"Гупало та пахло димом": історія маріупольчанки про погрози від окупантів та виїзд з міста під авіаударами
До повномасштабного вторгнення Катерина (ім’я змінене заради безпеки героїні – ред.) допомагала тваринам, займалася власною справою, подорожувала і мала багато планів, у які ніколи не входив переїзд з рідного Маріуполя. Але лютий 2022 все змінив. І врятуватись з блокадного міста стало надскладним завданням. Дівчина розповіла Східному Варіанту свою історію
Дзвінок і перші вибухи
«Ранок 24-го лютого почався зі дзвінка друга і його фрази: “почалась війна”. Через 5 хвилин стало дуже гучно, чулися перші вибухи», – пригадує героїня.
Дівчина була дуже налякана, проте чоловік Катерини заспокоював та запевняв, що все незабаром буде добре. У перші дні вторгнення маріупольчани дійсно зберігали бойовий дух: здавали кров, робили «коктейлі Молотова». Люди готові були чинити опір.
«Зранку 25-го лютого після тривожної ночі та сну на підлозі під вибухами ми зібрали теплі ковдри, взяли документи, гроші. Я зібрала речі для своїх домашніх улюбленців, не взявши нічого для нас і ми поїхали ховатися у бомбосховищі», – розповідає Катерина.
За словами дівчини, у сховищі вони з чоловіком відразу почали прибирати, аби створити більш-менш комфортні умови, адже у холодному підвалі також були діти. Багато з них переживали бойові дії вже вдруге. Один з хлопчиків промовив фразу, яку Катя запам’ятала назавжди: “Нас знову обстрілюють росіяни”. Їхні мами ледь стримували сльози, аби не лякати дітей.
«26 лютого в обід я вийшла подихати повітрям, але нічого не змінилося. Моє місто гупало та пахло димом. Мародери розбивали вітрини магазинів, дехто з них залазив у квартири людей, які сиділи у сховищах. З кожним днем ставало гірше і голосніше», – розказує дівчина.
Відсутність усіх комунікацій та повідомлення від окупантів
З 3 березня у Маріуполі вже не було зв’язку, електрики, води та газу. Жителі міста почали готувати на вогнищі. Надалі із запасами їжі у багатьох ставало все скрутніше. Залишились картопля та крупи, які ділилися на певні прийоми їжі. Героїня розповідає, що спеціально не досипала собі, бо думала в першу чергу про рідних.
У той час, коли налякані жителі міста сиділи у сховищах у повній невідомості – на їхні телефони почали приходити повідомлення з текстом: «коло звужується, ми вже близько, нацисти».
«Особливо моторошно те, що ці повідомлення від загарбників надсилалися без зв’язку. Пізніше стало відомо, що окупанти вмикали зв’язок на якийсь дуже короткий час», – говорить Катя.
Виїзд з Маріуполя під авіаударами
Перед від’їздом з міста Катерина та її чоловік вирішили повернутися додому за речами. Квартира знаходиться неподалік драмтеатру, який росіяни цілеспрямовано обстрілювали, хоча військових там і близько не було. У ті дні активно скидали авіабомби, саме у будинок, який знаходився навпроти будинку героїні потрапила одна з них.
«У мого чоловіка 5-го березня день народження. Тоді я вперше зрозуміла, що ми можемо не дожити до цього дня. Я вирішила віддати подарунок йому заздалегідь, коли ми збирали речі», – пригадує дівчина.
Катерина та її родина ризикнули та вирішили виїхати з міста, хоча поширювалися чутки серед людей, що нікого вже не випускають. Виїзд з міста супроводжувався літаком, який скидав бомби безперестанку. Героїня розповідає, що у машині була повна тиша, а в голові лише одна думка: “будь ласка, тільки не на нас”.
Потім Катя та її родина виїхали за кордон, де і живуть нині. У Польщі дівчина з родиною вирішили розпочати будувати своє життя заново. Щоправда, дівчина тривалий час важко переносила розрив з рідним містом, саме тому вирішила попрощатися з ним. Влітку Катерина вирушила до Маріуполя.
Прощання з окупованим Маріуполем
Попри вмовляння близьких у липні не їхати в окуповане місто – дівчина все-таки вирішила попрощатися з будинком, який досі залишився цілим.
«Питання, яке любили ставити окупанти під час «перевірок», було про дім. Мене питали про те, куди я їду і де мій будинок. Я твердо відповідала: “Мій дім – Маріуполь”. Окупанти часто питали про Зеленського: “От скажіть, ну чого ви його обрали?”» – пригадує дівчина.
Перше, що побачила Катя – згорілі будинки у місті та уламки від снарядів у власній квартирі. Однак, площа Свободи була повністю ціла, а також інсталяція білих голубів залишилась у тому вигляді, яким був і раніше. Героїня впевнена, що це добрий знак.
«Влітку у місті можна було побачити “волонтерів“ з росії, які привозили їжу та питну воду. Адже у Маріуполі була дорога питна вода, яка продавалась в невеликих пляшках. Вже тоді у липні в обігу були рублі, гривня також залишалась. Я принципово купляла продукти тільки за гривні. Але те, що вразило найбільше – довжелезні черги по воду, у яких стояли знесилені та сумні маріупольчани», – розповідає Катерина.
Катерина розповідає, що у центрі, де раніше гуляли та раділи жителі міста – тепер порожньо і тихо. Тепер там люди готують на вогнищі їжу і носять воду з криниць.
Героїня ділиться, що після п’яти днів перебування влітку у Маріуполі відчула те, чого не відчуває ніде і дотепер – розуміння, що ти вдома, проте під російським прапором Катерина жити не змогла б, тому вірить у майбутньому побачити вільне місто Марії. Дівчина забрала деякі речі, які нагадують дім і знову повернулася до Польщі, де активно працює, іноді їздить на Львівщину до брата, який також виїхав весною з нею.
Для Катерини її рідне місто назавжди залишилося тим сонячним місцем з українськими прапорами та усміхненими його жителями.
***
Читайте також: "Мій Маріуполь та світ довкола": як військовослужбовець видав власну фотокнигу про приазовське місто