Віднайти дім: як донеччанкам, котрі рятувалися від війни, живеться у Рівному

Ми поспілкувалися з Мариною, котра живе в Рівному з 2014-го року, та Ольгою, вона переїхала 2022-го. Про їхню адаптацію і її труднощі, як прийняло місто і чому переїхали саме до Рівного — читайте у нашому матеріалі. 

“Чоловік казав, що в нас буде війна, треба продавати квартиру і їхати” 

Марина з сім’єю до червня 2014 року жила в Донецьку. Одразу після окупації рідного міста переїхала в Рівне, де живе досі. Вона є активною мешканкою міста і долучається до адаптації людей, які вимушено переїхали у 2022-му.

На момент окупації Донецька Марина з чоловіком та двома дітьми була на морі. Вони мали квитки назад, але дізнавшись новини, вирішили не повертатися.

Коли минув місяць, сім’я продовжила оренду на 15 днів, адже не знали, чи залишатимуться. Зрештою старша дочка пішла в школу, а за кілька місяців, у грудні, вирішили залишатися в Рівному.

“Після цього рішення купили диван, бо до того спали на незручних кріслах, та письмовий стіл для доньки”, – згадує Марина.

На момент переїзду Марина була у декретній відпустці, під час якої звільнилася зі старої роботи та звернулася до центру зайнятості. Робота знайшлась несподівано: дорогою додому зустріла знайому, яка йшла на співбесіду в агентство нерухомості, пішла за компанію, її взяли, і вже за кілька тижнів Марина продала першу квартиру. Графік був вільний, що зручно, адже молодша дочка часто хворіла.

Марина каже, що місто прийняло добре, але під час пошуку другої квартири було кілька неприємних ситуацій:

“Ціна вище ринкової, але квартира мені сподобалася, набрала. Ви звідки? З Донецька, з двома дітьми. О, ні!. А чому? Ну, ні. Я передзвонювала, але так і не відповіли. Декілька разів було таке”, – ділиться Марина.

З переїздом Марина почала частіше говорити українською. Спершу перекладала в голові, тому виходило повільно. Вона жартує, що її українська була куди більш літературною до життя в Рівному, а тепер говорить суржиком. Дитина також не мала проблем із мовою, під час першого ж року навчання у новій школі виграла конкурс з української мови імені Петра Яцика, чим здивувала вчителів.

“Всі казали, що ці прибульці з Донбасу знають українську краще місцевих. У нас літературна мова була в школі, а в Рівному всі суржиком говорять”, – сміється Марина.

Марина додає, що люди після вимушеного переїзду вразливі, будь-що може стати останньою краплею і людина не витримає. Це стосується і зауважень про мову, людям потрібен час, щоб перейти. 

Адаптуватися Марині допомогло спілкування. Перші знайомі з’явилися завдяки гурткам дітей та дитячим майданчикам. Марина не сиділа на місці: ходила на курси макіяжу, стала головою батьківського комітету в садочку і спільно з головами батьківських комітетів інших груп добилася нового майданчика та ремонту даху, для чого потрібно було обійти багато установ.

Згодом відкрила для себе “Асоціацію жінок України “Дія – Рівне” і стала відвідувати регулярні зустрічі, долучатися до навчань і волонтерських ініціатив. Вона з усмішкою додає, що в Рівному є її дерева, і деякі вже встигли вирости.

“Зараз іду містом, то добрий день-добрий день. Коли поспішаю, то крокую дуже швидко, щоб розуміли, що не маю часу, бо ж кожен хоче спитати як справи, поговорити”, – радіє Марина.

Рівне дивувало Марину своїм ритмом — все значно повільніше, ніж в Донецьку. Всюди можна пройти пішки, а не стояти в заторах. Коли працювала рієлторкою, то швидко вивчила місто. Каже, в її мікрорайоні було стільки людей, як у всьому Рівному. 

Донецьк згадує з любов’ю: місто троянд — це не стереотип, настільки красивими та доглянутими пам’ятає парки. Масштабне, воно постійно розвивалося. Яскраве ввечері. Марина шкодує, що не встигла побувати у багатьох місцях, які з’явилися перед окупацією.

Коли російська агресія стала повномасштабною, Марина як ніхто розуміла людей, які були змушені покинути домівки, тому зробила все, щоб Рівне прийняло їх з теплом. У березні 2022 року створила телеграм-канал “ВПО Рівне”, у якому досі публікує корисну інформацію про гуманітарну допомогу, заходи, навчання, вакансії. Без перебільшення можна сказати, що її знає більшість переселенців, які зараз живуть у Рівному. Час від часу Будинок культури та Драмтеатр дають безкоштовні квитки на заходи, а Марина вміє зібрати сотню охочих за пів години. Також вона координує роботу Рівненського обласного волонтерського штабу, її приємно дивували рівняни, які допомагали переселенцям у перші місяці повномасштабного вторгнення:

“Люди такі чуйні. Усе несли й несли речі. І квартири безкоштовно пропонують. Один чоловік не лише дозволив пожити у квартирі, а й накупив дітям, які приїхали з Бучі, багато всього”, – пригадує весну 2022 року Марина.

