"Крові не було хіба що на стелях": спогади дитячого хірурга та травматолога про Маріуполь в оточенні

Дитячий травматолог Сергій Солодюк не тішив себе надіями щодо повномасштабного вторгнення. Навпаки — він був впевнений, що затишшя на фронті з 2016 року — тимчасове. Але саме тоді він і його колеги проходили курси тактичної медицини від військомату. Сергій каже, що військова медицина докорінно відрізняється від цивільної. 

“Принципова різниця і в кількості пацієнтів, які потребують допомоги, і, відповідно, у часі та тактиці їх супроводу. Наприклад, у воєнний час ніхто не займається формуванням культі”, — розповідає Солодюк. 

Він працював у Маріупольському територіальному медичному об’єднанні Здоров’я дитини та жінки (далі — МТМО Здоров’я дитини та жінки), у дитячому ортопедо-травматологічному відділені. Саме до цього медичного об’єднання відноситься трагічно відомий пологовий будинок, на який росіяни скинули авіабомбу 9 березня 2022 року. 

Його колега Олександр Мартинцов — дитячий хірург. Під час війни обидва відділення — травматології та хірургії — об’єднали свої зусилля. Адже приймати доводилося не тільки дітей, а й дорослих.

Вже на другий день повномасштабного вторгнення всіх дітей із “цивільними” переломами виписали із лікарні. З другого березня, коли місто стало повністю знеструмлене та позбавлене мобільного зв’язку, в лікарень зникла можливість взаємодії між собою. 

“Ми намагалися евакуювати у дорослі лікарні, особливо пацієнтів з нейрохірургічними травмами, з якими могла працювати тільки лікарня №2”, — згадує Солодюк. 

Але логістичні шляхи були перекриті — друга лікарня на початку березня була на лінії вогню”, розповідає Солодюк. 

“Бл*дь, обережно!” Оглядаюсь — нікого немає”

Мартинцов каже, що найважчі — уламкові поранення черевної порожнини, оскільки траєкторія уламка непередбачувана: “Ну кошмар, які пошкодження робили уламки. Перевіряти треба всі органи. Якщо пропустиш поранення, пацієнт загине”. 

Він згадує в Інстаграм свій перший день у ролі військового хірурга:

“Зранку я ще був дитячий хірург, а через годину став військовим. Поки анестезіолог інтубував пораненого, я з сумом згадував маніпусіньких дитинчат, яких все життя оперував. Але роблю лапаротомію, знаходжу і зашиваю чотири рани тонкого кишківника. Вагаюсь, закінчувати ревізію чи продовжувати? В правій руці тримаю вже голкотримач. І раптом хтось штовхає у спину. Я кричу: “Бл*дь, обережно!” Оглядаюсь — нікого немає. Вирішую оглянути шлунок, на передній стінці — диромаха. Я, мабуть, буду вірити в ангела-охоронця. Стосовно лексики, вона вживалася для екстреного наказу. Якщо я сказав: “Бл*дь, давай морфін”, значить кидай все і неси морфін”.

Серед найстрашніших поранень Мартинцов згадує опікові. Таким пораненим лікарі дитячих відділень могли надати лише знеболювальну допомогу, аби потім транспортувати до обласної лікарні на 17-му мікрорайоні. Проте багато постраждалих не витримували больового шоку. 

“Багато з опіками надійшло з приватного сектору Парковий. Будинки складалися та горіли, люди опинялися під завалами та дихали розпеченим повітрям. Багато було опікових поранень дихальних шляхів. Я пам’ятаю, коли побачив це вперше. В нашому коридорі на підлозі лежала повністю почорніла людина. Згоріла одежа, обличчя в кіптяві. Дуже важкі були поранені, гинули через інтоксикацію, через біль”, — згадує хірург. 

9 березня Олександр Мартинцов тільки-но відправив із колегами важких пацієнтів до реанімації, а сам очікував, поки приготують операційну для наступних пацієнтів. 

“Тоді я зрозумів, що означає вислів “по коліна крові”. Крові не було хіба що на стелях. У коридорах був жах, багато людей”, — згадує дитячий хірург. 

За мить росіяни скинуть авіабомбу на пологовий будинок МТМО Здоров’я дитини та жінки, який знаходився в 200 метрах від дитячого хірургічного відділення. 

“Пролунав потужний вибух. У нас піднялася підлога, впала підвісна стеля”, — згадує Мартинцов. 

