"Наше завдання — показати світу справжнє обличчя росіян". Дружина полоненого "азовця" про оборону, обміни та суспільну підтримку

Ганна родом з Луганська, що вже 8 років знаходиться під окупацією. Спочатку війна змусила її переїхати у Черкаси, де вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром. Вони разом переїхали у Маріуполь. Там росія вдруге змусила Ганну лишити все. А її чоловік, боєць «Азову», став на захист нашої держави.

Зараз Олександр знаходиться у російському полоні. Ганна чекає на нього і каже: українці мають не забувати про своїх захисників і захисниць. Журналісти мають доносити світу, чим росія є насправді. А родичі полонених не мають замикатися у своєму горі. 

«Східний Варіант» записав історію Олександра та Ганни.

Мріяв служити зі школи

Ганна народилася і виросла у Луганську. Коли у 2014 році почалася війна, дівчина переїхала у Черкаси й відновила навчання у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Сашко з друзями спустилися до неї. Так почалося їхнє знайомство.

Олександр ще зі школи мріяв про військову службу, але батьки наполягали: спочатку університет, потім все інше. Він дослухався прохання батьків, здобув вищу освіту, одружився з Ганною, а на третій день шлюбу зібрав валізу і сказав, що піде служити.

«Я знала про його бажання, я це прийняла і дуже ним пишалася. Він переїхав до Маріуполя у 2018 році й там почав службу. Я ще якийсь час пропрацювала у Черкаському краєзнавчому музеї, а потім поїхала до нього», — каже Ганна.

Вона згадує, що перший час у новому місті було важко, бо не було нікого знайомого. Але головне, що поруч її коханий, тож Ганна потроху обживалася у новому місті.

«Я люблю малювати й завжди мріяла займатися татуюваннями. Сашко здійснив мою мрію: одного дня подарував тату-машинку і познайомив з крутими людьми, що працюють у цій сфері», — згадує дівчина. 

Вона зайнялась вивченням тату-майстерності, пройшла курси дерматології та отримала інші корисні навички.

Згодом разом з подругою відкрила власну тату-студію у Маріуполі й працювала там аж до початку повномасштабного вторгнення.

«Ти в надійних руках родини»

Олександр служив у полку «Азов». Завжди хотів потрапити саме туди. І мав для цього відповідні дані: він був поміж кращих серед тих, хто пройшов курс молодого бійця.

«”Азов” був дуже прогресивним. Там відсутнє оце козиряння званням, всі один одному, як брати, як родина. Ти можеш довіряти своєму побратиму, він завжди прикриє твою спину. Це в мене викликало захват, і в мого чоловіка також», — каже Ганна.

Напередодні повномасштабного вторгнення росії було багато новин про це. Ганна не знала, що думати. Олександр запропонував їй заздалегідь виїхати з Маріуполя, але остаточне рішення залишив на Ганнин розсуд. І вона поїхала з міста 22 лютого.

«Я складала речі й розуміла: це все, що в мене залишиться. Більше я не побачу нічого. Нашої квартири більше нема, всі фотоальбоми згоріли. Чоловік ще напередодні вторгнення встиг відправити мої книги. Це для мене було найбільшою цінністю», — каже Ганна.

Вона поїхала до своїх родичів у Бровари. Там у її маленької сестри саме був день народження, виповнювалося 7 років. А вже на наступний день від святкового настрою не залишилося нічого. Почалося вторгнення. Дядько Ганни наказав швидко збиратися. Через 25 хвилин родина вже їхала на захід країни.

Олександр тоді написав Ганні: «Ти з родиною. За тебе я не переживаю. Я впевнений, що ти у надійних руках». А сам став на захист Маріуполя.

Зв’язок з ним швидко обірвався. Іноді Ганні все ж вдавалося поговорити з Олександром, але частіше він просто відправляв їй голосові повідомлення. І коли його телефону вдавалося під'єднатися до інтернету, Ганні приходила купа голосових з різних днів. Так вона могла відстежувати хронологію того, що з ним відбувається.

У найскладніші для себе часи допомагали іншим

Про оборону міста зі слів Сашка Ганна майже нічого не знає. Розповідати деталі було небезпечно перш за все для самих військових. 

Окрім бойових задач «азовці» допомагали місцевим: приносили воду і їжу людям, які самі вже давно зневірилися у тому, що зможуть кудись вийти через постійні обстріли.

Але згодом захисникам Маріуполя довелося відступити на «Азовсталь» за обороною якого слідкував, без перебільшення, весь світ. Це були складні тижні.

