Як допомагає театр під час війни: історія родини режисера родом з Луганщини

Східний Варіант поспілкувався з творчим подружжям Дніпровського академічного театру драми та комедії. 

"Прокидайся! росія напала на Україну"

Олексій Клейменов народився у місті Рубіжне. Його дружина Валерія родом з Нікополя. Маленька донечка творчих батьків Аліса народилася у місті Дніпро.

Місто-мільйонник пов'язаний ще з одним кохання родини та справою всього життя — театром. Валерія та Олексій є акторами Дніпровського академічного театру драми та комедії "Драміком" вже багато років. Окрім цього, подружжя викладає акторську майстерність. Олексій є режисером та помічником головного режисеру.

Родина зізнається, що у можливий наступ зі сторони росії до останнього не вірили. Олексій і Валерія присвячували себе вихованню маленької донечки та улюбленій мистецькій справі. Ще 23-го лютого вони грали виставу. Та наступний день змінив життя кожного українця.

"Я пам'ятаю той ранок. Чоловік розбудив мене і сказав: "Прокидайся — росія напала на Україну". Сильне хвилювання. А ще прокинулось таке відчуття, що ти маєш щось робити, комусь допомагати. Ти не можеш сидіти: тобі щось треба робити, кудись бігти", — пригадує Валерія.

Волонтер

Уже через кілька днів після повномасштабного вторгнення у будівлі "Драміком" почав працювати волонтерський штаб. 

"Я просто був шокований, як швидко наші зреагували. На той час у Дніпрі це був найбільший волонтерський штаб. Ти заходиш у будівлю театру і нічого не бачиш, тому що тут яруси речей, їжі та медикаментів”, — каже Олексій.

Актори театру також долучилися допомагати цивільним та військовим.

"Чоловік одразу почав ходити до театру допомагати. А я дома нервувала, що нічого не можу зробити. Я сиджу з дитиною, я не можу нікуди її потягти, бо сирени та було не зрозуміло, як діяти. Було і страшно, і паніка, і хочеться щось робити", — зізнається акторка.

Тому подружжя домовилось ходити до волонтерського штабу позмінно. 

"Я допомагала на сортувальному майданчику. Серце щеміло від того, що люди приносили все що є у них вдома. Люди похилого віку приносили все, що є. Бабусі в'язали та приносили шкарпетки. Місцеві закривали тушенку, приносили. Представники бізнесу привозили печі. Це було якесь неймовірне відчуття єдності. Не передати словами", — крізь сльози каже Валерія. 

За час роботи волонтерського штабу у будівлі театру було відправлено багато машин з гуманітарною допомогою до Харкова, Сєвєродонецька та інших міст.

Штаб пропрацював приблизно 3 місяці у театрі, а потім переїхав до іншого місця. Актори мали повертатися до своєї професійної діяльності, та більшість з них продовжують паралельно працювати волонтерами. 

"За цей нелегкий час ми усі зріднилися. Ти вже не відносишся до українців, як просто до людей. Вони всі тобі близькі, небайдужі", — каже акторка.

Позбутися і відректися

Дніпровський театр драми та комедії діє вже понад 100 років. Це найстаріший театр у місті. Будівля театру була побудована ще у 1847-му році й зараз є пам’ятником архітектури.

Довгий час театр знали як Театр російської драми та комедії імені Горького. Та після подій 2014-го року керівництво театру вирішило змінити назву і відійти від минулого. Відбулось голосування. Театр вирішили назвати Дніпровським академічним театром драми та комедії "Драміком".  

"Коли прийшов наш нинішній директор, у нього був україномовний курс. Ну а ми всі хотіли спілкуватися мовою, якою спілкуватися і раніше. Та коли все трапилось 24-го лютого, ми всі, як то кажуть у нас в театрі, "вийшли з матриці" і все зрозуміли. Тепер спілкуємось тільки українською", — каже Олексій.