Він каже, що породіллі постраждали від численних скляних уламків — в пологовому були величезні вікна у палатах.

“Їх бідних порізало дуже, вікна вилетіли, дуже великі рани. Більшість відвезли до обласної лікарні на 17-й мікрорайон. А до нас несли трьох. Одна вагітна почала народжувати прямо надворі і, поки її донесли в наше відділення, вона успішно народила!” — із втіхою згадує Мартинцов.

Інших двох вагітних, перш ніж відправити до обласної лікарні, довелося прооперувати — в жінок були пошкоджені склом гомілка та стегно. 

Операції з ампутації скорочувалися до 20-30 хвилин

В цілому об'єднаними силами двох дитячих відділень в березні працювали 10 хірургів та п’ять травматологів. Солодюк згадує, що в середньому на день у відділення надходило до сотні поранених маріупольців. Мартинцов додає, що черга із поранених пацієнтів тягнулася від операційної до центральних дверей відділення. 

“Це відбувалося хвилями. Обстріл — масоване надходження 15-20 осіб. І таких прийомів на добу два-три. При тому, що “швидка” в місті не працювала. Зазвичай поранених привозили родичі або поліція”, — говорить Солодюк. 

Десь п’ята частина від постраждалих, яких приймала лікарня, — діти. Щонайменше три дитини на добу потрапляли до травматологів та хірургів. 

“Поранення зазвичай отримували біля вогнищ чи на шляху до джерел. А дітей берегли, не випускали із сховищ, тому їх, на щастя, небагато було серед поранених, — пояснює дитячий хірург Мартинцов. — У дітей у більшості були легкі поранення м’яких тканин. Пам’ятаю, як у семирічної дівчинки видалили уламок з ноги. Слава Богу, кістка не постраждала. Але йти додому вона сама не могла. Тож батьки посадили її на стільчик, і так її і понесли швиденько додому”.

Проте діти Маріуполя зазнавали і важких поранень — здавлення внаслідок завалів, черепно-мозкові травми та ампутації. Сергію Солодюку довелося провести дві ампутації дітям — одна дитина п’яти-шести років втратила гомілку, друга 10-11 років — руку. 

“Реагували діти, звісно, на все це вкрай гостро. Як і дорослі. Істеричних реакцій було дуже багато. Я пам’ятаю чоловіка, який привіз дружину та дитину вже мертвими. Дитина, дівчинка 12-и років, після завалу загинула одразу, у жінки була складна поєднана травма кінцівок та черевної порожнини, вона померла в дорозі до нас”, — згадує Солодюк. 

Після ампутацій та декількох перев’язок батьки забирали дітей додому. Лікар каже, що в мирний час подібних операцій можна було уникнути. Але не в умовах війни. 

“У воєнний час не рекомендовано проводити реконструктивні операції, складну реімплантацію (відновлення кінцівки — прим.). Це дуже великий обсяг роботи від восьми до 12 годин. Тим паче, що центру реімплантації в Маріуполі не було, таким займалися обласні центри”, — пояснює Солодюк. 

В блокадному Маріуполі операції з ампутації скорочувалися до 20-30 хвилин. 

“Бо  пацієнтів на них було дуже багато в черзі. Уламок наносить дуже високоенергетичне поранення. При вході в один сантиметр дробиться кістка, фіксувати доводиться не один сегмент, а декілька. Сильно страждає хірургія судин. Якщо пошкоджено магістральні судини, одразу — ампутація”, — говорить Солодюк. 

Загиблих приносили під центральний вхід

Ніколи ще за 30-річну практику Сергію не доводилося так часто робити “тріаж” — медичне сортування пацієнтів. 

“У мирний час медичне сортування — це направлення пацієнта на потрібну лікарню чи відділення. Але куди ж його транспортувати, коли місто в оточенні. В нашому випадку виконувалася черговість у наданні допомоги. Агонізуючим пацієнтам надавали знеболювання. А тяжким людям, але перспективним на зцілення, допомога надавалася у повному обсязі. Можливо, це цинічно. Але за час, коли намагаєшся врятувати агонізуючого, важкий пацієнт теж стає агонізуючим. І замість одного отримуєш три трупи”, —  пояснює травматолог. 

Тіла загиблих лікарі зберігали спочатку у холодильній камері, а потім вже на вулиці.