Зараз волонтерський штаб щодня роздає хліб для переселенців. Якщо погода гарна, вони сходяться задовго до видачі, спілкуються. Вона організовує щотижневі психологічні зустрічі ВПО спільно з БФ “Рокада” та Рівненською обласною бібліотекою, на які дехто приїжджає навіть із району.

Марина ділиться, що перші пів року, до рішення залишитись у Рівному, жила тим, що відбувалося в Донецьку. Кожного дня зідзвонювалася з сусідами і знайомими, знала про всі прильоти та руйнування. Але з часом зрозуміла, що хвилювання нічого не дає, а життя не стоїть на місці:

“Раджу прийняти ситуацію. Треба жити тут і зараз, а не чекати. Дев’ять років минуло, що було б, якби я всі ці роки чекала? Треба берегти своє здоров’я, зокрема психічне. Для цього виходити в люди, не сидіти вдома. Вставати і йти, знаходити своє коло спілкування, волонтерити, щоб і руки зайняті, і було з ким поспілкуватися”. 

“Треба прийняти ситуацію”

Ольга переїхала до Рівного з Новомихайлівки, що поблизу Мар'їнки на Донеччині. Вісім років жителі цього села відчували, що таке війна, адже бої були зовсім поруч, а російська артилерія потрапляла і в саме село. Тепер цей населений пункт повністю знищений, а його жителі виїхали.

Дім, у якому жила все життя, Ольга полишила в перший день повномасштабного вторгнення.

“Рівне було пальцем в карту. Я навіть не розглядала, що поїду так далеко, але моя стресостійкість тоді впала на нуль і ми вже їхали куди можна було”, – згадує Ольга.

Спочатку жила в селі поблизу Рівного у знайомих, які надали прихисток на час пошуку квартири. Знайшла рієлторку, яка порадила, куди звернутися за речами першої потреби та підшукала квартиру “не за всі гроші світу”.

“Коли вперше спілкувалися з рієлторкою, то вона сказала: поки не озвучуйте звідки ви. Я ж вирішила, що це не та інформація, яку треба приховувати. Ми першого ж дня сказали власникам, що з Донецької області. І вони абсолютно адекватно поставилися”, – каже Ольга.

Очікуваних неприємностей не було і під час оформлення документів для статусу ВПО. Все пройшло швидко, а працівниця ЦПАПу навіть затрималася на пів години, щоб не потрібно було приходити ще раз.

“Мені було так незручно її затримувати. А вона каже: доки не зроблю, не піду. Це був такий підкуп, дуже приємно”, – з усмішкою розповідає Ольга.

Ольга ділиться, що якийсь час побоювалася упередженого ставлення, коли казатиме звідки вона. Але потім зрозуміла: якщо людина адекватна, вона погодиться, що Україна єдина і не важливо хто звідки переїхав. Ользі подобається, що на новій роботі її не виділяють, а ставляться як до рівної.

“У мене не було мовного бар’єру, я все життя спілкувалася українською. Я вдячна і собі, і оточенню за те, що легко влилася в місто”, – каже Ольга.

Статус ВПО Ольга оформила в березні 2022 року. До рішення це зробити її підштовхнули знайомі. Вона ж якийсь час сумнівалася, чи варто.

“По-перше, мені було некомфортно мати якийсь статус. Не просто громадянка України, а якось виділена. Раніше помічала, що ставлення до таких людей було наче вони не такі, як всі. І по друге, що мені ці, вибачте, дві тисячі? Як вони мене можуть підтримати, якщо я залишилася без роботи, без житла, без нічого. Сума звучала образливо”, – розповідає Ольга. 

Це були перші думки Ольги, з часом вона переконалася, що навіть така незначна підтримка є вагомою. Щоправда, інколи бувають затримки виплат, тож сильно покладатися на них Ольга не може.

Перші три місяці Ольга майже не знайомилася з новим містом. Весь час проводила в телефоні, читаючи новини, а гуляти виходила лише до річки, яка неподалік. Вона не знала, чи залишатиметься в Рівному, чи їхатиме далі, надії на повернення додому не було. Адаптуватися не дозволяв і стрес, пов’язаний зі смертю матері. Ця подія вплинула на рішення Ольги залишитись в Рівному: 

“Я поховала маму тут, і тепер мене щось тримає, прив’язує. З того моменту я зрозуміла, що треба адаптовуватися, звикати жити тут”, – ділиться Ольга.

Рівне Ользі сподобалося, здалося затишним, попри те, що значно більше за її Новомихайлівку. Здивувало, що поруч із багатоповерхівками є приватний сектор та красива природа. З часом з’являлося все більше причин і бажання виходити з дому та досліджувати місцевість. Ольга каже, що їй допомогли зустрічі переселенців, які організували місцеві волонтери. Люди збиралися і просто говорили на різні теми, там Ольга зустріла перших знайомих.

Тим, хто вимушено переїжджає, Ольга радить дати собі час:

“Треба прийняти ситуацію. Пройтися, подивитися, що є цікавого в цьому місті. Просто для порівняння з тим, в чому жилось до переїзду. Якщо не хочеться спілкуватися, заводити нові знайомства, то просто ходити спостерігати за людьми. Така пасивність дозволяє і не відкидати минуле, і не запихати себе тим новим, де опинився. Поступово прийняття все одно прийде, головне не опускати руки та ноги”.

Авторка: Котович Софія

***