Важливо
Виїхати заради майбутнього: історія юнака з ТОТ, який виїхав, щоб вступити до українського ЗВО
Давиду (імʼя змінено задля безпеки — ред.) було 14 років, коли його село окупувала росія після початку повномасштабного вторгнення. Чотири роки хлопець прожив в окупації та дистанційно навчався в українській школі. Після випускного постало питання про виїзд на підконтрольні території, щоб вступити до українського закладу вищої освіти.
Східний Варіант дізнався, як Давид разом із мамою виїжджав з окупації, як вступив до українського ЗВО та як навчається зараз.
«Через декілька днів після початку повномасштабного вторгнення в наше село заїхали російські танки»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Давиду було 14 років. Він пригадує: 23 лютого пізно ввечері вже чув гуркіт зі сторони росії. Відігнавши погані думки, хлопець ліг спати, а вранці прокинувся від збентежених слів мами про те, що почалася війна.
За кілька днів російські танки доїхали до села, де проживала родина Давида. Солдати чужої країни, яких ніколи не кликали, казали, що прийшли «звільняти людей». Перший час не було зрозуміло, що відбувається і що буде далі. Сполучення з українськими шляхами припинилося, магазини опустіли.
Сільського голову затримали та повезли до катівні через незгоду співпрацювати з окупантами.
«Спротиву в нас не було. Люди не виходили на мітинги проти окупантів. Бо село невелике, людей мало, усі одне одного знають. Думаю, що люди хвилювалися і боялися за себе. На місце сільського голови поставили іншу людину, яка погодилася співпрацювати з росіянами. Викрадень людей, наскільки я знаю, у нас не було. Але я чув історії з інших міст та сіл неподалік від нас, що таке траплялося. У нас окупанти теж постійно обшукували — хотіли знайти тих, хто підтримує Україну», — пригадує Давид.
Окупанти хотіли знайти українських військовослужбовців, ветеранів, учасників АТО/ООС. Надмірну «увагу» приділяли навіть тим, хто проходив термінову службу за віком та обовʼязком.
Через місяць після окупації в селі зник мобільний звʼязок, натомість зʼявилися російські оператори. Рублі поступово замінили гривню, гуманітарну допомогу та продовольство почали завозити з росії.
З першого дня великої війни школа, у якій навчався Давид, перейшла в дистанційний формат роботи. Частина вчителів виїхала і продовжила викладати, ще частина — залишилися в селі та доєдналися до окупантів.
Давид принципово не навчався в російській школі. Протягом усіх чотирьох років, що він провів в окупації, навчався дистанційно в українському закладі навчання. Він каже: навіть, якби його змусили, він усе одно б не пішов.
«До місцевої школи, яка стала російською, людей брали працювати з вулиці. Пам’ятаю випадки, що люди працювали прибиральниками, а їх узяли на роботу вчителями. Я свідомо не хотів ходити туди. Навчався онлайн в українській школі. Це було важко, бо в селі постійно глушили український зв’язок, який згодом зник повністю. Проблеми з Інтернетом та електрикою, блокування всіх українських та міжнародних сайтів, соціальних мереж. Долучитися до уроку — це вже був виклик. Використовував засоби обходження блокування, VPN, намагався завжди бути обережним. Бо розумів, що можуть викрити», — розповідає хлопець.
Незабаром Давид мав стати повнолітнім. Він чув не одну історію, коли на ТОТ росіяни мобілізували юнаків, як тільки їм виповнювалося 18 років. Щоб уникнути такої долі та не служити в армії окупанта, Давид разом із мамою прийняли рішення виїжджати з окупації:
«Знайшли благодійний проєкт, яка допомагає виїжджати українцям із ТОТ. Звернулися до Helping to Leave. Тримати звʼязок із ними допомагала хрещена. Згодом із нами звʼязалися і сказали, що ми можемо їхати. Так почався наш шлях».
Дорога до свободи зайняла тиждень
В окупації родина Давида оформила російські паспорти. Не за власним бажанням, а щоб вижити. До того ж із таким документом було менше проблем і питань під час виїзду. Мати Давида мала й український, і російський паспорти, а сам Давид — лише російський. Український не встиг отримати через початок великої війни.
