"Приклад української гідності": учасниці Євромайдану Донецька та Луганська про тодішні акції та російські маніпуляції

Рівно 10 років тому, у цей день, небайдужі українці та українки почали виходити на вулиці, щоб висловити своє невдоволення проросійською політикою президента-утікача віктора януковича, та виступити за євроінтеграцію. Революція, що розпочалася, закінчилася зміною проросійської влади в Україні, але й одночасно принесла смерті сотень протестувальників, які були підступно розстрільні прибічниками тодішнього керівництва.

За українське майбутнє, попри величезну небезпеку та загрозу смерті, виходили в усіх обласних центрах країни. Зокрема, на Донеччині та Луганщині. Активістки тих часів поділилися зі Східним Варіантом своїми спогадами про те, як це було 10 років тому

«Місце, куди ти міг прийти та сказати, що ти невдоволений процесами, які відбуваються у твоїй країні»

Донеччанка Катерина Жемчужникова восени 2013 року працювала у єдиному на той момент у місті україномовному виданні «NGO.donetsk.ua». 21 листопада вона затрималася на роботі. Гортаючи стрічку новин у соціальних мережах, Катерина помітила перші новини про початок акцій у Києві на підтримку української євроінтеграції. «Шкода, що в нас такого не відбувається», — було першим, про що вона подумала. Та через кілька хвилин побачила фотографію із центра Донецька, де четверо хлопців уже стояло біля памʼятника Шевченку в знак солідарності з мітингувальниками Києва.

Катерина швидко дісталася місця зустрічі. Так вона долучилася до першого дня Євромайдану в Донецьку. Тоді вони зробили непримітну фотографію, якій судилося стати історичною. На ній — Катерина та інші хлопці, які стали першими мітингувальниками в Донецьку.

«Євромайдан у Донецьку був проактивний, я б сказала, сповнений подій. У нас усе починалося з фотовиставок, з лекцій просто неба, читання віршів. Ми ставили Вертеп на Різдво. Це було місце, куди ти міг прийти та сказати, що ти невдоволений процесами, які відбуваються у твоїй країні», — розповідає Катерина Жемчужникова.

У Луганську перші акції розпочалися наприкінці листопада. Громадська та культурна активістка Юлія Красільникова брала участь спочатку в київському, а потім у луганському Євромайдані. Тоді вона працювала в правозахисній організації «Поступ», яка через деякий час переросла в благодійний фонд «Восток SOS».

«Спочатку це були ситуативні щотижневі заходи, потім ми почали думати, як залучити більше учасників та учасниць. Це перестало бути форматом, коли люди збиралися, вмикали українську музику та просто розмовляли. Ми робили акції більш помітними, щоб їх бачили люди. І це спрацювало, людей почало виходити більше. Ми розгортали величезний прапор України біля памʼятника Тарасу Шевченку, робили університетський формат із вуличними лекціями, до нас приїжджали зірки, щоби підтримати», — пригадує виконавча директорка БФ «Восток SOS» Юлія Красільникова.

Луганчанка Юлія Кішенко тоді працювала в обласному дитячо-юнацькому центрі туризму та краєзнавства. Першим до Євромайдану в Луганську приєднався її чоловік Олексій Біда, згодом туди прийшла і Юлія.

«Змотивували всі ці наративи й цінності, які лунали в Києві. Це євроінтеграція, асоціація з Євросоюзом, а також незадоволення чинним президентом», — каже менеджерка освітніх програм «Восток SOS» Юлія Кішенко.

Так донецький та луганський Євромайдан почав стояти одночасно з київським. Майже кожен день люди виходили на центральні площі міста, щоб виказати свою підтримку європейському майбутньому в Україні. Тодішня влада злякалася цього. І не придумала нічого кращого, як знищити людей, які виступали за гідність та свободу своєї нації. Але тоді мітингувальники ще цього не знали та продовжували акції.

«Чим далі, тим більше було супротиву»

Найбільше вражала динаміка людей, які виходили, розповідає Юлія Красільникова. Після переломних моментів та перших смертей у Києві, у Луганську почало виходили ще більше людей.