«Мій чоловік знаходився там, де майже не було їжі. Ті повідомлення, які він мені писав, було дуже боляче читати. Всі його повідомлення були про їжу. Він писав: “Сонечко, в нас завжди буде їжа, в нас завжди буде хліб, я тобі обіцяю”. 21 століття, а люди страждають від голоду», — каже Ганна.

Попри жорсткі умови, військові знаходили в собі сили допомагати іншим. У місті було багато тварин, чиї господарі загинули. Військові ходили по дворах і відпускали собак з ланцюгів.

На «Азовсталі» також було багато тварин. Коти грілися разом з військовими у спальниках. Свою їжу вони також ділили з тваринами.

«Так було ще до вторгнення. Ми завжди, коли йшли гуляти містом, Сашко годував усіх котів на вулиці», — розповідає Ганна.

Коли Олександр не міг вийти на зв’язок, Ганну підтримували його побратими. Вони писали, що з ним все добре, просто зараз він не може вийти на зв’язок. Також Ганна спілкувалася з Анастасією, що служила в «Азові» разом зі своїм хлопцем Владом «Дезмондом». І з ним же потрапила в «Азовсталь», але в різні бункери.

Настя багато спілкувалася з Ганною, підтримувала її, попри те, що сама знаходилась в жорстких умовах. Якось вона попросила намалювати малюнок: пару закоханих, тобто її, Настю, і «Дезмонда».

Ганна виконала прохання, намалювала три малюнки. Настя завжди дякувала за це. А через три дні після останнього малюнку Настя загинула в «Азовсталі».

«Ось я тільки нещодавно спілкувалася з нею. А ось її більше нема. В мене була істерика», — зізнається Ганна.

«Дезмонд» зараз знаходиться у російському полоні. Там же і коханий Ганни Олександр. Перед виходом з «Азовсталі» побратими Олександра написали Ганні, що вони виходять з території заводу, зв'язку більше не буде. Попросили Ганну берегти себе і додали, що її чоловік любить її.

«росіяни можуть пробачити все, окрім слабкості»

Ганна входить до Асоціації родин захисників «Азовсталі», підтримує рідних, а також може надати поради з приводу розголосу інформації про полонених.

Вона підкреслює, що деякі українці не слідкують за війною і не знають, що відбувається на фронті або в полоні.

«В полоні досі залишається багато людей. Це не тільки “Азов”. Це прикордонники, морські піхотинці, бійці Національної гвардії і так далі. Підрозділів ЗСУ дуже багато. До того ж у полоні дуже багато українських жінок», — каже Ганна.

І додає, що потрібно розповідати про них, якщо є така можливість. Але зазначає, що медійність не впливає на звільнення з полону, оскільки, наприклад, в рамках одного з останніх великих обмінів Україна обміняла понад 200 людей, серед яких лише менш як десять були насправді дуже відомими.

«Коли родичі полонених спілкуються з медійниками, не варто називати адреси, телефони, навіть прізвище. Краще розповідати про особисті характеристики. Для мене мій чоловік — взірець поваги. Тому варто розповідати про те, яка для тебе людина і чому її варто повернути. Що це — гідність нашої держави. Бо вони пожертвували всім заради нашої безпеки», — пояснює Ганна.

Журналістів і українців Ганна закликає спрямувати інформаційні кампанії на закордонну авдиторію.

«Наша задача — показати справжні обличчя росіян Європі, яка досі вірить у хороших росіян. росія має дуже хороше ІПСО (інформаційно-психологічна операція). У Європи настільки закриті очі через толерантність, яка тут і зараз вже не працює. У нас Третя світова війна, а не локальний конфлікт. А Європа боїться говорити всі ці слова. Вони не розуміють, що вже втягнуті в це, і наслідки будуть сильними», — каже Ганна.

А ще зазначає: якщо зараз російсько-українську війну «замнуть», як локальний конфлікт, то через 10 років росія повернеться, коли відновить сили.

«Це станеться тому, що росія завжди була і буде з диктатором. Вона може пробачити що завгодно: катування, зґвалтування, вбивства дітей. Що завгодно, окрім слабкості свого лідера. І нам потрібно показати, чому так відбувається», — наголошує Ганна.

Вона на власному досвіді знає, як важко доводиться зараз родичам полонених. Свою втіху знаходить у творчості — малює арти на воєнну тематику. На її сторінці можна побачити малюнки, сюжети яких перекликаються з українським сьогоденням: обмін полонених, образи загиблих українських захисників і так далі.

Іншим Ганна радить:

«Не замикайтеся в горі. Навчіться приймати допомогу. Горе болюче, воно зжирає. Приймайте допомогу, беріть психологічну допомогу, розмовляйте з організаціями, волонтерами. Не будьте замкнуті».

***