З шахтаря у письменники: журналіст Максим Бутченко — про секрети написання книг і уроки на помилках

Але до роботи в журналістиці й написання книг він прийшов не відразу.

За його плечима — 12-річний досвід роботи в шахті, життя в маленькому місті на Донбасі, переїзд у велике місто з другої спроби та нескінченна жага самореалізації.

Як мрія набула реальних рис

Максим народився у звичайній родині робітників в місті Ровеньки Луганської області. Його батько мріяв бути художником і, як згадує Максим, у нього дійсно був талант до цього. Але батько не зміг закінчити навчання в інституті та пішов працювати на шахту. Максим такої долі для себе не хотів. Проте, його життя понад десять років було пов'язане з вуглевидобутком.

Він з підліткового віку писав вірші, ходив в літературний клуб, там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною. Він завжди мріяв вирватися з рамок маленького містечка, де все починається і закінчується шахтою.

«Так-сяк я довчився в технікумі. На третій день після отримання паспорта пішов працювати в шахту. Починав з найнижчої ланки — простого гірничого робітника. Уже надалі я займався роботою, близької до інтелектуальної праці. Розробляв заходи “План ліквідації аварії”, розроблений для запобігання аварійних ситуацій», — розповідає Максим.

Він згадує, що від роботи в забої навіть здорові та міцні чоловіки втрачали свідомість. Шахта — це не тільки дуже важко, але і дуже небезпечно. Ці умови тільки посилювали бажання змінити життя.

Крім складної роботи, на шахтарів тиснули згори. Максим розповідає, що коли у 2004 році в Києві проходила Помаранчева революція, шахтарів доставляли з Донбасу до Києва на так званий «синій мітинг» на підтримку Віктора Януковича.

«За це їм платили по 100 доларів. Я спеціально взяв відпустку на цей час, щоб не брати участь», — розповідає Максим.

В кінці нульових він почав вивчати журналістику в одеському університеті на заочному відділенні.

«Моє оточення тоді це сприйняло скептично, деякі сміялися. Оскільки багато хто працював в шахтах, на важкій роботі, у багатьох була думка, що якщо людина не працює “на лопаті”, то вона не займається серйозною справою. І я з цієї “клітки мислення” довго йшов», — каже Максим.

У 2010 році Максим разом з дружиною Тетяною вперше спробував переїхати до Києва. Там він працював агентом з нерухомості. Оренда квартири обходилася вдвічі дорожче, ніж зарплата. Через три місяці Максим і Тетяна повернулися в Ровеньки.

«Це була наївна спроба підкорити велике місто», — визнає Максим.

Хоча повернення в рідне місто стало неприємною подією, яка призвела до депресивного стану, зрештою виявилося, що життя в Києві подарувало йому дещо інше, набагато важливіше — його мрія набула реальних рис.

«Один з орендарів квартири, в якій ми жили, виписував журнал “Кореспондент”. Журнал продовжував приходити на нашу адресу, листоноша чомусь підкладав його під килимок біля дверей. Я читав цей журнал, переймався тематикою публікацій і думав “Господи, як я хочу там працювати”», — згадує Максим.

За першу статтю викликали «на килим»

Під час навчання Максим влаштувався на невеликий сайт і регулярно писав для нього статті на різну тематику.

«Моя перша стаття була про роботу в шахті. Хоча зараз я розумію, що це навіть імовірніше не стаття була, а якась замальовка. Вона називалася “Шахта как она есть”. Це розповідь мого знайомого про звичайний робочий день під землею», — згадує журналіст.

Його замальовка наробила багато шуму в Ровеньках. У ній пряма мова шахтаря докладно описує, з якими труднощами стикаються прості гірники, в яких складних і небезпечних умовах вони змушені працювати, про смерті шахтарів і про те, як деякі з них спиваються, просто не знайшовши іншого способу вибратися з жорстокої шахтарської рутини.

Текст Максима отримав багато відгуків — від самих гірників, їх дружин і від журналістів, які захоплювалися сміливістю Максима. А ось керівництву шахти текст категорично не сподобався. Максима повернули з посади помічника начальника дільниці до роботи в забої. Директор шахти тоді пообіцяв, що якщо Максим звільниться, то він обдзвонить директорів всіх шахт, щоб починаючому журналісту-шахтарю ніде не дали роботу.

У той же час викладачка Максима в його університеті, дізнавшись про цю ситуацію, зуміла нададити їй неабиякого розголосу. Громадський резонанс допоміг — Максима повернули на посаду помічника начальника дільниці.

«Зараз це вже можна згадувати з посмішкою, але тоді було зовсім не смішно. Роботи ніякої в містечку не було, я — єдиний годувальник сім'ї, і якби опинився без роботи, довелося б туго. Замкнутість маленького містечка дуже впливає на людей», — каже Максим.

Другий переїзд до Києва

Незабаром Максим дізнався, що в «Кореспонденті» є вакантні місця для журналістів і взявся написати для журналу текст про «Клівер» — невелике підприємство в селищі Хрустальне в Луганській області, де виробляли штучний сапфір. «Клівер» експортував сапфір до Швейцарії для виробництва дорогих швейцарських годинників. Публікація вийшла дуже гарною і на думку Максима, і на думку головного редактора «Кореспондента». Початківцю журналісту заплатили в три рази більше, ніж платили на сайті, де він регулярно публікувався.