З початком повномасштабного вторгнення з боку росії театр зробив новий і категоричний крок у нову історію — позбувся всіх вистав, які йшли російською мовою і всіх вистав російських авторів. 

"Директор нас усіх налаштував і сказав: "Ми починаємо з нової сторінки наше театральне життя. Ми беремо новий курс. Ми відрікаємося від усього, що було раніше. Так, то була наша історія, але тепер ми український театр, який про українське, який націлений на розвиток нашої країни", — зазначає Валерія.

"Хто, як не ми?"

З 29 вистав у театрі залишилось близько 10 вистав, які було перекладено на українську мову. 

"Навіть ті вистави, що йшли в нас 10 років, ми переклали на українську. Коли ти 250 разів зіграв виставу, це теж був виклик. Ну нічого. Всі вчать і ми вивчимо. Вони намагаються знищити наш генокод. Скільки знищено музеїв,  пам'яток культури. А ми як театр повинні робити свою справу. Ми повинні. Хто, як не ми?", — каже Олексій.

Коли управління культури дало указ продовжувати діяльність театру, за словами акторів, виникло дуже багато запитань. 

"Було страшно, навіть трохи панічно. Як це? А тривога? А куди нам спускати усіх глядачів. Хто взагалі прийде? Кому потрібен театр, коли війна в країні?", — ділиться з нами акторка.

Вона додає, що через досить довгий період без репетицій, було відчуття, що все вже втрачено.

"Здавалося, що це вже нікому не буде потрібно. Та наш директор Сергій Володимирович не дає жодного моменту, щоб у нас була хандра. Він нас усіх взяв і сказав: "Ні, народ, ми працюємо, ми йдемо до нашої цілі. І нехай війна, але ми випускаємо прем'єри, ми граємо вистави. Ми маємо дуже багато з вами працювати на культурному фронті", — каже Валерія.

Театри підтримують один одного

Першою виставою, якою Дніпровський Академічний Театр драми та комедії відкрив свою діяльність під час війни, була "Лісова пісня". Вона відбулась у червні на міжнародного фестивалю "Мельпомена Таврії". 

"Мельпомена Таврії" щороку проходив у Херсоні, але на той час місто було окуповано. Тому організатори фестивалю вирішили провести його у новому форматі. Всі театри брали участь у фестивалі, але у себе на базі або де змогли. А гроші театри відправляли на підтримку херсонського театру", — пояснює Олексій.  

До кожного театру, який підтримував фестиваль, приїжджали актори з херсонського театру. До "Драміком" приїхали троє акторів. 

"В день прем'єри у нас був повний зал. Коли був уклін, ми всі плакали, ми бачили очі людей. Ми побачили щасливі обличчя людей, які цим походом в театр трошки повернулися до свого довоєнного життя. В  ці миті ти розумієш, що це було не дарма. І як не було б складно, але це треба робити", — каже Валерія.

Серед учасників фестивалю був і Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр, який представлял виставу "Хто я?" саме у "Драміком". 

Коли росія почала обстрілювати Сєвєродонецьк, у якому базувався Луганський обласний театр, його директор і актори евакуювалися до Дніпра. Певний час "Драміком" був їх прихистком.

Свого часу у вересні 2019-го року Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр приймав у себе акторів з різних українських міст України на фестивалі "Світогляд". Серед учасників був "Драміком".

Під час війни Дніпровський і Луганський театри разом їздили Україною з концертною програмою на підтримку ЗСУ.

Прем'єри, плани та новий формат

Нещодавно вийшла нова вистава Дніпровського театру Драми та комедії "Всупереч". В ній йдеться про життя України під російським впливом. У виставі є про те, як у бомбосховищах  переписуються бучанські підлітки, про відносини молодої України та радянської України, про емоції переселенців.

"Це перша в Україні вистава, у якій йдеться про сьогодення, про війну. Коли ми граємо "Всупереч", це звичайно повний катарсис на сцені: емоції, сльози. Бо грати про те, що відбувається зараз — це боляче. Всі артисти намагаються триматися і передати правильно всю цю атмосферу. Ніхто там вже не грає, бо всі живуть у війні і проживають її на сцені, тільки перебільшеної", — каже актриса.

