"Мово рідна, слово рідне": як на Донецькому обласному радіо 20 років тому популяризували українську мову

Існує стереотип, що Донецьк та Донецька область — це на 100 % російськомовні регіони. Цим люблять спекулювати російські пропагандисти, називаючи Донеччину «русскими территориями». Але насправді й в Донецьку, і на території всієї області завжди була україномовна інтелігенція: у культурі, у науці, у мистецтві. Про це важливо говорити зараз, щоби памʼятати, що Донецьк та Донецька область — це Україна.

Авторська програма про українську мову на донецькому радіо

Анатолій Загнітко народився на Вінниччині. Після школи вступив до Донецького державного університету (зараз — Донецький національний університет ім. Василя Стуса), який закінчив у 1977 році за фахом «Українська мова і література», а в 1986 році — за фахом «Викладач історії та суспільствознавства». Анатолій Панасович після випуску та армії повернувся працювати в університет, спеціалізуючись на дослідженні проблем теорії граматики української мови.

Анатолій Панасович веде активну наукову та громадську діяльність. Він є автором понад 200 наукових праць, член-кореспондент НАН України, член Донецького відділення Наукового Товариства імені Шевченка. Його робота направлена не лише на вивчення української мови, а й на її популяризацію. Цим він і займався у Донецькій області до 2014 року.

Так розпочалася історія щомісячної радіопрограми «Мово рідна, слово рідне…». Вона виходила з 1990-го до 2002 року. Ведучим був Анатолій Загнітко.

Спочатку радіопрограма тривала 15 хвилин, а потім вийшла на годинний формат. Перші випуски були авторським викладом, згодом на кожну програму почали запрошувати представників української інтелігенції: істориків, митців, письменників, поетів, викладачів, науковців тощо. Вони складали компанію Анатолію Панасовичу та розповідали цікаві факти. За усю історію радіопрограми в її записі взяли участь понад 250 учасників.

«Ми розповідали про народні звичаї та обряди. Тому що був великий запит. Тоді ще не було стільки літератури про святкування Різдва та інших свят. Другий аспект програми — це мистецька спадщина Донеччини та її сучасний стан. Третій — це мовний ландшафт Донеччини. Тут було надзвичайно багато випусків. Вони присвячувалися окремим містечкам, зокрема співвідношенню мовних стихій у шахтарських чи гірничих містечках: Єнакієво, Шахтарськ, Іловайськ. Надзвичайно популярним був аспект мовних говорів у Донецькій області. Це наявність грекомовних поселень, втрата німецькомовних… Й останнє, звичайно, культурно-мистецьке життя Донеччини», — розповідає Анатолій Загнітко про тематику радіопередач.

Ірина Черниченко так згадує про ті події у своєму есе в книзі «Жінки та війна. Листи з України до вільного світу»:

Спочатку аудіо складали лише його авторський текст й інтерв’ю із запрошеними гостями. Проте часи вже змінилися, радіопрограми всюди ставали більш живими, багатоголосими, у п’ятдесятихвилинній передачі обов’язково мали з’являтися матеріали «з місця подій», а подій (театральних і літературних, музейних і бібліотечних) на цілком українському ґрунті в Донецьку дедалі більшало».

«Сприяла активізації українського»

«Мово рідна, слово рідне…» знайшла відклик у слухачів. Анатолій Загнітко каже, що за увесь час існування радіопрограми вони отримали близько 5 тисяч листів. Більшість із них були зі словами вдячності та підтримки. Були й агресивні листи, у яких слухачі називали програму «нав’язуванням української мови». Багато листів було із запитаннями, на які мешканці Донецької області хотіли отримати відповіді.

«Таких питань було надзвичайно багато. Спочатку їм присвячувалося 2–3 хвилини, а потім десь 10–15 хвилин, за які давали відповіді, пояснення та мотивування з того чи іншого питання», — каже Анатолій Панасович.

Автор радіопрограми каже, що вона сприяла активізації українського в регіоні:

«Радіопередача відгукувалася на низьку актуальних проблем, які були присвячені чи то якомусь цікавому зібранню, чи то виходу якоїсь надзвичайно цікавої книги. Були присвячені випуски дитячій літературі, яку народила Донеччина. Тому я вважаю, що радіопередача відіграла свою важливу функцію. Я не можу сказати, що вона вичерпала себе, напевно тоді актуалізувалися інші завдання. Я вдячний Ірині Черниченко, яка тоді мене підтримувала».

За сприяння Ірини Черниченко, у 2014 році вдалося вивезти з Донецька майже всі випуски радіопрограми «Мово рідна, слово рідне…». На прохання шанувальників, матеріали випусків були опубліковані в книзі «Слово в душі — душа в слові». Додатковим виданням стало «Шляхами слова».

Анатолій Панасович не погоджується з думкою про повністю російськомовну Донеччину. Він розповідає, що з Донецької області вийшло багато української інтелігенції:

Анатолій Панасович згадує виставу «Енеїда» Донецького академічного українського музично-драматичного театру. У 2003 році вона здобула Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Лауреатами стали режисер-постановник спектаклю Віктор Шулаков та художній керівник-генеральний директор театру Марко Бровун.

Анатолій Панасович має рацію. Донеччина подарувала Україні багатьох видатних наукових та культурних діячів. А також письменників, які були майстрами та майстринями української мови. Завдяки ним розквітало українське слово, а разом із цим і суспільна думка.

Попри російську мову у великих містах Донеччини, україномовна інтелігенція завжди була тут і працювала. Тому що це Україна. Була й завжди буде.

***