Максима взяли на випробувальний термін на кілька місяців. Він знову переїхав до Києва, але вже один. Його дружина залишалася в Ровеньках на час, поки Максим не встане на ноги і не зарекомендує себе на новому місці роботи.

«Я пам'ятаю, як першого дня йшов до редакції. Я намагався максимально запам'ятати цей момент. Мрія збувалася. Але вийшло не зовсім так, як хотілося. Я написав першу статтю — вона була погана, другу — теж погана. Стало зрозуміло, що у мене не виходить писати статті. Не вистачало досвіду в журналістиці і теорії, яку я повинен був отримати в університеті. Мені потрібно було виписатися», — каже Максим.

У «Кореспонденті» він спочатку працював у відділі «Бізнес» і, як сам зараз говорить, це було його великою помилкою. Бізнес-тематика виявилася дуже обширною, у Максима не вистачало знань, щоб її охопити. Крім того, у багатьох виданнях, орієнтованих на бізнес, є свої профільні журналісти, які пишуть про агробізнес, про мале приватне підприємництво і так далі. У кожної підтеми були свої нюанси. Журналісту доводилося по кілька разів допрацьовувати тексти, що теж не додавало впевненості в своїх силах.

Через півроку редактор вирішив перевести Максима до відділу «Люди». Тоді робота налагодилася зовсім по-іншому. Незабаром вже разом з дружиною вони орендували квартиру в Києві.

«У відділі “Люди” ми писали більше про суспільство, про насущні проблеми, зрозумілі і близькі багатьом. Шахта прищепила мені навички спілкування. На роботі під землею я спілкувався з багатьма людьми, тому навчився “руйнувати стіни” в комунікації», — розповідає Максим.

У відділі «Люди» він пропрацював трохи більше року, потім перейшов до відділу «Країна».

У 2013 році Максим підготував для журналу серію ексклюзивних репортажів про ймовірних кандидатів у президенти — Арсенія Яценюка, Віталія Кличка та Олега Тягнибока. Він розповів про їх домашній побут, показав домівки та сім'ї політиків без офіціозу. Останній матеріал із серії був опублікований на сайті 18 листопада — за три дні до початку Майдану. Уже зовсім скоро вся країна дізнається і про багатий побут втікача президента України Віктора Януковича, щоправда, самого героя в антуражі Межигір'я не буде.

Написання книг — це не про славу, а про пошук себе

У липні Максим Бутченко покинув видання «Кореспондент» через зміни у редакційній політиці після купівлі «Корреспондента» бізнесменом Сергієм Курченком.

У своє перше в житті відрядження Максим поїхав уже бувши журналістом журналу «Новий Час». Привід — судовий процес у Європейському суді з прав людини за позовом від Мін'юсту України проти Росії через анексію Криму та конфлікт на Донбасі.

«Я пам'ятаю дуже яскраво, як вийшов в Страсбурзі на вулицю, яка проходить набережною річки Райн і видихнув. І разом з видихом відпустив ту напругу, яка накопичилася за місяці Майдану і війни», — згадує Максим.

У журналі «Новий Час» він працює вже шість років. За цей час Бутченко випустив сотні репортажів, інтерв'ю та аналітичних текстів. Крім того, Максим написав уже сім книг і зараз працює над восьмою і дев'ятою.

Його перший роман, «Художник війни», оповідає про двох братів, які опинилися по різні боки політичних поглядів і способу життя. Один з них — невдалий художник, вимушений працювати в шахті, другий — багатий програміст, живе за кордоном. Події розвиваються на тлі військового протистояння на сході України. Для братів розкол відбувається не тільки в країні, але і в їх сім'ї.

«Це була одна з найперших історій про війну на Донбасі. Моя книга і ще “Аеропорт” Сергія Лойка. Вже потім з'явилося більше літератури на цю тематику, стали писати ті, хто воював. Прообразом для головного героя став мій батько — теж художник, що не реалізувався, який працював в шахті», — каже автор.

«Художника війни» переклали й видали в Чехії і Великобританії. У своїх відгуках на книгу іноземні читачі пишуть: «Я можу лише розраховувати, що інші книги автора перекладуть англійською мовою».

Сам Максим визнає, що під час написання книги пройшов той же важкий шлях, що і колись в журналістиці. Багато чому довелося вчитися з нуля, не вистачало досвіду і знань. Зараз він розуміє, що не дивлячись на хороший сюжет, там багато помилок з точки зору професійного письменника.

«У мене є яскравий спогад з часів роботи в шахті. Один з гірників травмувався і я тягнув його на собі нагору. І один старий шахтар сказав: “Ось, синку, на шахті, як на війні: не вб'є, так покалічить”, — згадує Максим.

Ця історія, як і багато інших з його шахтарського досвіду, увійшла і до його першої книги. За долю своїх героїв він переживає, як за свою або своїх близьких.

«Написання книг для мене — це завжди подорож. Я поринаю в світ героїв, переживаю їхні долі. Але написання книг — це не пошук слави. Це пошук себе. Для мене взагалі творчість, як така, це про пошук себе. Саме відсутність творчої реалізації заважає багатьом людям в маленьких промислових містах вибратися за рамки, переосмислити себе і свої можливості», — каже Максим.