У планах театру є новий вектор — гастролі Європою.

"Ми хочемо показувати там вистави, щоб залучати людей до нашої культурної спадщини. Наш театр з виставою "Майдан Інферно" їздив до Румунії на фестиваль цієї осені. Тому перший виїзд, скажімо так, був", — пояснює Валерія.

Зараз Олексій займається постановою вистави на п'єсу Лесі Українки "Кассандра".

"Головна ідея п'єси — як відрізнити правду і неправду. Коли ми живемо у час реальної російської пропаганди та брехні, ця п'єса має дуже велику актуальність. Ми плануємо її випустити у день театру 27-го березня", — каже режисер.

Також театр працює над абсолютно новим для себе форматом.

"Зараз записуємо аудіоказку "Барвінок". Запустили великий творчий процес. У нас є дуже крутий музикант. Андрій є першим саунд-продюсером гурту "Один в каное". Війна об'єднує. Зараз він нам пише музику у нас театрі. Всього в аудіоказці буде 5 серій. Зараз працюємо над піснями", — ділиться з нами Олексій.

Творчість лікує

Хореограф-постановник Євген Карякін, відомий як фіналіст другого сезону "Танцюють всі" був режисером по пластиці вистави "Всупереч". 

Деякий час Євген був в Дніпрі. Актори театру "Драміком" ходили до нього на хореографію. 

"Це була не просто терапія. Це допомагало триматися. Ти танцюєш і ніби повертаєшся до нормального життя. От такий ефект мають і походи до театру, до музею, картинної галереї. Творчість завжди лікує. Не тільки під час війни, а і взагалі, коли ти на чомусь іншому концентруєшся і якось проявляєшся, все по-іншому", — каже актриса.

Валерія викладає сценічну мову і акторську майстерність у театральній студії і кіношколі. На навчання приходять  діти. Під час тривоги, заняття проходять у бомбосховищі, але це не зупиняє маленьких учнів і їхніх батьків.

"Дітям дуже потрібен вихід цих емоцій. Низький уклін батькам, які приводять своїх дітей", — наголошує викладачка. 

За її словами, під час війни на заняття також прийшло багато дорослих людей. 

"Вони кажуть: "У цей час я перестав відкладати своє життя на потім. Я хочу зробити те, що я давно хотів", — розповідає Валерія.

Українська культура має мову

Подружжя акторів ділиться, що з часу повномасштабного вторгнення рф на вистави театру приходять ще більше глядачів, ніж до.

"Люди реагують, сміються і є повне відчуття, що все добре, але ж ми всі розуміємо, що це не так. Це дуже складно", — Олексій. 

Багато українців кажуть, що саме зараз їм хочеться встигнути жити. І театр дає відчуття щасливого життя, яке було до війни, він єднає і занурює у власну атмосферу.

“Це реалії нашого сьогодення. Зараз у нас немає світла, інколи немає води і зв'язку. І це все підготовка до лютої зими, якою нас лякають. Але нас не зламати. Ми тримаємось і віримо, що все обов'язково буде Україна. І сподіваємося, що якомога швидко”, — впевнена Валерія.

"Раніше я вважав, що мистецтво не має мови, що мистецтво — це враження. Я не перекладаю свої відчуття, я їх відчуваю. А зараз я впевнений, що якщо справа йде про українську культуру, то вона має мову. І її треба знати і вивчати. Це виняток. І я  дуже жалкую, що ми раніше не почали розмовляти українською. Ми ж всі вчили. Але трохи не розмовляли, трохи не практикували. Мені шкода. Я почуваю свою провину. І от я хочу, щоб люди не соромилися, робили помилки, вивчали, знали і любили українську мову. І хочу побажати — любіть Україну! Вивчайте мову! А Україна — це велика, могутня держава. Все буде Україна", — каже Олексій.

***