«Це вражало. Адже завжди була загроза штурму, були дуже небезпечні ситуації. Але знаходитися у великому колі однодумців не страшно. І що стосується Луганська, це було не те саме, що виходити в умовному Івано-Франківську. Це був інший рівень сміливості, коли ти дійсно знав, що ніхто не може захистити, якщо трапиться щось серйозне», — розповідає Юлія Красільникова.

Одного дня активісти Луганська вирішили показати фільм про Межигірʼя та корупцію віктора януковича. У відповідь проросійські групи людей здійснили напад на мирну демонстрацію, облили екран зеленкою, а ноутбук — гарячою водою.

«Спочатку наші акції проходили на площі біля памʼятника Тарасу Шевченку. А потім проросійські сили зробили навпроти нас ціле наметове містечко, і таким чином нам там не можна було вже збиратися. І чим далі, тим більше було супротиву. Найбільша сутичка в нас відбулася 9 березня, на День народження Шевченка. Тоді навезли людей із росії, їх було дуже багато. Вони влаштували навпроти нашого мітингу свій проросійський мітинг, побили наших активістів і поводилися дуже брутально», — пригадує Юлія Кішенко.

За спогадами Катерини Жемчужникової, у Донецьку найперші проросійські зборища зʼявлялися в грудні 2013 року. Ці люди не хотіли виступити за іншу точку зору, вони хотіли зганьбити, притиснути та нашкодити українським активістам.

«Памʼятаю, як, наче, в середині грудня зібралося кілька літніх людей з емблемами морського флоту російської імперії, привели вони групу молодих студентів, які, навіть, нічого не скандували, а були просто з плакатами. І ці їхні збори були завжди дуже убогі, вони завжди зводилися до персоналізованого, до приниження людей. Тобто це не проти ідеї, це про приниження людей, які виступають за цю ідею», — розповідає Катерина Жемчужникова.

Загострення ситуації в Донецьку відбулося після перших смертей у Києві. Проросійські сили застосовували пресинг, відслідковували мітингувальників, переслідували їх, погрожували, розпочали полювання.

«На День Соборності на наше місце привели величезну кількість бюджетників із прапорами партії регіонів. Ми були змушені перенести акцію навпроти, через дорогу. Але вона фактично не відбулася, бо ці люди були сильно агресивно налаштовані. Після цього ситуація тільки погіршилася і нагніталася. Врешті-решт оргкомітет Євромайдану провів голосування, і більшість вирішила, що ми більше не можемо виходити на заходи, бонаражаємо на небезпеку людей і не можемо нести за них відповідальність», — розповідає Катерина.

Останній вихід Євромайдану стався на роковини розстрілу Небесної Сотні, та навіть він пройшов у максимально агресивній та напруженій атмосфері. Тоді активісти зрозуміли, що жодних мирних мітингів більше не буде.

Євромайдан закінчився, розпочався рух «Донецьк — це Україна»

Донечанка та громадська активістка Діана Берг розповідає, що в мітингах на підтримку Євромайдану участі не брала, але стала однією з організаторок мітингів «Донецьк — це Україна» в березні-квітні 2014 року. Вона пригадує, що застосування сили до мітингувальників та розстріли тоді просто не вкладалися в голові:

«Ми такого не очікували, ми були обурені. Це вражало своєю безкарністю, сюрреалізмом, що в нашій країні може таке статися. Коли ти не розумієш, що таке може статися, ти не віриш у це».

Фінальною точкою, коли Діана зрозуміла, що треба щось робити, стало 1 березня 2014 року. Тоді в Донецьку облдержадміністрацію прийшов чоловік, який самовільно проголосив себе новим губернатором. Це був колаборант та сепаратист Павло Губарєв.

«І оце мене чомусь так сильно вразило. І ми з моєю тодішньою дівчиною Катериною Костровою почали цю ініціативу. Насправді не було конкретних ідей щось починати. Ми хотіли долучитися до Євромайдану в той день, написали адміністраторам пабліку Євромайдану, а вони вже не збиралися. І тоді ми зробили подію, типу вийдім протестувати з українськими прапорами. Назвали це: «Донецьк — це Україна» і вирішили 3 березня вийти біля собору в центрі напроти ОДА. Коли приїхали туди, то трошки офігіли, бо замість 10 або 20 людей там була тисяча», — пригадує Діана Берг.

