Чому вони мовчать. Історії заручниць "ЛДНР", які не можна забувати

Люди, які звільняються з полону, далеко не завжди готові розповідати громадськості, чи навіть правоохоронцям, про злочини, які над ними вчиняли. Це підтвердили самі працівники Офісу генерального прокурора під час звіту громадської організації «Медійна ініціатива за права людини» про жінок у полоні. 

Розповідь прокурорки про роботу з постраждалими від гендерно обумовленого насильства, читайте в матеріалі «Східного варіанту».  А також ми розкажемо три короткі історії жінок, які залишаються в полоні.    

«Намагаюсь донести до людини свою людську емпатію»

Заручники, яких вдається звільнити, тривалий час перебувають у складному психологічному стані й не готові говорити про їх незаконне утримання бойовиками. 

Як зазначила старша групи прокурорів Анна Сосонська, яка займається злочинами гендерно обумовленого насильства, лише половина звільнених знаходять в собі моральні сили розповідати, що з ними сталося. 

«Переважна більшість людей, які дають свідчення, мають відчуття ніяковості та певної провини за те, що з ними сталося», — поділилася спостереженнями Анна Сосонська. 

Вона зазначила, що в таких ситуаціях слідчі та прокурори мають пояснювати людині, що будь-яких підстав відчувати сором чи страх у них немає.

«Як з’ясувало слідство, «Палич» катував як чоловіків, так і жінок. Це було не тільки згвалтування, а й приниження. Під час спілкування з потерпілими я виявила, що всі знають про ці факти, але ніхто не говорить, що це скоювалось відносно них. Вони просто мовчать, бояться суспільного осуду, не хочуть виносити на загал», — зазначила Анна Сосонська.  

За її словами, основний страх людей пов’язаний з тим, що вони не вірять у результат розслідування, і що їх свідчення призведуть до покарання винного. 

«Люди бояться, мовляв, ми це офіційно оприлюднимо, а жодного вихлопу з цього не буде. Бо люди, які вчинили це, або перебувають на окупованій території, або на території країни агресора, або взагалі вже не живі», — додала Анна Сосонська.

«Образливо відчувати себе непотрібними»

Ще однією причиною певної недовіри до правоохоронних органів та влади загалом може бути соціальна незахищеність звільнених заручників. Про це говорять вони самі. 

Колишня заручниця Олена Лазарєва, звільнена з полону у 2019 році, утримувалася бойовиками разом зі своїм чоловіком. Після полону родина не мала ані житла, ані роботи. 

Добрі люди дали можливість їм жити на своїй дачі, де вони живуть і зараз. Щоб відновитися на посаді лікаря, жінці довелося заново доводити відповідність своїй категорії. Для цього вона проходила відповідний тест. 

Роботу за словами жінки, вона шукала сама. Зрештою, знайшла. А ось чоловік Олени досі не працевлаштований. 

«Дається взнаки вік. Всім потрібні досвідчені молоді, а досвідчені у віці — нікому», — зазначила Олена.

Вона додала, що на допомогу держави ані в питанні житла, ані в питанні працевлаштування розраховувати не доводиться. 

«Образливо відчувати себе непотрібними. Люди, які постраждали за свою громадянську позицію, які намагалися щось зробити для України, повернувшись на Батьківщину, жодної підтримки не відчувають. Соціальні гарантії існують лише на папері. В життя вони не втілюються», — наголосила жінка. 

«Варто нагадувати історії тих, хто досі в полоні»

Та ще одна гостра проблема, яка стоїть перед українською владою — це звільнення тих, хто досі перебуває у полоні бойовиків. За офіційними даними СБУ, в заручниках на окупованій території Донбасу досі залишається 301 людина, з яких 31 жінка.

Тетяна Катриченко переконана, що суспільству потрібно нагадувати імена людей, утримуваних у полоні.

Марина Юрчак

Одна з таких заручниць Марина Юрчак з Донецька. Її батьки виїхали на підконтрольну Україні територію, але вона сама залишилась, бо вірила, що українські військові звільнять її місто і вона буде їх зустрічати. 

Марина — хімік-технолог. Залишаючись в Донецьку, вона регулярно писала у Twitter — розповідала про життя свого міста в окупації. За це її й затримали в листопаді 2019 року. 

Зі свідчень Олени Лазарєвої, яка була в полоні разом з Мариною, дівчину звинуватили у шпигунстві на користь СБУ та образах перших осіб "республіки". Її засудили до 15 років тюрми. 

До обмінних списків Марина Юрчак досі не потрапила. 

Олена Федорук

Олена Федорук — ще одна заручниця. Працівники так званого МГБ затримали її влітку 2017 року невдовзі після повернення з підконтрольної Україні території. Олена залишалася у своєму місті Кальміуське (колишній Комсомольськ), бо не хотіла залишати стареньку маму. 

В серпні 2019 року Олені Федорук незаконно винесли вирок — 11 років ув’язнення. Дітям вона повідомила, що її не катували, бо вона підписала зізнання, знаючи, чого можна очікувати від бойовиків. 

Як розповіла Тетяна Катриченко, нині Олена Федорук так само як і Марина Юрчак, перебуває в жіночій колонії у місті Сніжне.  

«Там страшні умови утримання. Ув'язнених змушують тяжко працювати. До того ж там присутній тиск на «політичних», бо в колонії утримуються і жінки, які потрапили туди до подій війни», — розповіла пані Тетяна. 

За її словами, Олена Федорук вже тричі була в обмінних списках, однак бойовики досі її не віддали на обмін.

Людмила Гусейнова

Ще одна заручниця — Людмила Гусейнова. Як зазначила, Тетяна Катриченко, жінка допомагала дитячому будинку в сірій зоні. Часто перетинала контактну лінію.

«Людмила також возила гуманітарну допомогу з Маріуполя на окуповану територію. Тоді вона й потрапила в поле зору бойовиків, а згодом її затримали», — розповіла Катриченко. 

Людмилу звинуватили у кількох найтяжчих статтях за «законом» окупантів: шпигунство, екстремізм, тероризм. В полоні її утримують з жовтня 2019 року. 

«Про ці історії важливо говорити. Бодай коротко нагадувати про них», — резюмувала Тетяна Катриченко.

На її переконання, це один зі способів прискорити можливий обмін.