Їх було більш ніж 40 осіб. Це пам’ятає дитячий хірург Олександр Мартинцов, який особисто рахував тіла загиблих. Це були загиблі станом на 8 березня, до скидання авіабомби на пологовий будинок.  

“10 дорослих і одне двомісячне немовля — це були вбиті цивільні з вулиць. Ще 30 біля центрального входу корпусу дитячої хірургії. Там були і наші пацієнти — загорнуті у білі простирадла, і міські в одязі, яких приносили маріупольці просто до нас під двері”, — згадує Мартинцов.

Хірург каже, що багато маріупольців гинули внаслідок того, що не змогли подолати шок — і больовий, і емоційний. 

“Анестезіолог тиск міряє, інтубує, ніби стабілізував. Можна оперувати. І раз — тиск впав, зупинка серця. Ми не встигали навіть взятися за пацієнта. Я пам’ятаю дуже важку операцію — поранення в живіт. Прооперували, всі дірки зашили. Але знов — зупинка серця. Не вийшов з шоку пацієнт і все”, — згадує Мартинцов.  

Загиблих дітей серед важкопоранених пацієнтів лікарні було двоє — п’ятирічна дівчинка та хлопець-підліток десь 16 років, згадує Мартинцов. 

“У дівчинки була пошкоджена сонна артерія, на жаль, не змогли нічого зробити. А на початку квітня привезли батьки сина. Міна потрапила в приватний сектор Шишманка, в Приморському районі. Уламок пошкодив грудну клітину та голову. Хвилин 10 ми зупиняли кровотечу з вени на шиї, зупинили. Але він вмер. Дуже сильно він вдарився головою, коли впав, — внутрішньочерепна гематома дуже велика. Тоді батьки на три дні лишили тіло хлопчика у нас, а потім забрали — поховати в себе у дворі”, — згадує Мартинцов. 

В лікарні було холодно, окрім відсутності опалення, в палатах та операційних були вибиті вікна. Їх лікарі намагалися закрити плівкою, а пацієнтів вдягали у хірургічні костюми. Олександр Мартинцов згадує один з холодних березневих ранків у своєму Інстаграмі: “Заходжу в палату. Холод собачий. Під вікном лежить дівчина років 30. На ній тоненька футболка і все. Щоб ви розуміли, коли пораненого обрали до операційної, з нього знімали весь верхній одяг. Перед операційною була купа закривавленого, пошматованого одягу. У дівчини ампутовані права нога і права рука, ще й на спині рана. Я знайшов у шафі хірургічний костюм, ще й теплу кофту і одягнув все це на поранену”.

Операції в лікарні припинили робити в середині березня, коли було зруйновано операційні. А ближче до кінця березня половину корпусу дитячої хірургії зайняли “днрівці”. 

“Половину приміщення зайняли, пацієнтам довелося лежати на підлозі. Працювати не заважали, але виставили охорону, яка забороняла нам переміщатися. І забрали дуже багато медикаментів. Особливо шукали сильнодіючі психотропи. Ні, наркотики не знайшли, ми добре сховали. Але гребли все, що бачили”, — згадує Мартинцов. 

Близько 30 важкопоранених пацієнтів лишалися в лікарні до 17 квітня — їх дня евакуації. Люди лежали у двох палатах травматології, рентген-кабінеті та на підлозі в коридорі. 

“Це були найважчі лежачі пацієнти, яких не було кому забрати або про яких не знали родичі, де вони. Ось так вийшов на вулицю, міна прилетіла, відірвало руку та ногу, лежить в нас. З ними лишалися ми вдвох з напарником. Поки не евакуювали в квітні останнього пацієнта в лікарню № 2 на 17-му мікрорайоні, я не їхав”, — згадує Олександр. 

*** 

В обох лікарів внаслідок вторгнення росіян вщент згоріли їх будинки в Маріуполі. Зараз Сергій Солодюк вже три місяці як працює у Києві в “Охматдит”. Олександр Мартинцов зараз проживає в Києві із донькою та онучкою: “Я і досі хірург нашої маріупольської лікарні, офіційно в штаті рахуюся. Я дуже сподіваюся, що ми всі повернемося до Маріуполя, відбудуємо його, а я ще попрацюю у своїй улюбленій лікарні”. 

Головне фото: будинок навпроти лікарні МТМО Здоров’я дитини та жінки. Джерело: телеграм-канал Мариуполь сейчас

***