Рух «Донецьк — це Україна» розпочали тоді нову сторінку подій. Мешканці та мешканки виходили вже не просто за підтримку європейських цінностей, а за збереження Донецька в складі України та українську державність. Майже одразу учасники зіштовхнулися з масовим протистоянням проросійських найманців.

«4 березня вони вже нападали, а наприкінці мітингу виловлювали людей. 13 числа вони були зі зброєю і ставали все агресивніші на нас. Закидували яйцями, димовими гранатами. У той день сталася сильна бійка, і вони вбили активіста Дмитра Чернявського. Це нас сильно підкосило. Ми звинувачували себе в цьому, але розуміли, що не будемо відступати», — розповідає Діана.

Останній український марш під гаслом «Донецьк — це Україна» відбувся 28 квітня. Після цього виходити на вулиці українським активістам та активісткам було вже небезпечно. Їх переслідували, залякували та додавали в «розстріляні списки».

Після окупації Криму в Луганську теж розпочалися проросійські виступи. У них брали участь завезені росіяни та місцеві колаборанти. Вони виходили в місто з прапорами й хотіли дати картинку «Луганськ хоче до рф, як і Крим».

Луганчани та луганчанки й далі виходили з українськими стягами. Іноді доводилося змінювати локацію через переслідування. З кожним днем у місті ставало небезпечніше. Після захоплення будівлі СБУ, проросійські силовики отримали доступ до зброї.

29 квітня штурмовики захопили будівлю Луганської облдержадміністрації, встановили прапори росії та проголосили «луганську народну республіку». З боку обласної та місцевої влади не було заперечень, розповідають очевидці.

Українських активістів почали викрадати в полон. Олексій Біда, чоловік Юлії Кішенко, потрапив у полон на початку травня, пережив катування та побої. Через добу його випустили, майже одразу після цього родина виїхала з Луганська. Почали виїжджати й інші активісти, адже підтримки зі сторони держави не було, самостійно протистояти російським силам не було можливим.

«Було багато дискредитації, фейків та вбросів»

І Євромайдан, і проукраїнські мітинги Донецька та Луганська постійно піддавали дискредитації з боку проросійських сил. Чи не найактивніший фейк — це купленість усіх учасників та учасниць.

«В один із вечорів у нас був такий прикол, бо настільки часто повторювалася теза про куплених активістів, що ми купили в магазині цукерки у вигляді монеток, насипали їх у горщик, зробили напис типу «Оплата за участь у Майдані» й роздавали учасникам. Усі розуміли, що це така іронічна реакція на те, що відбувалося навколо», — пригадує Катерина Жемчужникова.

«Вони живуть у цій постійній пропаганді, що вони «рятують» східні регіони від нацистів, але насправді цього немає, люди їм не раді, тому їм дійсно важливо підтримувати цю легенду про те, що вони праві, і що вони в цій ситуації не є агресором, а є рятівниками».

Діана Берг пригадує, що після вбивства активіста Дмитра Чернявського російські пропагандисти розповсюджували фейк, що його вбили самі ж українці:

«Одразу в усіх пабліках, які ми відстежували, в усіх російських новинах говорили: «Мирні сторонники федералізації вийшли на ненасильницьку акції за росію, а озброєні бандерівці напали та вбили студента».

***

Хоч Революція гідності й закінчилася своєрідною перемогою та зміною влади, рф скористалася моментом послаблення та розпочала свій давній план щодо поступової окупації та захоплення українських територій. Донецьк та Луганськ трималися до останнього — їх тримали незламні люди, які виходили на вулиці попри погрози смерті.

У День Гідності та Свободи ми ще раз згадуємо всіх, хто поклав свої життя за українську державність та незалежність, хоч 10 років тому, хоч зараз. Ці люди — герої та героїні, завдяки яким ми можемо думати про майбутнє та жити в незалежній країні.

***