Він пригадує: дорога до свободи зайняла тиждень. На одному з кордонів родина пройшла фільтрацію. Вона пройшла швидко — зайняла декілька хвилин. Окупанти перевірили документи та пропустили далі. Подальший шлях пройшов спокійно: через територію росії Давид із мамою доїхали до Білорусі, а звідти рушили до єдиного працюючого гуманітарного коридору з Україною «Мокрани-Доманове».
«Зараз, щоб виїхати через цей гуманітарний коридор, треба посвідка на повернення або «білий паспорт». Його оформлюють у Посольстві України в Білорусі в Мінську. Коли ж їхав я, то пройти білоруських прикордонників можна було лише за наявності українського свідоцтва про народження. Цим ми і скористалися», — пригадує Давид.
Після перетину кордону родину зустріли українські прикордонники, а далі — направили в гуманітарний центр, який приймає людей із ТОТ. У центрі їх проінформували про можливості, оформлення документів та подальші шляхи. Давид із мамою вирішили їхати до Одеси — там проживали родичі. У хабі вони переночували, а на ранок — рушили автобусом до точки призначення.
Давид розповідає, що перший час після виїзду із житлом допомогла одна з благодійних організацій. Родині надали місце в хабі для тих, хто виїжджає в окупації. Це стало суттєвою підтримкою.
Після виїзду Давид почав готуватися до вступу в заклад вищої освіти. Вибір пав на Херсонський коледж, який також працює в релокації
«Я звернувся до приймальної комісії. Склав вступні іспити, надав свої документи — український паспорт, який на той момент уже оформив, свідоцтво про народження, довідку ВПО, документи про середню освіту, а також документи матері. Згодом мені повідомили, що мене прийняли на бюджет. Минулого вересня я почав навчатися в коледжі й зараз уже закінчую перший курс», — ділиться Давид.
Хлопець не жалкує, що виїхав з окупації. Однак відзначає: якби підтримка та зацікавленість від держави до українців, які в окупації, була б більша — виїжджало більше людей. Люди покидають свій дім і їдуть у небуття, натомість не знають, де проживати перший час, чи буде гуманітарна або фінансова допомога. Якби українців, які виїжджають із ТОТ, більше підтримували, наприклад, житло на перший час, або фінансова допомога — це полегшило б становище людей.
Як відомо, із червня 2025 року діти та молодь до 23 років, які виїхали з ТОТ, можуть податися на одноразову виплату в 50 тисяч гривень. Станом на зараз подати заяву можна протягом двох років після виїзду. Давид поки що на таку допомогу не подавався.
«Не маю жодних труднощів під час навчання в коледжі»
Навчання в коледжі для Давида проходить добре. Він зізнається, що не відчуває бар’єру чи труднощів. Коледж працює в дистанційному режимі, тож у будні дні хлопець доєднається до занять через Інтернет.
«Вчителі гарні. Добре викладають, пояснюють, якщо є питання чи не зрозуміла тема — йдуть на зустріч. У групі я став старостою, тож постійно на контакті з одногрупниками. Жалітися немає на що», — каже Давид.
Пройшовши через важкий шлях життя та виїзду з окупації, Давид прийняв рішення допомагати іншим. Він долучився до команди Helping to Leave волонтером і зараз консультує людей, які тільки планують виїжджати з ТОТ. Як і він колись.
«Я усвідомлюю, як це. Колись і я був на їхньому місці. Я розумію, що це страшно, невідомо, без гарантії безпеки. Та водночас розумію, як сильно люди хочуть виїхати з окупації, щоб не жити з росіянами. Тепер я допомагаю нашим людям, супроводжую кейси, передаю інформацію та залишаюся на зв’язку на всіх етапах евакуації. Мабуть, якби я не пройшов через це сам, я б не зміг так розуміти людей, яким зараз допомагаю», — ділиться Давид.
Нагадаємо, що Helping to Leave — благодійний проєкт, який безплатно допомагає українцям виїжджати з тимчасово окупованих територій та росії. Якщо потрібна допомога, то до них можна звернутися в телеграм-бот або за телефоном: +38 093 177 64 58.
***
Інга Павлій
