть, побачать, їм буде легше трансформуватися в суспільство, в церкву. Тому починати треба з себе, бачити себе. Ось це я б хотів людям побажати”. 

***